Антидепресанти: як ліки від туберкульозу стали пігулкою щастя

Діагноз «клінічна депресія» виник півтора століття тому, сьогодні він уже другий за поширеністю у світі. На цей розлад страждають близько 300 мільйонів людей. Їм зазвичай призначають антидепресанти – сьогодні це дуже популярна група лікарських засобів. Однак такий успіх може мати інший, трагічний, бік. Цей урок дав людству флуоксетин.

Тривалий час медицина не знала, як допомогти хворим з депресією: у Середньовіччя її вважали прокляттям і лікували за допомогою молитов і вигнання бісів. В епоху Відродження причиною депресивних розладів вважали продукти тваринного походження, які нібито призводили до перезбудження, а потім до втрати сил та настрою. У XIX столітті лікарі дійшли висновку, що у всьому винен збій у роботі нервової системи і почали призначати пацієнтам психоактивні стимулятори – алкоголь, опіум, кокаїн. З часом на лікувальну арену вийшли барбітурати, що забезпечували седативний ефект. Однак результати лікування були сумнівними, а от побічні дії – цілком конкретними.

Допомагає тим, кому нема що втрачати

У Нью-Йорку в 1951 році розпочалися клінічні випробування двох нових препаратів від туберкульозу – ізоніазиду та іпроніазиду. Оскільки їм готували роль рятівників від тяжких форм захворювання, спровокованого вбивчою Mycobacterium tuberculosis, до участі у дослідженні запросили пацієнтів, яким вже не було що втрачати.

Ізоніазид та іпроніазид виявилися не надто надійними засобами від туберкульозу, але лікарі помітили дивний ефект: після їх приймання «пацієнти танцювали, незважаючи на дірки в легенях». Це було бінго!

За рік французький психіатр Жан Делей опублікував доповідь про лікування депресії ізоніазидом. Після нього ефективність діючої речовини підтвердили американські психіатри Макс Лур’є і Гаррі Зальцер. Так народилася група ліків, яка отримала назву «Антидепресанти».

Попри добрі клінічні результати ізоніазиду та іпроніазиду – вони допомагали позбутися симптомів депресії 60% хворих – ці препарати заборонили через надто високу токсичність для печінки і тяжкі побічні ефекти, такі як проблеми із серцем і загальмованість.

Нова теорія і нова група антидепресантів

Оскільки механізм виникнення депресії досі достеменно невідомий, до того ж на різних пацієнтів з нібито однаковою клінічною картиною ліки діють по-різному, вчені продовжували «ловити чорну кішку в темряві». Так у 70-і роки минулого століття з’явилася моноамінова гіпотеза, згідно з якою депресія є наслідком дефіциту норадреналіну, серотоніну і дофаміну.

Проте ця теорія не давала відповіді на головне питання про вибіркову ефективність. До того ж серотонінові рецептори виконують в організмі людини безліч функцій, але не є головними у формуванні настрою.

Пошуки рятівного кола для хворих на депресію продовжувалися і призвели до появи антидепресантів третього типу, тобто селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну.

Флуоксетин, він же «Прозак» – пігулка щастя? 

Батьком речовини флуоксетин, яка запобігає всмоктуванню серотоніну нейронами головного мозку, вважається науковий співробітник американської фармацевтичної компанії Eli Lilly Девід Т. Вонг. На відміну від антидепресантів старого зразка, що подібно до зброї масового ураження діяли на всі нейромедіатори одразу, флуоксетин працював вибірково: пацієнти могли більше не боятися загальмованості. Був у нього і додатковий козир – він блокував захоплення норадреналіну, тобто діяв на нервову систему як стимулятор. Однак цей «плюс» ледь не став фатальним і пригальмував вихід препарату на ринок майже на 10 років.

Річ у тім, що флуоксетин вирішили зареєструвати не як антидепресант – беріть вище! Він отримав назву «Прозак» і позиціонувався як… препарат для поліпшення настрою. Такий несерйозний підхід, який насправді був геніальним маркетинговим ходом, збентежив чиновників управління з продовольства і медичних засобів США. Заявка довго блукала коридорами відомства, але у грудні 1987 року ліки все ж отримали ліцензію.

Як «Прозак» змусив людство полюбити депресію

У перший же рік у США було продано «Прозаку» на $350 мільйонів, у світі – на $2,6 мільярда. Маркетингова кампанія перетворилася на релігію: чи не кожний вважав для себе обов’язковим спробувати стати щасливими за допомогою пігулки.

У 1993 році психіатр Пітер Крамер опублікував книгу «Слухаючи «Прозак», яка стала бестселером The New York Times. Ще б пак! У ній автор стверджував, що препарат здатний зробити посередню людину більш яскравою, сором’язливу – відкритою і товариською, а амбітному працівникові може допомогти піднятися кар’єрними сходами. Після публікації книги продажі таблеток виросли ще на 15%.

Депресія перестала бути вироком, а стала кроком до самовдосконалення. Ну майже…

В 1997 році соліст гурту INXS Майкл Гатченс, який приймав «Прозак», звів рахунки з життям. Згодом з’ясувалося, що не лише він. Сполученими Штатами прокотилася хвиля самогубств, й усі їх пов’язували зі вживанням флуоксетину. Для Eli Lilly це не стало несподіванкою – про те, що препарат може підвищувати ризик самогубства, в компанії знали ще на етапі клінічних випробувань. Особливо він був небезпечний для підлітків.

Пояснили таку особливість … унікальною здатністю «Прозаку» підвищувати запас енергії. Мовляв, ті пацієнти мали суїцидальні думки ще до початку терапії флуоксетином, але їм просто бракувало сил на такий крок. Утім, The Guardian опублікував статтю, в якій наводив дані, що суперенергетик провокував бажання піти з життя навіть у тих, хто не мав депресії.

Це ще раз доводить, що антидепресанти не потрібно плутати з вітамінами, а їхній відпуск за рецептом лікаря є обов’язковим правилом для всіх фармацевтів. Це той самий випадок, коли самолікування може бути смертельним – в буквальному сенсі слова.

Раніше ми розповідали про бабусині чарівні пігулки – ліки, які дісталися нам у спадок від Радянського союзу.