Марія Ігнатюк знає, що таке починати життя заново, залишаючись вірною своїй професії. Вона пережила дві війни у Краматорську, поверталася до міста, щоб відкривати аптеки, працювала під обстрілами і зрештою була змушена виїхати. Сьогодні вона в Миколаєві, її рідні розкидані по різних країнах, а кохана людина захищає Україну на фронті. Та попри все, Марія залишається у фармації. Адже саме тут знайшла можливість бути корисною людям навіть тоді, коли звичне життя руйнується.

Маріє, скільки років ви у фармації? Чому свого часу обрали саме цю професію?

— У фармації я вже близько восьми років. Навчалася у хіміко-механічному технікумі, здобула середню спеціальну освіту. Коли вступала, дуже хотіла пов'язати життя з медициною, але моя дитяча мрія була дещо іншою — я хотіла стати педіатром. Так склалися обставини, що навчання на лікаря було для нашої родини фінансово складним, тому я почала шукати інший шлях, який також давав би змогу працювати в медицині. Так обрала фармацію. Мені хотілося носити білий халат, спілкуватися з людьми, розумітися на ліках і допомагати тим, хто цього потребує. Зараз я розумію, що, хоча й не стала лікарем, усе одно знайшла професію, у якій можу реалізувати своє бажання допомагати.

Ваше рідне місто — Краматорськ. У 2014 році ви були ще школяркою. Якими залишилися у пам'яті ті події?

— Мені тоді було приблизно 16 років, я навчалася в одинадцятому класі. У мене двоє молодших братів: одному було п'ять років, іншому — два з половиною. Найяскравіше пам'ятаю, як ми з мамою та дітьми облаштувалися у підвалі. Навіть ліжко туди спустили, щоб можна було хоч якось облаштувати побут і перечекати небезпеку. Один епізод я досі не можу забути: молодший братик хотів на вулицю, виривався з маминих рук, а вона плакала, бо розуміла, що не може його випустити. Для маленької дитини це було незрозуміло, а для мами — страшний вибір між бажанням дати дитині звичайне дитинство і необхідністю її захистити.

Тоді місто фактично зупинилося. Магазини закривалися, транспорт не працював, звичне життя зникло за лічені дні. Мама працювала флористкою, батько був у відрядженні, тому вона сама забезпечувала нас. Щодня пішки ходила до центру міста, аби заробити хоча б якісь гроші на дітей. Я залишалася вдома з братами, допомагала мамі, наскільки могла. Добре, що окупація Краматорська тривала короткий час.  Було страшно, але тоді ми ще не усвідомлювали, наскільки довгою і важкою може бути війна. Здавалося, що все мине, українські військові повернуть контроль над містом, і життя знову налагодиться.

Після звільнення Краматорськ поступово відновлювався. Чи здавалося вам тоді, що найстрашніше вже позаду?

— Так. Коли українські військові повернулися, місто почало оживати. Відновлювали пошкоджені будівлі, ремонтували інфраструктуру, люди поверталися до звичного життя. Було відчуття, що Краматорськ розвивається, що в нього є майбутнє. Я закінчила навчання, почала працювати, будувала власні плани. Тоді навіть не могла уявити, що через кілька років знову доведеться залишати рідне місто через війну, але вже за зовсім інших обставин.

Ваш перший професійний досвід був у невеликій аптеці. Що він вам дав?

— Після технікуму я прийшла працювати до аптеки приватного підприємця. Це була моя перша справжня школа професії. Дуже вдячна своєму першому завідувачу, який повірив у мене і взяв на роботу фактично без досвіду. Він багато чого навчив, пояснював нюанси, допомагав розібратися в роботі. Це важливо, адже після навчання ти маєш теоретичні знання, але зовсім інша справа — щодня спілкуватися з відвідувачами, працювати з асортиментом, відповідати за відпуск препаратів і вирішувати різні робочі ситуації.

Згодом я перейшла до аптечної мережі «Аптека 9-1-1». Мені подобається не тільки фармацевтична складова роботи, а й можливість взаємодіяти з людьми, підтримувати колектив, ділитися досвідом. Я завжди намагалася передавати молодшим колегам те, чого сама навчилася за роки роботи.

24 лютого 2022 року змінило життя мільйонів українців. Як ви зустріли початок повномасштабного вторгнення?

— Увечері 23 лютого мені зателефонував чоловік, він військовий. Сказав, щоб ми не лякалися, але вранці буде гучно. Я спочатку не повірила. Після 2014 року здавалося, що ми вже знаємо, як це буває, але дуже хотілося думати, що нічого подібного не станеться.

Того вечора зі мною була подруга з дитиною. Ми чекали на четверту ранку, про яку попереджав чоловік. Сиділи, намагалися не підходити до вікон. О четвертій було тихо, і я навіть сказала, що, мабуть, знову хтось хотів налякати людей. Але приблизно о п'ятій почули вибухи. Почалися прильоти по аеродрому та місту. Стало зрозуміло, що цього разу все набагато серйозніше.

У березні 2022 року я виїхала до Вінниці. Перебувала там до вересня. Здавалося, що доведеться надовго залишитися далеко від дому, але потім надійшла пропозиція, яка повернула мене до моєї професії і, водночас, до Краматорська.

