Основний закон аптечної галузі: як народилася Фармакопея

Вже в період Середньовіччя у більшості країн існували особливі книги про ліки, в яких описували кількість, якість та спосіб приготування в аптеках лікарських засобів. Як фармакопея набула чинності закону і чому так сталося, що згодом ця фармацевтична «конституція» перестала бути актуальною для лікарів?

Перші книги про ліки, як і аптеки, прийшли до нас від арабів та персів. Майже всі вони були написані латиною. В Італії та в деяких інших країнах були диспензиторії та рицетарії, які стали основою для створення у Флоренції після 1489 р. справжніх фармакопей. Німецькою мовою першу книгу про ліки, подібну до фармакопеї, написав Ortholph von Bayern у 1477 р., а першу затверджену законом, – Vаlеrius Cordus у 1543 р.

Німеччина: кожному місту – власну фармакопею

Як стверджує професор Р. Коберт у своїй книзі «Вчення про прописування ліків для студентів та лікарів», до 1866 р. кожна маленька держава Німеччини і навіть кожне маленьке місто мали свою фармакопею. У 1866 р. було вирішено видати єдину фармакопею для всього Північнонімецького союзу, але «Фармакопея для Німецької імперії» стала законом лише в 1900 р. Незадовго до цього, в 1887 р., була заснована постійна фармакопейна комісія, яка мала готувати рішення союзної ради про необхідні періодичні зміни та доповнення до німецької фармакопеї, а також збирати відповідний матеріал, розглядати та вивчати його. На той час такі самі чи схожі комісії існували і в більшості інших країн.

Історія вітчизняної фармакопеї починалася з травників

Історія створення фармакопей на наших теренах бере початок у XV столітті – тоді аптекарі користувалися рукописними книгами. Зеленники, травники, вертогради, карабадини та інші «медичні документи», що існували в ті часи, сміливо можна вважати прообразами фармакопеї. У другій половині XVII століття на основі матеріалів народної медицини та частково даних про лікарські засоби європейських країн був складений «Травник митної та тутешньої зелені». Потім з’явилася «Фармакопея, або аптека домова», а для медичної служби армії – «Аптека обозова», авторство яких приписують власнику приватної аптеки Д. Гурчину, дуже ерудованій та високоосвіченій людині.

У XVIII столітті лікарі та аптекарі активно використовували й іноземні книги про ліки: «Единбурзьку фармакопею» та «Бранденбурзьку диспенсаторію». Швидше за все, їх привозили іноземні лікарі, які приїжджали практикувати.

З часом, коли в країні з’явилася достатня кількість своїх лікарів та аптекарів, а попит на лікарські засоби зріс, постало питання необхідності створення вітчизняної фармакопеї.

Перша, але не остання 

Перша загальнодержавна фармакопея була видана у 1778 р. латинською мовою і стала обов’язковою для кожної аптеки.

Наступне видання фармакопеї під керівництвом члена медичної колегії доктора Х. Пекена, яка отримала назву «Російська Диспенсаторія», побачило світ у 1779 р. Було надруковано 1800 екземплярів, їх надіслали в усі аптеки, госпіталі та окремим лікарям. Фармакопея містила 770 найменувань лікарських засобів, переважно виготовлених із місцевої сировини. При відборі лікарських засобів скоротили кількість прописів неефективних препаратів та тих, що швидко псуються.

Друга загальнодержавна фармакопея (теж латиною), написана професором Н. К. Карпінським, була надрукована у 1798 р. За рік її успішно перевидали.

Але життя не стояло на місці: збільшувалася кількість населення і, відповідно, лікувальних установ, успішно розвивалася наука, зокрема хімічна, відкривалися перші фармацевтичні фабрики, а також посилювалися зв’язки з іноземними виробниками. Назріла потреба у створенні нової державної фармакопеї.

«Медичною Радою обговорюється в даний час питання про організацію постійної фармакопейної комісії, – читаємо у «Біржових Відомостях», – на яку було б покладено роботу щодо своєчасного перегляду та складання фармакопеї, яка повинна постійно стежити за появою нових лікарських засобів для включення їх до фармакопеї. Подібні постійні комісії існують у Швейцарії, Німеччині та Сполучених Штатах Північної Америки. Своєчасне видання фармакопеї є надзвичайно важливим, оскільки вона є офіційним керівництвом для утримувачів аптек та для осіб, які ревізують аптеки.

Найближчим завданням фармакопейної комісії має стати розробка загальних підстав для оцінки лікарських засобів, посуду та такси за працю. З метою можливого сприяння розвитку фармацевтичної промисловості, фармакопейна комісія повинна перейматися складанням регулярних списків засобів, які дозволено виготовляти фабричним шляхом, з точними їх прописами.

