Олексій Павлов: «24 лютого о 12.22 я вилучив свою першу кулю»

Поки інші шукають укриття, він поспішає до операційної. Поки люди намагаються виїхати з міста, він лишається, щоб зустріти черговий потік поранених. Уже майже чотири роки війни лікар-ортопед-травматолог Олексій Павлов щодня доводить: медицина — це теж фронт.

Цього року Олексій отримав почесну відзнаку Харківської районної військової адміністрації «Герої у формі без зброї». І хоча він не дуже публічна людина, все ж погодився розповісти про свої воєнні будні, щоб люди знали, яку ціну платять лікарі за те, щоб українці змогли дочекатися перемоги.

Хаос, кортизол і перша куля

Майже 15 років Олексій Павлов працює в Харківській обласній клінічній травматологічній лікарні – прийшов одразу після закінчення Харківського національного медичного університету. Роботи завжди вистачало, однак все було зрозумілим: планові операції, зазвичай монотравми. Але 24 лютого 2022 року став викликом – довелося опановувати нові навички …

 «Мій ранок розпочався о 4-й годині – замість будильника мене розбудили вибухи. Живемо з родиною в мікрорайоні Нові будинки і в нас з вікна було дуже добре видно полум’я, яке здійнялося над Чугуївським аеродромом. 

Вибухи лунали майже без перестанку. Ані світла, ані води, ані опалення в будинку вже не було. Я відвів дружину з дітьми до бомбосховища і поїхав на роботу.

Лікарі, медперсонал і пацієнти ходили з такими очима, ніби їм усім вкололи кортизол – «гормон стресу». І це не дивно, адже наша лікарня знаходиться на Салтівці, неподалік об'їзної дороги, куди вже дістався ворог. Спалахи розривали ранкові сутінки і після кожного вибуху в лікарні на хвилину встановлювалася мертва тиша, наче люди з переляку забували дихати».

За кілька годин в лікарню почали надходити поранені з області: їх привозили на «швидких» і на приватних автівках, дехто приходив сам. 

«Свою першу кулю я витяг з пораненого військового о 12.22. Ми тоді ще не зналися на військовій формі, тому хто він, я дізнався вже після операції, коли розбирав його речі і знайшов там ремінь із зіркою. Це був зовсім молодий хлопець і його привезли разом з жінкою та чоловіком у цивільному. Я ще подумав, що то батьки і син. А виявилося, що той «синок» розстрілював з танка мирних жителів, які намагалися вийти з вже окупованої території. Отака сумна іронія війни – вбивця і жертви в одній машині «швидкої»…

Найкращий відпочинок – зміна занять 

Вже за годину після операції Олексій з колегами був на автозаправці, ключі від якої їм надав власник, щоб медики могли запасти паливо для генераторів та автівок. Транспорт вже не ходив у місті, а на роботу в лікарню потрібно було якось діставатися.

Але Олексій використав подарований бензин інакше. П’ять днів на тиждень він жив в лікарні, бо звичний розпорядок дня змінився – тепер усі лікарі працювали non stop. А на вихідні він збирав у свою автівку тих, хто хотів, але не мав змоги виїхати. «Це зазвичай були мами з дітьми та старенькі. Ми їхали на Львівщину, я їх доставляв до місця, а потім набирав у волонтерів гуманітарку для харків’ян і під вечір неділі вже повертався додому, тобто до своєї лікарні».

Такі люди врятували Харків 

Олексій згадує, як одного разу поруч з приймальним відділенням зупинився маленький Фольксваген Поло. З нього вийшов військовий в повному обладунку, з апаратом нічного бачення і в бронежилеті. Він привіз до лікарні бабусю, яка впала і забилася. Передав стареньку лікарям, а сам відкрив багажник, де ховався справжній джавелін (!), натягнув рукавиці і віддав честь зі словами: «Тут все! Пішов далі – бити колони». 

Олексій тоді подумав: «Такі люди точно врятують наш Харків!». А щоб допомогти їм, почав через благодійні фонди замовляти автівки і приганяв їх в місто. В серпні він привіз свій перший пікап для військових, а далі вже не рахував – не до того було! 

Коли у вересні почався контрнаступ, кількість поранених зросла в рази. Робочих рук в лікарні вистачало, а от апарати зовнішньої фіксації кісток стали на вагу золота. Це спеціальні хірургічні конструкції, яка використовуються для стабілізації та корекції зламаних кісток, їх встановлювали чи не кожному пораненому – причому, як військовим, так і мирним жителям, які зазнавали травм через обстріли та залишені ворогом міни.

Олексій не залишився осторонь проблеми. Досвід співпраці з волонтерами допоміг йому знайти фонд, який привозив такі апарати Ілізарова. Лікар вдома їх сортував і привозив у військовий шпиталь та в свою лікарню.

Четвертий рік триває війна. За цей час в його житті мало що змінилося, хіба що тепер лікар живе вдома, а не в лікарні. Але приїздить на роботу за першим викликом, навіть вночі. Його не зупиняє ні комендантський час, ні тривога. «Так і живемо!» – посміхається на прощання Герой у формі без зброї.

Історія Олексія Павлова — приклад справжньої відданості професії та людям. Попри небезпеку, постійні обстріли та втому, він залишається поруч із пацієнтами, рятуючи їхнє життя і здоров’я. Він став уособленням мужності й стійкості української медицини у воєнний час. Його робота щодня нагадує: навіть у найтемніші дні війни є ті, хто стоїть на варті життя.