Ви погодилися повернутися до міста, біля якого тривали бойові дії. Що стало вирішальним?

— У вересні 2022 року мені зателефонували з аптечної мережі «Аптека 9-1-1» і запропонували відкрити першу аптеку в Краматорську від початку повномасштабного вторгнення. На той момент багато аптечних точок були зачинені, залишалося лише кілька, та й ті не працювали повний день. Потрібно було відновлювати роботу, повертати фармацевтичну допомогу людям.

Я погодилася. Напевно, тому, що дуже люблю свою роботу. Мені подобається спілкуватися з людьми, розуміти їхні потреби, допомагати у складних ситуаціях. Я знала місто, знала, наскільки важливо, щоб аптеки знову працювали. Тому повернення було для мене не просто черговим робочим рішенням.

У вересні ми відкрили першу аптеку, потім другу, третю, четверту. До кінця грудня 2022 року в Краматорську вже працювало п'ять аптечних точок мережі. Це була велика спільна робота, у якій кожен розумів свою відповідальність. Людям потрібні були ліки, а нам — можливість забезпечити їх доступність, наскільки це дозволяли обставини.

Чи змінилася робота фармацевта в місті, яке постійно живе під загрозою обстрілів?

— Дуже змінилася. До аптеки приходили військові, часто з сильним головним болем. Коли починали з'ясовувати, що сталося, відповідь була одна: контузія. І це повторювалося знову і знову. Ми бачили, наскільки багато хлопців потребували медичної допомоги, наскільки виснаженими вони були.

Звичайно, ми орієнтувалися на призначення лікарів, записували, які препарати їм призначали, з якими скаргами вони зверталися. Коли людина поверталася і говорила, що їй стало краще, це дуже запам'ятовувалося. У такі моменти особливо гостро відчуваєш значення своєї професії. Розумієш, що всі роки навчання, роботи, накопичений досвід мають сенс, адже ти можеш бути корисною людям у надзвичайно складний для них час.

Мені було важливо не просто відпустити препарат, а почути людину, зрозуміти її ситуацію, зорієнтувати в межах своєї компетенції. Військові часто не мали можливості одразу потрапити до лікаря, пройти обстеження, здати аналізи. І саме тому роль аптечного працівника в таких умовах ставала особливо відчутною. Але це також було великою відповідальністю, адже жодна консультація фармацевта не повинна підміняти лікарську діагностику та призначення.

Ви працювали в центральній частині Краматорська. Наскільки небезпечними були робочі зміни?

— Ми працювали в торговельному центрі біля ринку. Там постійно було багато людей, і район неодноразово потрапляв під обстріли. Прилітали ракети, керовані авіабомби. Бувало, що ми перебували на зміні, а від вибухової хвилі в аптеці ходили ходором вітрини, все тремтіло. Але ти залишаєшся на місці, бо знаєш, що люди можуть зайти по ліки, що хтось потребує допомоги.

Найбільше запам'ятався приліт ракети «Іскандер» неподалік нашої аптеки. Ми були на роботі, коли почався обстріл. Стеля буквально посипалася, плитка падала вниз. Ми з колегою сховалися під прилавком, притиснулися одна до одної й чекали, поки все закінчиться. Мали надію, що якщо прилавок впаде, то як дах будинка захистить нас від уламків. Ти не знаєш, чи витримає будівля, чи не буде наступного удару. Це той страх, який залишається з тобою надовго.

Як завідувачці, мені телефонували навіть уночі, якщо виникали якісь проблеми. Одного разу приблизно о третій годині ночі повідомили, що в аптеку залетів дрон і вона горить. Я одразу розбудила чоловіка: «Вставай, мені потрібно в аптеку». Була комендантська година, але я настільки перелякалася, що хотіла негайно побачити, що там відбувається.

Ми приїхали, а виявилося, що сталася помилка. Тоді аптека вціліла. Але, на жаль, згодом моя аптечна точка все-таки була знищена. 14 жовтня 2026 року внаслідок обстрілу вона повністю згоріла. Там нічого не залишилося. Навіть металевий сейф, у якому зберігали документи та медичні книжки працівників, був настільки пошкоджений вогнем, що оплавився.

Найважливіше, що цього разу обстріл стався вночі, коли в аптеці не було людей. Колеги, які працювали там, залишилися живими. Зараз наша команда роз'їхалася по різних містах України: хтось у Харкові, хтось в Ірпені, я — у Миколаєві. Але всі продовжують працювати в аптеках. Напевно, це теж багато говорить про нашу професію і про людей, які її обрали. Навіть коли втрачаєш місце роботи, ти не втрачаєш бажання працювати за фахом.

У березні 2026 року ви залишили Краматорськ. Чи було важко прийняти рішення про остаточний виїзд?

— Найважче було залишати не тільки місто, а й людей, із якими ми стільки пережили разом. Мою аптеку ми відкривали ще у 2022 році, і до 2026-го я працювала там із тим самим колективом. За цей час ми стали дуже близькими.

