Чим лікували хворих у ХІХ столітті: лікуючий засіб, лікарський засіб та власне ліки

Дієтичні добавки, навколо яких зараз розгорнута гаряча дискусія, не є винаходом сучасності. У ХІХ столітті також, як і сьогодні, не все, що продавалося в аптеках, вважалося ліками. Існував певний розподіл засобів, які використовували в лікуванні хворого: Remedium, Medicamen та Medicina. Чим одне відрізнялося від іншого?

Абсолютні істини для фармацевтів та лікарів позаминулого століття 

Лікуючим засобом, Remedium, вважалися сприятливі умови, які, прямо чи опосередковано впливаючи на організм, могли сприяти «переходу останнього зі стану хвороби до стану здоров'я – до лікування», писав професор Р. Коберт у своєму «Вченні про прописування ліків для студентів та лікарів». До них належали клімат та висота над рівнем моря, електротерапія, масаж, гідротерапія тощо. У перекладі з аптечної мови це засоби гігієни, мінеральні води, набори для ванни, різні солі, ефірні олії, ароматичні води, соки цілющих трав і рослин.

Лікарським засобом, Medicamen, називали органічні та неорганічні речовини, що служили для приготування власне ліків, тобто тієї чи іншої лікарської форми, яка відпускалася з аптеки вже готовою до застосування хворим за вказівкою лікаря.

Ліки, Medicina, готувалися за точними розпорядженнями, що називалися лікарськими формулами. Ті, які були родом із фармакопеї, мали назву Formulae Officinales, решта, складені конкретним лікарем, пафосно іменувалися Formulae Magistrales. Тоді медики вміли і любили писати «авторські» рецепти, оскільки в них була свобода у виборі та призначенні ліків хворому.

Прості форми: в основному порошки та рідини

Найпопулярнішими на той час були настоянки — тинктури. Для їхнього приготування лікарські речовини подрібнювалися до стану грубого порошку, потім заливалися рідиною, основою для настоювання, і зберігалися впродовж певного часу в темному місці. Головне — не забувати регулярно їх збовтувати. Отриманий субстрат проціджували: рідина відокремлювалася від нерозчиненого залишку і після повторного відстоювання фільтрувалася.

Особливою популярністю серед народу користувалися лікарські вина, які були нічим іншим, як тинктурами, що містять вино. Деякі з них застосовували навіть зовнішньо.

З давніх-давен були відомі, а в ХІХ столітті ще не втратили актуальності, лікарські оцти — один із видів тинктур, у яких для отримання корисних речовин використовували розведену оцтову кислоту. Оскільки така тинктура вживалася внутрішньо, для пом'якшення смаку іноді до неї додавали мед. У Німеччині на той час популярним був оцет морської цибулі.

Продукти спиртової перегонки ароматичних аптекарських товарів для внутрішнього та зовнішнього застосування, або ароматичні води, були дуже популярними у жінок. Основою для них найчастіше слугували висушені частини кропу, м'яти перцевої, гіркого мигдалю, а також пелюстки троянди.

Есенції, зокрема еліксири, належали до мікстур. Їх вважали сильнодіючими засобами, оскільки для витяжки використовували винний спирт, кислоти та луги. В концентрованому вигляді есенція мала містити істотну частину аптекарського товару. Наприклад, есенція тамаринду, що застосовувалася як проносне, містила тамариндовий сік, листя сени та магнезію.

Сиропи, що прийшли до нас зі східної медицини і являли собою водні настоянки, фруктові соки і навіть емульсії з різних аптекарських товарів, зі складом цукру майже 60%, вже тоді викликали великі сумніви в ефективності. Проте дожили і до наших часів, щоправда, перебазувались в кондитерські та цукерні.

До солодкого тодішні аптекарі мали велику любов! Чого тільки вартували цукрові консерви, отримані «при сумісному товченні сухих порошків із соковитими частинами рослин» і, звичайно, цукру.

Лікарі та пацієнти у ХІХ столітті активно використовували екстракти та соки рослин і плодів, оскільки вітаміни ще не винайшли. Тому в аптеках завжди були соки цілющих гірських трав, апельсина та винограду. Деякі соки, наприклад, лимонний, лікарі рекомендували пацієнтам у період весняного авітамінозу. Застосовували тодішні лікарі і соки тваринного походження, особливо часто – м'ясний сік.

Екстракти завжди були сумішшю різних інгредієнтів, мали темний колір, а рослинні екстракти – ще й кислу реакцію. Сильнодіючі наркотичні екстракти виготовляли зі свіжих частин рослини.

Збори були популярнішими за екстракти, оскільки коштували менше. З них робили чаї, полоскання, ванни, обкурювання і припарки. Холодні витяжки із зборів готувалися на спиртових рідинах (наприклад, шлункова горілка). До складу зборів входили не лише лікарські рослини, а й деякі кислоти та солі.

Особливе місце на аптечних полицях відводилося для порошків. Ними присипали хворе місце, припудрювали очі, екземи, спітнілі ноги, бешиху тощо. Порошки навіть насипали в ліжко від комах і використовували для дезінфекції в кімнатних клозетах.

Існували порошки для вдування – у вуха, носові проходи, носоглотковий простір, гортань і навіть у чоловічі та жіночі статеві органи.

Порошки з неприємним смаком поміщали в облатки та капсули, а також перетворювали їх на щільні кружки (вручну або за допомогою машин для стиснення), що полегшувало прийом. Сфера застосування порошків була практично не обмеженою: ними лікували навіть діабет!

