Герої фармацевтичного фронту: Катерина Бобкова

Наша аптека була найкращою хованкою

Лисичанськ, незважаючи на обстріли, з самого початку повномасштабного вторгнення мужньо тримався. Він до 3 липня боровся, хоча вся Луганщина вже була окупована. Не здавалися і фармацевти, вони розуміли, наскільки багато залежить від них.

Родина Катерини Миколаївни Бобкової, фармацевта Аптеки Бажаємо здоров'я, 24 лютого прокинулася від гучного вибуху. Спочатку всі перелякалися і не зрозуміли, що відбувається, але за кілька годин з'ясувалося – почалася війна.

Катерина Миколаївна разом ще з двома колегами вийшли на роботу. Працювали усі три каси. «Паніка була шалена. Як і черга відвідувачів. Люди нервували, сварилися. Нам також було страшно, але зачиняти аптеку, попри те, що керівництво дозволило нам приймати щодо цього рішення з огляду на ситуацію, ми не мали права. Розуміли, що без лікарських засобів в такий страшний час людям підпишемо вирок. Коли паніка зашкалювала, ми з дівчатами виходили в зал і просили людей схаменутися. Пояснювали, що нам також страшно, що в нас вдома залишилися діти, і просили поважати один одного і нас. Пропонували таблетку «Корвалменту» чи «Корвалтабу», коли хтось зовсім вже не міг впоратися зі своїми емоціями. Обіцяли обслужити кожного і завжди виконували обіцяне».

Аптека працювала щодня. Під час обстрілів фармацевти разом з відвідувачами ховалися в аптеці, нікого на вулицю не виганяли. «Наша аптека була найкращою хованкою!»

В аптеці завжди був досить великий запас ліків, особливо заспокійливих. З початком військових дій їх просто «розмітали». «Майже на тиждень нам вистачило того запасу. Потім підбирали заміну, згодом і фітопрепарати пішли в хід. Використовували всі варіанти – треба ж було людям допомогти протриматися в цей страшний час».

По дорозі від аптеки до дому стояла школа, в якій в мирний час навчалася 9-річна донька Катерини Миколаївни. В бомбосховищі цієї школи ховалася її рідні. Поки мама була на роботі, дитиною опікувалися тітка та бабуся. «Коли я вперше зайшла туди, мене вразила кількість людей. Там переховувалися близько 400 чоловік. Серед них і мами з дітьми, і старенькі. Зрозуміло, що їм були потрібні ліки, але виходити на вулицю, коли навколо стріляли, вони боялися. Тому я, за допомогою своєї тітки, збирала списки необхідних препаратів і щодня на роботі формувала величезні пакети. Писала тітці у вайбері суму, вона збирала кошти і віддавала мені, коли я по дорозі з роботи заносила їм все це в бомбосховище. Навіщо їм наражатися на небезпеку і зайвий раз виходити з підвалу, коли навколо лунають вибухи? Так щодня і приносила їм і жарознижувальні, і знеболювальні, і ті ж самі заспокійливі, бо люди хворіли і їм потрібна була допомога».  

Здавалося, що вже звикли до всього – і обстрілів, і вибухів. Але коли поряд з аптекою 5 березня зупинилися три танки, фармацевти перелякалися не на жарт. І тоді вони зачинили аптеку раніше, але спочатку відпустили всіх людей.

«По дорозі додому теж бувало всяке. Пригадую, як ми з дівчатами вже відпрацювали і йшли додому. Поряд з нами є парк. І коли ми з ним порівнялися, пролунав дуже гучний вибух. Вибігли військові і почали нам кричати: «Ховайтеся! Зараз будуть прильоти!» Ми з дівчатами тоді ледь встигли забігти в підвал сусідньої багатоповерхівки».

Ситуація погіршувалася. Почала зникати електрика. Бомбили все частіше. Катерина Миколаївна забрала до себе подругу з донькою, чоловік якої пішов в ЗСУ, і всі разом перебралися до батьків в приватний будинок. Там був підвал, де можна переховуватися. «12 березня спустилися в той рятівний підвал. Обстріли посилювалися. Ми вже давно спали одягненими. Ми не знали, куди і коли прилетить. Того дня я помітила, як трусяться наші діти. Вони від страху навіть говорити не могли. До того ж вже дійшла інформація, що днями планують вивезти навіть службу швидкої допомоги. Стало зрозуміло: небезпека ще посилюватиметься. Тоді ми прийняли рішення виїхати з Лисичанська».

Розраховували, що ненадовго, тому майже нічого з собою не взяли. Але вивезли касу, щоб передати комерційному директору, адже було незрозуміло, як події розгортатимуться далі. Аптека ще якийсь період працювала, а потім її «вскрили». Отже, рішення врятувати касу було дуже на часі. 

Виїжджали машиною подруги, за кермом сидів чоловік Катерини Миколаївни. Її батьки залишилися в Лисичанську. Спочатку 4 місяці жили двома родинами в однокімнатній квартирі в Кропивницькому.

Потім Катерина Миколаївна з донькою та чоловіком перебралися до батьків, які згодом виїхали до Дніпра. Зараз мешкають в маленькій квартирі однією родиною з 5 людей.

«Дуже хочемо повернутися. Довго сподівалися, що Лисичанськ встоїть і ми от-от повернемося. Але поки місто не звільнять від росіян, залишатимемося в Дніпрі». 

Продовжуємо знайомити вас з фармацевтами, які з ризиком для власного здоров’я і життя залишаються за першим столом. І чекаємо на ваші історії, як ви можете надіслати разом з фото за адресою: farmaceftfp0@gmail.com !