Як працювали аптеки в минулому столітті?

Аптека завжди виготовляла, зберігала та відпускала ліки, причому провізор-рецептар відповідав за їхню якість головою. Кожен сантиметр аптечної площі був чітко розписаний, як і обов'язки працівників. Але чи полегшувало це їхнє життя?

Аптеки підпорядковувалися Медичній раді Міністерства внутрішніх справ як головній лікарській інстанції. Саме вона видавала дозвіл на відкриття вільних аптек та контролювала, щоб усі вимоги чітко виконувались. Рада декларувала не лише обов'язкову наявність усіх необхідних приміщень, їх забезпеченість обладнанням та інструментами, а й рівень професійних знань та навичок у працівників аптеки. А ось контроль за умовами праці та тривалістю робочого дня співробітників часто віддавався на відкуп господарям, чим останні частенько користувалися, порушуючи законодавство.

Почнемо з простого: що має обов'язково бути у кожній аптеці? Належно обладнана рецептурна кімната, лабораторія, комора або матеріальна, сушарня, підвал та льодовик. Для відвідувачів рецептурна кімната і була власне аптекою — до інших приміщень вхід був дозволений лише співробітникам

Рецептурна кімната - аптека в аптеці

Приходячи в аптеку, відвідувачі потрапляли до чистої та світлої рецептурної кімнати, де їм і відпускали ліки. Вимоги до неї були дуже жорсткими та абсолютно конкретними – регламентувалося навіть місце розташування відносно сторін горизонту!

Як писав професор Р. Коберт, «вона мала бути розташована, краще, на північ для захисту лікарських речовин від надлишку світла». Посередині приміщення повинен бути встановлений освітлений зверху та збоку рецептурний стіл з конторкою, за якою знаходився рецептаріус: особа, відповідальна за те, що відбувається в аптеці. Бажано було відокремити цей стіл від публіки ґратами, «щоб не відволікати увагу фармацевтів, які готують на ньому ліки, і ще для того, щоб відвідувачі, серед яких могли опинитися особи недостатньо виховані, не хапали б без перебору та самостійно виставлені на рецептурному столі вже готові ліки і не створювали там безлад і смуту».

З зовнішнього боку, поверненого до публіки, в столі були висувні ящики, де зберігалися запаси найчастіше затребуваних ліків, а також використаний і не вимитий посуд, щоб не порушувати порядок і не ображати почуття відвідувачів.

На столі стояли різні ваги: ​​як для лікарських засобів, так і для тари, в якій вони готувалися.

В рецептурній кімнаті стояла спеціальна шафа, в якій зберігали патентовані ліки, які отримали урядовий привілей. Він передбачав заборону оприлюднення складу ліків до закінчення певного терміну.

Уздовж стін були розвішані полиці і стояли висувні ящики, де в алфавітному порядку в посудинах з порцеляни, матового скла та дерева з виразними латинськими написами зберігалися найнеобхідніші лікарські речовини. Ящики з протиотрутами, що нагадували скрині для дорожніх аптек, теж знаходилися в рецептурній.

Вимоги до зберігання ліків та речовин неухильно дотримувалися. Та як інакше, коли в ті часи лікували і ртуттю, і фосфором, і миш'яком! Фосфор, наприклад, повинен був зберігатися не тільки в холодному місці, а й (через легку займистість) у захищеному від морозу ретельно закритому льосі, в товстих склянках, щільно вставлених у бляшанку, і обов'язково під водою.

Ефір, перекис водню, нестерильні сиропи, настої, мікстури зберігали тільки в прохолодному місці, а чутливі до світла препарати — у темному (бурому, синьому або чорному) посуді, який входив до списку обов'язкового обладнання.

Ліки вже тоді поділялися на групи за силою їхньої дії, з різними умовами зберігання. Група сильнодіючих засобів (алкалоїди, сполуки, які містять миш'як і сильнодіючі препарати ртуті) називалися separanda і повинні були зберігатися в ретельно замкнених «шкапах для отрут». У великих аптеках ці «шкапи» розташовувалися в так званих камерах для отрут з трьома відділеннями, що замикаються на особливі замки. Якщо було і четверте відділення, то в ньому зберігали не офіційні, але ще вживані отрути. Для сумішей морфію та каломелі, йодоформу та мускусу, що мали дуже сильний запах, були влаштовані особливі шафки або ящики, щоб відокремити їх від інших ліків.

