Герої фармацевтичного фронту: Яків Гіндін

Дуже страшно, коли ти стоїш на касі і чуєш, як прилітає в той район, де твоя сім'я

Регіональний менеджер Луганської області аптечної мережі «Здравиця» Яків Борисович Гіндін мешкав з родиною в Сєвєродонецьку. 24 лютого рано вранці йому почали телефонувати колеги з прикордонних сіл і містечок. Вони розповідали про колони ворожої техніки, яка прямує через їхні населені пункти. Усі були у розпачі.

Яків Борисович намагався якомога довше забезпечити місцевим мешканцям доступ до ліків. Він розумів, наскільки це зараз необхідно. Координував роботу всіх 45 аптек мережі на Луганщини, постійно вирішував проблеми, які виникали. Підміняв завідувачів, стояв за касою, адже коли обстріли посилилися, фармацевти почали виїжджати. 

Дружину з двома дітьми – семирічною донькою і дворічним сином – в першу же ніч він вивів у підвал школи, яка знаходилася у дворі їхнього будинку. Згодом у тому підвалі зібралося близько 800 людей, і з них 250 – діти.

Сам Яків Борисович продовжував працювати. «Морально дуже важко, коли тобі дзвонять співробітники з уже окупованих територій, і запитують, що робити. А крім як закритися і йти додому, варіантів немає. Але ще страшніше, коли тебе на роботу проводжають усім підвалом зі списками ліків, ти стоїш на касі і чуєш, як прилітає в той район, де твоя сім'я. А потім у період затишшя перебіжками біжиш назад, не знаючи, що побачиш»...

Довелося забрати у шкільний підвал батьків і сестру дружини з двома дітьми, бо в школі, де вони ховалися, від обстрілів обвалилось перекриття. 

Поки не зникли електрика та газ, чоловік бігав додому готувати їжу. На його утриманні були четверо дітей та стільки ж дорослих. 

На початку березня стало зрозуміло, що евакуації не уникнути. Електрики, газу та води в місті вже не було. Магазини не працювали, отже і з їжею виникли проблеми. Бомбардування майже не припинялися. Ввечері 11 березня Яків Борисович з дружиною прибігли в свою квартиру на дев'ятому поверсі і нашвидкоруч зібрали речі. Оскільки в одну машину мали вміститися четверо дітей і троє дорослих, місця для речей майже не залишалося, отже брали тільки найнеобхідніше. Будинок здригався від «Градів», кожна хвилина могла стати останньою. Виносили речі, ховаючись в під'їзді під ліфтом. 

На щастя, його службову машину обстріли не зачепили, хоча більшість сусідських автівок, що стояли поруч у дворі їхнього будинку, пошкодило уламками снарядів. На ній і вирішили виїжджати. Залишатися в Сєвєродонецьку було смертельно небезпечно.

«Я звернувся до військових і вони на карті міста та області намалювали, якими дорогами можна рухатися. Майже всюди вже було заміновано. Звисали обірвані дроти. Дороги в ямах від снарядів. Було дуже страшно. Боявся пробити колеса, бо замінити їх під обстрілами неможливо. А в машині діти, які постійно плакали. 12 березня дісталися Лисичанська, потім на ніч зупинилися в Бахмуті у моєї колеги. Переночували  і попрямували до Новомосковська. Там на кілька днів зупинилися оговтатися. Завдяки підказкам військових доїхали досить швидко, і головне – живими!»

Кінцевим пунктом були Черкаси. Там Якову Борисовичу мережа «Здравиця» запропонувала посаду регіонального куратора. Про повернення додому не йдеться…

Продовжуємо знайомити вас з фармацевтами, які з ризиком для власного здоров’я і життя залишаються за першим столом. І чекаємо на ваші історії, як ви можете надіслати разом з фото за адресою: farmaceftfp0@gmail.com !