Юрій Грушка: «За весь час війни до укриття спустився раз — на екскурсію»

Для більшості людей операційна асоціюється з боротьбою за життя. Для хірурга Юрія Грушки вона є місцем, де перемога у цій боротьбі іноді вимірюється ліченими секундами. І таких випадків щодня більшає, бо війна продовжується, а фронт наближається — Юрій Грушка працює у КНП «Чугуївська центральна лікарня ім. М.І. Кононенка» Чугуївської міської ради Харківської області. 

Медична династія, яка визначила майбутнє

Любов до медицини в родині Юрія Грушки передавалася з покоління в покоління. 

«У мене по двох лініях медична династія. Батько — хірург, два дядьки по маминій лінії були хірургами. Один із моїх троюрідних родичів був фронтовим хірургом, а його син, теж хірург, навчав мене, коли я тільки прийшов працювати у відділення гнійної хірургії. Тому можна сказати, що вибір професії був визначений ще задовго до вступу до університету. Уже зі старших курсів я бував в операційній, знайомився з роботою, і тоді остаточно зрозумів, що іншого шляху для себе не бачу, — згадує хірург. — У 2006 році я прийшов в інтернатуру, і відтоді безперервно працюю в хірургії. Цього року виповнюється вже двадцять років. Для мене цей час промайнув дуже швидко, тому що професія постійно змушує вчитися, розвиватися й удосконалювати свої навички».

Професія, де результат видно одразу

Хірургія — одна з небагатьох медичних спеціальностей, у якій лікар нерідко бачить результат своєї роботи буквально на операційному столі.

«Мені подобається саме те, що в хірургії результат можна побачити одразу. Це не тривале лікування медикаментами, коли ефект проявляється через певний час. Тут ти бачиш, що реально допоміг людині, що твої дії врятували життя або дали шанс на одужання. Саме це, мабуть, найбільше мотивує працювати далі», — сказав хірург.

Саме відчуття відповідальності та можливість безпосередньо впливати на життя пацієнтів стали для нього остаточним підтвердженням правильності професійного вибору.

Війна диктує свої правила навіть у хірургії

До повномасштабного вторгнення лікарня у Чугуєві вже мала величезний досвід роботи з тяжкими травмами через близькість міжнародної траси. Тут регулярно рятували постраждалих у дорожньо-транспортних пригодах, виробничих аваріях, падіннях із висоти та інших надзвичайних ситуаціях. Хірурги звикли працювати з політравмою, коли одночасно пошкоджені кілька органів і рахунок іде буквально на хвилини.

Однак війна поставила перед лікарями виклики, до яких неможливо підготуватися лише на університетській лаві. Мінно-вибухова травма має зовсім іншу природу, чим побутова і навіт виробнича. Вибух руйнує організм одразу кількома чинниками: ударною хвилею, уламками, опіками, масивною крововтратою. Часто лікарі мають справу не з одним пораненням, а з десятками ушкоджень різних органів одночасно.

«Ми звикли працювати з політравмою, важкими ДТП, виробничими травмами. Але бойову травму до 2022 року практично ніхто з нас не бачив. Мінно-вибухові поранення, масові уламкові ураження, поєднані травми — усе це довелося опановувати вже під час війни. Принципи лікування відрізняються, тому ми фактично навчалися заново, одночасно надаючи допомогу пацієнтам», — сказав хірург.

За словами лікаря, перші місяці повномасштабної війни стали справжнім іспитом для всієї команди. У приймальне відділення майже безперервно надходили пацієнти з тяжкими бойовими пораненнями. Кожен випадок вимагав блискавичних рішень, а іноді за життя однієї людини одночасно боролися кілька операційних бригад.

«До нас привозили молодих хлопців із мінно-вибуховими травмами, із майже відірваними кінцівками, із тяжкими пораненнями грудної клітки, живота, печінки, селезінки. Бували ситуації, коли доводилося виконувати ампутації, щоб урятувати життя. Пам'ятаю пацієнта з величезним торакоабдомінальним ушкодженням: великим дефектом грудної клітки, травмою легень, діафрагми, печінки та селезінки, а також відірваною кінцівкою. Попри надзвичайно тяжкий характер поєднаних ушкоджень і практично відірвану частину печінки, його вдалося стабілізувати. Бували поранення кишечника одразу у кількох місцях, масивні кровотечі, множинні уламкові ураження. Спочатку потрібно було зупинити кров, стабілізувати стан, провести операцію, а потім готувати людину до евакуації в Харків. Потік був настільки великим, що ми часто навіть не знали, як складалася подальша доля цих людей», — додає Юрій.