Нарешті, через те, що склад нових препаратів нерідко буває непостійним, а тим часом деякі з них набувають значного поширення, комісія повинна на користь лікарів, фармацевтів і хворих давати характеристику таких препаратів, якщо не у фармакопеї, то хоча б у періодичному офіційному виданні».

Фармакопейна комісія Медичної ради Міністерства внутрішніх справ залучила з цією метою широке коло фахівців – вчених-хіміків, лікарів, фармацевтів, ботаніків тощо. Статті мали враховувати зауваження та побажання практикуючих медиків та провізорів. Робота над складанням фармакопеї тривала 15 років! І нарешті нова фармакопея у двох частинах побачила світ у 1866 р.

Ця фармакопея була загальнодержавною та обов’язковою для всіх аптек та виробників лікарських засобів. У 1871 р. її перевидали. Але найбільший інтерес викликали фармакопеї 3-го та 4-го видань, у яких суттєво підвищилися вимоги до контролю якості лікарських засобів, містилися методики кількісного визначення, велика увага приділялася чистоті лікарських засобів та регламентації домішок, раціональній номенклатурі.

П’яте видання побачило світ у 1902 р. Структура фармакопеї залишилася незмінною, але обсяг статей зменшився, з них прибрали формули, для більшості речовин скоротили реакції доведення справжності і доброякісності.

Шосте видання з’явилося у 1910 р. – до нього внесли зміни, зумовлені вимогами Брюссельської міжнародної конференції 1902 р. щодо єдиних правил виготовлення сильнодіючих лікарських засобів. В іншому вона була ідентичною попередньому виданню.

Фармакопеї для бідних та багатих

Крім загальнодержавних, існували фармакопеї лікарняні, для бідних, а також придворні, які по суті були мануалами та каталогами.

Лікарняні створювалися з метою забезпечення елементарного порядку при здійсненні лікувального процесу, упорядкування відпуску лікарських засобів та зниження їх вартості.

Фармакопеї для бідних були списками дешевих лікарських засобів, переважно рослинного походження, якими повинні були керуватися лікарі при лікуванні неплатоспроможних пацієнтів, а аптечні працівники – при виготовленні ліків для таких категорій громадян.

Придворні фармакопеї жодного суспільного значення не мали, оскільки призначалися для обслуговування царської сім’ї та її оточення.

Фармакопея для лікарів більше не керівництво до дії

На міжнародному Паризькому конгресі терапевтів у 1889 р. було вирішено схилити уряди різних країн до видання Codex medicamentarius internationalis, причому передбачалося запровадити уніфіковані назви лікарських засобів, закласти як основу метричну систему вимірювання та зважування. Але з’ясувалося, що кодекс міг поширюватись лише на невелику кількість засобів, та й то впродовж 10 років, якщо не змінилися вимоги згладжування їх відмінностей.

От і виходило, що лікар мав керуватися фармакопеєю своєї країни — саме вона й слугувала йому керівництвом при призначенні лікування. Але водночас професор Р. Коберт зазначав, що «лікар, проте, анітрохи не зобов’язаний обмежувати себе, дотримуючись виключно існуючої фармакопеї. В усякому разі він не повинен по-рабськи слідувати їй, а повинен завжди намагатися з’ясовувати її недоліки і помилки та прагнути виправляти їх». Майже до всіх фармакопей існували коментарі, і хоча вони були написані насамперед для фармацевтів, проте лікар міг знайти там багато корисного.

Аптекарі були зобов’язані під час приготування ліків насамперед дотримуватися фармакопеї своєї країни. Якщо прописаний засіб не був зазначений в існуючій фармакопеї, слід було звіритися з останнім її виданням. Якщо його не виявлялося і там, то можна було чинити згідно з якоюсь іншою фармакопеєю, але це мало бути зазначено на рецепті.

«Лікар добре зробить, якщо, виписуючи ліки, які неофіційні за його рідною фармакопеєю і мають різну міцність за фармакопеями інших країн, вкаже, за якою фармакопеєю ліки мають бути виготовлені. Недотримання цього правила може призвести до найсумніших наслідків», – читаємо ми у професора Р. Коберта. Щоб запобігти таким проблемам, фармацевт, після отримання рецепту від пацієнта, у разі сумнівів мав попередньо переговорити з лікарем і лише після цього братися за виготовлення ліків.

Раніше ми розповідали, як опіум та морфін стали ліками і щоспільного вони мали з «Кока-Колою».