Пігулки – класика лікувального процесу

Історія пігулок почалася з часів стародавніх єгиптян, виготовляли їх і в Римській імперії. Ця форма лікарського препарату виявилася настільки вдалою, що перетворилася на класику і навіть символ.

Шість червоних пігулок із ХІІІ століття красуються на гербі знаменитої італійської родини Медічі та вказують на те, що їхні предки були почесними пігульниками.

Перший в історії медицини спосіб заощадити на лікуванні теж безпосередньо пов'язаний із цією лікарською формою. Існували «вічні» пігулки із сурми – вони проходили через кишечник людини нерозчинними. А вийняті й обмиті... служили для тієї ж мети іншій людині. Були сім'ї, де одна така серйозна пігулка зберігалася як панацея для загального користування та з іншими коштовностями переходила у спадок нащадкам.

Були також «священні пігулки», завбільшки з горошину чорного кольору – знать та багаті люди носили їх при собі як талісман і приймали лише перед смертю, щоб звільнити душу від земних зв'язків та освятити її. Хоча насправді фармакологічно вони діяли як проносне.

Пігулки з амбри, бурштину, рубінів, золота, товчених перлів вважалися збуджуючим статевий потяг засобом і продавалися дуже успішно, незважаючи на високу ціну. Варто зауважити, що торгівля пігулками завжди приносила багатство.

За визначенням більшості фармакопей, пігулками вважались невеликі кульки вагою близько 0,1 грама. Виготовлені з пластичної маси, після внутрішнього прийому вони розчинялися в шлунково-кишковому тракті.

Приписувалися пігулки зазвичай так: щоб позначити загальну кількість лікарського засобу, що міститься в певній кількості таблеток, а разова доза, не зазначена на рецепті, повинна була обчислюватися поділом загальної кількості на кількість таблеток в упаковці. Якщо на прийом давалася одна пігулка, то дільником була їх кількість, якщо дві, то дільник дорівнював половині кількості пігулок, тощо.

Цей поділ лікар повинен був подумки провести під час прописування рецепту, щоб у такий спосіб переконатися, що він не перевищив максимальну дозу. Якщо лікар сам не розумів нічого у приготуванні пігулок, то прописана кількість діючої речовини мала становити лише половину пігулкової маси, іншу – допоміжний засіб.

Значне перевищення цієї вагової норми допускалося лише для бідних пацієнтів: 50 пігулок подвоєної ваги коштували дешевше, ніж 100 стандартних таблеток, оскільки аптекарська такса розраховувалася не за вагою, а за кількістю штук.

Для багатих пацієнтів пігулкам надавали витонченого вигляду, покриваючи їх дорогими речовинами, наприклад, листовим сріблом або золотом, які нібито посилювали серцеву діяльність. Іноді навмисне вибирали важкорозчинне покриття – шелак, рідке скло, колодій, який надавав пілюлям перламутрового вигляду. Досить часто використовували кератинування та навіть обтягування роговою речовиною.

Основою для пігулок служили будь-які речовини, що були компонентами порошків для внутрішнього вживання, а також бальзами, ефірні олії, густі та рідкі екстракти і навіть мило. Пігулки використовували не тільки внутрішньо, а й зовнішньо: вушні кульки, курильні пігулки, пігулки для вкладання в порожнину зуба... А пігулки з ведмежого сала та троянд вважалися ефективним засобом від облисіння.

Дуже популярними були шматочки льоду розміром з горошину, їх прописували при блювоті, легеневій кровотечі тощо. Лід не повинен був містити речовини з неприємним смаком або запахом, а також шкідливих бактерії, тому виготовлялися такі пігулки лише з доброї колодязної води.

На початку ХІХ століття на п'яти пігулкам наступають капсули. Їх використовували тоді, коли рідкі тягучі або тверді речовини мали потрапляти в шлунок, не викликаючи при цьому смакових відчуттів. Виготовлялися вони з найдрібнішого борошна та пшеничного крохмалю у формі тонких, круглих, заглиблених посередині пластинок. Для багатих пацієнтів робили капсули-перлини з хлороформом, сірчано-кислим хініном, ментолом, ацетилсаліциловою кислотою, йодоформом.

Несподівані товари з аптечного асортименту

Якби сучасна людина прийшла в аптеку 150 років тому, то, як мінімум, дуже здивувалася б: там продавалися сигарети і сигари, що містили листя коки, опій, канабіс... Щоправда, всі вони мали на меті полегшити пацієнтові стан, наприклад, свічки для куріння виділяли при запаленні дезодоруючі та дезінфікуючі пари, а також вважалися ефективними при кашлюку та астмі.

Були там і безліч різноманітних паличок: для припікання нориці та гранульом, для розширення вузьких каналів ран. Найбільш відомі палички ламінарії та палички тупело.

Ще в аптеці можна було купити папір для будь-якого випадку. Гірчичний використовували як замінник гірчичників, селітровий під час горіння полегшував астматикам стан, гутаперчевий – для перев'язок та реактивний – для дослідження реакцій сечі.

А ще на аптечних полицях стояли та лежали:

• кашки;
• холодці та желе;
• перев'язувальні клеї та деревинно-клейові пов'язки;
• рідке скло та колодіум;
• шкірні лаки;
• форми лікувального мила для внутрішнього вживання, найчастіше в якості проносного;
• припарки, які підігрівалися перед нанесенням на шкіру до температури тіла;
• супозиторії або свічки для прямої кишки, піхви, носа, вух.

Раніше ми розповідали про те, як працювали аптеки в минулому столітті .