П'ять місяців життя у лікарні

Перші місяці великої війни практично стерли межу між особистим життям і професією. Лікарня стала одночасно робочим місцем та домом. Коли повітряні тривоги змінювалися вибухами, а швидкі одна за одною підвозили нових поранених, часу на дорогу додому вже не залишалося. 

«Бували дні, коли виконували по чотири-п'ять великих операцій. Малих втручань уже ніхто навіть не рахував. Я практично п'ять місяців жив у лікарні. Додому заїжджав буквально на кілька годин, щоб помитися, перевірити господарство, а потім одразу повертався назад. Увесь інший час працював, оперував і залишався поруч із пацієнтами», —згадує хірург.

Таке навантаження вимагало не лише фізичної витривалості. Щодня лікарям доводилося приймати десятки складних рішень, від яких залежало людське життя. Помилок у таких умовах бути не могло.

«Морально було дуже непросто. Родина спочатку залишалася поруч, потім змушена була виїхати. Найбільше сил давали саме хороші результати роботи. Коли бачив, що пацієнт стабілізувався, що людина вижила, тоді з'являлося відчуття, що всі ці зусилля недаремні», — додає Юрій.

Навіть кілька врятованих життів після надзвичайно важкої зміни ставали для медиків головною мотивацією продовжувати працювати далі.

Під обстрілами без права на страх

Під час перших місяців війни Чугуїв регулярно опинявся під обстрілами. Лікарня також залишалася в зоні ризику. Але навіть тоді операційні не зупиняли свою роботу. Поки за вікнами лунали вибухи, всередині тривала боротьба за життя.

«За весь час війни я лише один раз спускався до укриття — фактично подивитися, як воно облаштоване. Коли працюєш в операційній, думати про власну безпеку просто ніколи. Під час обстрілів свистить артилерія, вибухи  чути зовсім поруч, але ми стояли і стоїмо в операційній і продовжували оперувати. Так працювали тоді і так працюємо зараз», — сказав хірург.

Найважчі пацієнти

Окреме місце у професійному житті Юрія Грушки займає дитяча хірургія.

«У мене є ще одна спеціальність — дитячий хірург. До війни дітей доводилося оперувати значно більше. Для мене вони завжди залишаються особливою категорією пацієнтів. Якщо під час роботи з дорослими можна максимально відсторонитися емоційно, то з дітьми це зробити значно складніше. Через себе пропускаєш усе набагато сильніше», — додає Юрій.

Водночас він говорить, що навіть у найважчі моменти хірург не має права втрачати самовладання.

«Емоції приходять уже після операції. Під час втручання потрібно бути максимально зібраним. Звичайно, коли бачиш тяжко поранених молодих хлопців або дітей, усе це дуже важко переживається, але потрібно працювати й робити все можливе, щоб урятувати людину», — сказав хірург.

Як відновлюється хірург

Після виснажливих змін Юрій Грушка знаходить сили у простих речах.

«Моє головне хобі — риболовля та полювання. Якщо є можливість, їду в ліс із собаками, гуляю, дихаю свіжим повітрям. Це допомагає відновитися, хоча зараз таких місць стало значно менше через небезпеку мінування. Але навіть кілька годин на природі дозволяють трохи переключитися після роботи», — додає Юрій.

Досвід, який змінить українську медицину

На думку лікаря, війна вже вплинула на розвиток української хірургії, а її наслідки ще багато років визначатимуть розвиток медичної науки.

«Українська хірургія вже змінилася. Дуже багато лікарів отримали унікальний досвід лікування бойових травм. Думаю, наші спеціалісти вже можуть ділитися цими знаннями із закордонними колегами. Попереду буде багато наукових досліджень, нових методичних рекомендацій і професійних напрацювань. Це надзвичайно важкий досвід, але він уже став частиною розвитку сучасної медицини», —вважає хірург.

Сам Юрій Грушка не прагне наукової кар'єри. Він говорить просто: його покликання — операційна.

«Я більше практикуючий лікар. Моє місце — біля операційного столу. Найкраще, що я вмію робити, — це працювати руками й допомагати людям саме там, де це потрібно найбільше», — додає Юрій.

Війна одного дня завершиться. Замовкнуть сирени, припиняться обстріли, повернеться мирне життя. Але досвід, який українські хірурги отримали в ці роки, назавжди залишиться частиною історії світової медицини. Його не знайдеш у підручниках — він написаний безсонними ночами, десятками тисяч складних операцій і врятованих життів.

І коли Юрій Грушка говорить, що його місце — біля операційного столу, це звучить не як професійне кредо. Це відповідь людини, яка вже майже двадцять років щодня робить найважливіше — повертає інших до життя.

Читайте також Олексій Павлов: «24 лютого о 12.22 я вилучив свою першу кулю».