Інклюзивність як показник зрілості суспільства

Відповідальність за створення безбар’єрного середовища стає одним із ключових викликів для українських громад. З одним із наслідків війни — зростанням кількості людей з обмеженими можливостями — громади стикаються вже сьогодні. Наявність нормативних документів і стратегій — важлива, але не достатня умова; критичним є реальний рівень доступності, який відчувають люди щодня на вулицях, у транспорті, аптеках і магазинах.

Що регулює закон

Україна має розвинену правову базу, що регламентує створення доступного середовища для людей з обмеженими можливостями. Серед ключових нормативів:

🔹 Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 року — основний документ, що визначає курс на інтегровану інклюзію в усіх сферах життя. Стратегію затверджено урядовим розпорядженням № 366-р (2021) і доповнено планами заходів на 2025–2026 роки (розпорядження КМУ № 374-р). Ці документи визначають скоординовану політику доступності фізичного середовища, транспорту, цифрових сервісів і соціальних послуг. 

🔹 Державні будівельні норми (ДБН В.2.2-40:2018) встановлюють технічні вимоги до доступності будівель та споруд для маломобільних груп — ширина проходів, тактильні елементи, пандуси, безпечні маршрути. 

🔹 Постанова Кабінету Міністрів України № 929 (2016) визначає ліцензійні умови діяльності аптек, у тому числі вимоги доступності приміщень для отримання фармацевтичної допомоги маломобільними особами. 

🔹 Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» закладає загальні принципи безбар’єрності як елементу прав людини, гарантуючи рівний доступ до інфраструктури, інформації та послуг. 

Ці документи створюють нормативний «скелет» безбар’єрності — але що з практикою?

Реальний стан доступності: що показують моніторинги

Попри наявність нормативної бази, реальні показники доступності української інфраструктури далекі від ідеальних. За даними масштабного моніторингу Міністерства розвитку громад та територій України, лише приблизно 20 % об’єктів визнано безбар’єрними. Це відноситься до широкого спектра об’єктів — від будівель і споруд до елементів вуличної та транспортної інфраструктури. Зокрема:

• медичні заклади — близько 43 % доступні;
• центри надання адміністративних послуг — ≈ 41 %;
• зупинки громадського транспорту — лише ≈ 28 %;
• пішохідні маршрути в центральних частинах міст — приблизно 16 % безбар’єрні.

Ці дані вказують не на відсутність зусиль, а на суттєвий розрив між нормативами і їхнім втіленням в умовах динамічних змін, викликаних повоєнними викликами.

«Болючі точки» міського простору

Оцінюючи реальний досвід людей із обмеженими можливостями, можна виокремити кілька системних проблемних зон.

Підземні переходи

Ці об’єкти часто є необхідними для безпечного переходу через магістралі, але у більшості міст:

• відсутні ліфти або підйомники;
• сходинки без альтернативних маршів;
• маршрути непридатні для колісних крісел або пересування людей на милицях чи протезах.

Така інфраструктура розриває навіть ті маршрути, де будівлі теоретично адаптовані, але до них немає доступу.

Аптеки як критичні точки доступу

Аптеки зобов’язані забезпечувати доступність відповідно до ліцензійних умов. Однак на практиці багато аптек:

• мають пандуси з неприйнятним кутом або безапарельні входи;
• не обладнані відповідними шляхами підходу;
• не мають систем обслуговування для тих, хто не може потрапити всередину.

Це перетворює забезпечення ліками на додатковий бар’єр для тих, хто найбільше цього потребує.

Магазини «біля дому» та інші об’єкти повсякденності

Малі крамниці та сервіси — найчастіше перший елемент міського середовища, який людина зустрічає кожного дня. Але у великої частини таких магазинів вузькі входи, високі пороги, відсутні елементи доступності, а також немає процедур альтернативного обслуговування.

Навіть у тих випадках, коли є загальна стратегія або локальні ініціативи, без доступного підходу з тротуарів до входу такі об’єкти лишаються фактично недоступними.

Історичні центри міст: чому «неможливо» ≠ «не потрібно»

Особливу проблему становлять історичні частини міст — старі вулиці, бруківка, вузькі тротуари, обмежені фасади. Часто можна почути, що адаптація цих зон «неможлива через охорону спадщини». Але міжнародний досвід показує: адаптація і збереження історичного контексту не протирічать одне одному.

Сучасні рішення включають:

маловтручальні тимчасові пандуси;

• адаптовані маршрути без руйнування історичного покриття;
• тактильні смуги на вузьких тротуарах;
• опрацьовані обхідні шляхи.

Важливо усвідомити: історичність — це не синонім недоступності, і думка «не можна — значить, не треба» веде до формування міст, які виключають значну частину своїх мешканців.

Рішення без «великих реконструкцій»

Безбар’єрність — це не лише великі вкладення чи «післявоєнне» планування. Є ряд практичних, реальних кроків, які громади можуть впроваджувати зараз.

1) Визначити та облаштувати пріоритетні маршрути

Напрямки, що з’єднують:

• житлові зони → зупинки транспорту;
• зупинки → аптеки та медичні заклади;
• житло → продуктові магазинчики.

Ці маршрути повинні стати першочерговими для безперервних пішохідних маршрутів з мінімальними бар’єрами.

2) Використовувати тимчасові і реверсивні рішення

Усуваємо бар’єри вже:

• мобільні пандуси;
• переносні підйомні платформи;
• тимчасові шляхові вирівнювання.

Це особливо важливо в старих районах і історичних центрах.

3) Провести аудит малого бізнесу

Необхідно зробити базову оцінку доступності та пристосувати обслуговування (кнопка виклику, сервіс біля входу, доставка). Соціальна доступність має стати частиною стандарту обслуговування.

4) Залучати самих людей з інвалідністю

Люди з обмеженими можливостями найкраще знають, де «болить». Варто залучати їх до громадських рад, проєктних груп та оцінок маршрутів задля зменшення ризику неефективних рішень.

5) Комунікація і навчання персоналу

Навіть найкраща інфраструктура без готового персоналу не працює. Тож варто подумати і про тренінги для працівників ЦНАП, медзакладів, сервісних центрів. Чіткі навігаційні підказки та візуалізація інформації — підсилить інклюзивність.

Безбар’єрність = готовність до відновлення

Україна живе між війною та миром. Інклюзивність — це не «соціальна примха», а індикатор готовності суспільства до життя. Кількість людей з інвалідністю щодня зростає. Частина з них стане активними громадянами: працюватиме, навчатиметься, вестиме бізнес, виховуватиме дітей. І саме адаптація середовища вже сьогодні надасть цим людям можливість бути повноцінними членами суспільства.

ГО «Асоціація фармацевтів України» звертає особливу увагу на наявність заходів з облаштування аптечних закладів з урахуванням потреб людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. Попри те, що рівень доступності медичних закладів наразі є вищим порівняно з іншими об’єктами соціальної інфраструктури, наявні показники залишаються недостатніми для повного забезпечення рівного доступу до фармацевтичних послуг. Безбар’єрність — це не тільки про повагу до людської гідності. Це про те, що суспільство не залишає своїх людей поза увагою, не чекає «кращих часів», а створює простір, у якому кожен має шанс бути собою. У глобальному сенсі це — готовність України до життя з новими викликами.

Раніше АФУ організувала проведення круглого столу «Кадровий дефіцит у фармацевтичній галузі: виклики, регуляторні рішення та роль державної політики».