Обстановка в аптеці: розкіш не віталася

В аптеці обов'язково був годинник, а також достатня кількість стільців і лав для тих, хто чекав на свою чергу, щоб отримати ліки. Решта – на розсуд господаря, але висловлювалося побажання замість зайвої розкоші в інтер'єрі приділити увагу якості виготовлення та зберігання лікарських засобів, а також чистоті, порядку та «обов'язковим посібникам». До них належали рецептурна книга, книга ручного продажу, книга отрут, книга для записування відпуску фосфору. Ці 4 книги обов'язково були прошнуровані та скріплені печаткою Лікарського управління. Крім того, обов'язковими для аптеки були: книга лабораторна, аптекарська такса, яку затверджує Медична рада Міністерства внутрішніх справ, державна фармакопея та список лікарів, які мають право практикувати. 

Приміщення для виробництва ліків – кокторія та лабораторія

По сусідству з рецептурною кімнатою мала бути так звана кокторія (сoctorium) — своєрідна кухня, де проводили операції з використанням парового апарату: гаряче настоювання та відварювання, там же знаходився і паровий апарат.

Ще одним обов'язковим приміщенням була лабораторія (Laboratorium) для хіміко-фармацевтичних аптечних робіт. Її оснащення детально прописувалося у документах. Головною вимогою до неї була правильно налагоджена вентиляція, що мала працювати безперебійно. Окремо робили акцент на добре влаштованій тязі, оскільки гази, що виділяються під час різних операцій, могли завдати шкоди як здоров'ю працівників, так і металевим частинам обладнання. Потрібен був і водогін: «проведена вода потрібна лабораторії як на випадок пожежі, так і під час необережного поводження з їдкими лугами та кислотами, якщо вони потрапляли, з необережності, на обличчя та руки працівників».

 Неможливо уявити аптечну лабораторію і без печей, яких тут мало бути в асортименті: звичайні, площинні для піскових, водяних, соляних, парафінових, ртутних і масляних лазень або ванн. Було дуже бажаним, щоб лабораторія мала в своєму розпорядженні і паяльний стіл, ще один різновид печі.

У лабораторії мали бути:

• перегінний куб, що зєднувався з холодильником;
• термометри для вимірювання температури оброблюваних речовин – ртутний термометр Цельсія та пірометри;
• сушильні шафи та преси.

Також рекомендованим було недалеко від лабораторії розмістити кабінет з науковими посібниками та зібранням необхідних для наукових занять інструментів: ваг та знаряддя для об'ємного аналізу, термометрів, аерометрів, спиртометрів, пікнометрів, гідростатичних ваг, поляризаційних апаратів, гальванічних батарей та індукційних апаратів.

В ідеалі в аптеці мало знайтись місце для бібліотеки. Там повинні були зберігатися «найважливіші сучасні твори та періодичні видання з фармації, хімії та фармацевтичної ботаніки, гербарії та фармакогностична колекція». Зрозуміло, що аптеки, які мали в необхідній кількості всі ці наукові посібники та засоби, були певним ідеалом та дуже рідко зустрічались на практиці.

Місця для зберігання сировини – від горища до підвалу

У матеріальній кімнаті або коморі зберігали сирі фармацевтичні матеріали, тому в ній мали підтримувати стандартну температуру та вологість: головна вимога до цього приміщення – надійний захист від яскравого сонячного світла, тепла та вогкості. Жодного спеціального обладнання не передбачалося – достатньо було простого столу та ящиків для зберігання запасів лікарських речовин.

Над матеріальною кімнатою найчастіше була так звана сушильня або трав'яна, де готували для подальшого використання трави, квіти, кореневища та інші частини лікарських рослин.

В сухому підвалі мали підтримувати однаково низьку температуру: перепади не допускалися! Також аптеці необхідний був льодовик, по-перше, для зберігання органічних речовин, що легко розкладаються, а, по-друге, лід завжди повинен був знаходитися під рукою, оскільки використовувався і для приготування деяких ліків, і для самостійного відпуску.

Завідувач і підлеглі: жорсткі вимоги та жодних прав

Керуючим міською аптекою могла бути тільки людина, яка має ступінь магістра фармації або принаймні провізора. Причому обов'язково досвідчений, а це вимірювали... віком – не молодше 25 років! Сільською ж аптекою та відділенням нормальних аптек міг управляти, з дозволу місцевого аптекарського управління, аптекарський помічник. Якщо аптеку хотіла відкрити людина без необхідного фармацевтичного ступеня, тоді вона була зобов'язаною найняти спеціаліста з необхідним ступенем, який би керував аптекою і ніс повну відповідальність за все, що в ній відбувалося.

Другою людиною в аптеці після керуючого був рецептаріус зі ступенем провізора, який особисто відповідав за якість препаратів, що виготовлялися. В його обов'язки входили постійна присутність за конторкою рецептурної кімнати, контроль усіх ліків, що відпускалися, і підтвердження цього факту штемпелем і своїм особистим підписом – кращих гарантій не вигадали!

Помічники рецептаріуса так і називалися. Один із них – лаборант – відповідав за заготівлю лікарських матеріалів, він «закуповував природні інгредієнти у місцевих жителів-поселян, привізні ж – у дрогістів, тобто торговців аптекарськими товарами». Щоб себе не обдурити, а також не піддатись сумніву в справжності і доброякісності заготовлюваних ним лікарських матеріалів, лаборант повинен був мати серйозні знання: йому необхідно було добре знати ботаніку, зоологію, фармакогнозію та зоологічну географію.

Найпростіші механічні роботи зазвичай доручали учням, які проходили в аптеці обов'язковий практичний курс фармації, необхідний, щоб отримати допуск до іспиту на звання аптекарського помічника.

Робота в аптеці XIX століття була схожа на рабство: по 14–15 годин на день працюють 87% аптекарських учнів, 74% аптекарських помічників та 49% провізорів. Господар аптеки практично не дбав про умови праці, тому провізори працювали стоячи, а помічникам доводилося більшу частину робочого часу витрачати на похід за штангласами (скляними банками з притертими корками) до шаф, розставлених вздовж стін. У середньому кожен працівник проходив за зміну 3–4 км. За банками ж, які стояли на полицях, вищих за людський зріст, працівник піднімався драбинкою, яку тягав за собою впродовж усього робочого дня. Інтереси працівників відверто зневажали, а чиновники, що курували аптеки, заплющували на це очі.

Згодом незадоволення переросло в страйки. Фармацевти були незадоволені не тільки умовами праці, а й оплатою, вважали її несправедливою. Як пише журнал «Химикъ и Фармацевтъ» за 1912 р., «з 1906-07 рр.. спостерігається втрата фармацевтами-службовцями тих покращень умов праці, яких вони досягли в 1905 р. (зафіксоване у циркулярі). Тривалість робочого дня в аптеках становила 10-11 годин на добу, подвійну зміну скасували, оплату за нічну роботу не проводили майже всюди, в аптеках скасували двогодинний відпочинок після чергувань, кількість робочих годин для аптекарських учнів дійшла до 15, причому відпочивати дозволяли лише через кожні 3-4 дні.

Лікарське управління старанно дотримувалось норми в аптеках фармацевтів-службовців і часто забувало про другу частину циркуляра, в якій мова йшла про захист інтересів фармацевтів-службовців.

Згідно з даних анкети, розробленою статутною комісією при пенсійній касі фармацевтів, видно, що оплата праці в аптеках першого розряду така: для провізорів – 110 руб., для аптекарських помічників – 68 руб., для аптекарських учнів – 27 руб. на місяць. Оплата праці фармацевтів-службовців дуже нестійка. Поряд з високою оплатою існувала і мізерна: максимальна платня провізора 150 руб., а середня платня аптекарських помічників – 65-67 руб. на місяць.

Оплата праці жінок – аптекарських помічниць ще гірша, вона коливається між 25 та 45 руб. Про аптекарських учнів нічого й казати, становище їхнє надзвичайно важке. Причини низьких розцінок праці ховаються в недостатній професійній організованості фармацевтів-службовців, а також в штучному прикріпленні їх до аптек. Деякі аптеки, користуються цим, зменшують платню своїм службовцям».