Коли довго працюєш із людьми в таких обставинах, вони стають більше ніж просто колегами. Ви разом переживаєте обстріли, хвилюєтеся одне за одного, телефонуєте після важких змін, радієте, коли всі повернулися додому. І раптом потрібно залишити все, що було частиною твого життя протягом кількох років.

Я розуміла, що залишатися стає дедалі небезпечніше, але від цього рішення не ставало легшим. Ти залишаєш місто, де виросла, де навчалася, де починала працювати, де в тебе кожна вулиця пов'язана зі спогадами. І найболючіше — не знати, коли зможеш повернутися.

Сьогодні ви мешкаєте в Миколаєві. Чи відчуваєте це місто своїм?

— Я працюю, намагаюся облаштувати життя, знайомлюся з людьми. Тут є хороші люди, є можливість продовжувати професійну діяльність. Але дім — це зовсім інше. Якими б привітними не були люди навколо, як би добре до тебе не ставилися, ніщо не замінить власних стін.

Моя родина зараз перебуває у Фінляндії, я залишаюся в Україні, а кохана людина — на фронті. Ми всі опинилися в різних місцях, і дуже хочеться, щоб одного дня можна було знову зібратися за одним столом. Не поспішати, не думати про черговий переїзд, не шукати житло, не рахувати, скільки потрібно заплатити за оренду та комунальні послуги…

Людина, яка має власний дім, не завжди усвідомлює, наскільки це важливо. А коли змушена його залишити, починає цінувати найпростіші речі. Можливість прокинутися у своїй кімнаті, знати, що поруч рідні, що завтра не потрібно знову вирішувати, де жити далі. Для мене це і є відчуття дому.

Яким ви уявляєте день, коли зможете повернутися до Краматорська?

— Я дуже хочу повернутися додому. Хочу, щоб усі рідні знову були поруч. Щоб можна було просто сісти за один стіл і нікуди не поспішати. Мені часто згадується Новий рік, який ми зустрічали вдома у 2022 році. Ялинка, телевізор, звернення Президента, великий тазик олів'є, тому що всі його люблять. Звичайний сімейний вечір, який тоді здавався чимось абсолютно природним.

Тепер розумієш, що саме такі моменти і є найбільшим щастям. Не потрібно нічого особливого — просто бути вдома, знати, що всі живі, що близькі люди поруч. Я хочу знову відчути цю звичайність життя, коли не думаєш про небезпеку, переїзди, орендоване житло та відстань між рідними.

Що сьогодні допомагає вам не втрачати професійну мотивацію після всього пережитого?

— Напевно, сама робота. Я справді люблю фармацію, люблю спілкуватися з людьми, люблю відчувати, що можу бути комусь корисною. За ці роки я багато чого навчилася, багато пережила і зрозуміла, наскільки важливо мати справу, яка дає тобі опору. Навіть коли навколо все змінюється, професійні знання, досвід і навички залишаються з тобою.

Я не можу сказати, що звикла до війни. До такого неможливо звикнути. Але я навчилася продовжувати працювати, цінувати колег, радіти тому, що люди поруч і що ми можемо допомагати. Мені хочеться, щоб усі, хто зараз вимушено живе далеко від рідних міст, одного дня повернулися додому. Щоб наші аптеки знову працювали без страху перед обстрілами, а фармацевти могли думати про розвиток професії, а не про те, як врятуватися.

І я дуже чекаю того дня, коли зможу знову відкрити двері аптеки у своєму місті — уже не під звуки вибухів, а у мирному Краматорську.


Читайте також: «Коли людині потрібна допомога, ти маєш бути поруч»: історія фармацевта Артема Іщенка, який став медичним братом на Донеччині.

Поділитися цим дописом

Автор

Без чіткого «так» чи «ні»: як регулятор прокоментував розміщення аптечних складів у підвальних приміщеннях

Без чіткого «так» чи «ні»: як регулятор прокоментував розміщення аптечних складів у підвальних приміщеннях

Фармацевт Практик • 2 хв. читання
FDA схвалила препарат Roche для лікування поширеного раку молочної залози

FDA схвалила препарат Roche для лікування поширеного раку молочної залози

Фармацевт Практик • 1 хв. читання
99% електронних рецептів на інсуліни погашено в аптеках: НСЗУ спрямувала на реімбурсацію понад 3,16 млрд грн

99% електронних рецептів на інсуліни погашено в аптеках: НСЗУ спрямувала на реімбурсацію понад 3,16 млрд грн

Фармацевт Практик • 3 хв. читання
Фінансування «екстренки» переглянуть: у 2027 році запровадять бригадну модель і диференційовані тарифи

Фінансування «екстренки» переглянуть: у 2027 році запровадять бригадну модель і диференційовані тарифи

Фармацевт Практик • 2 хв. читання
Будинок із градусником і жіноча медична освіта: забута сторінка історії Харкова

Будинок із градусником і жіноча медична освіта: забута сторінка історії Харкова

Ліна Миронова • 4 хв. читання
МЗУ підтвердили відповідність антикорупційному стандарту ISO 37001

МЗУ підтвердили відповідність антикорупційному стандарту ISO 37001

Фармацевт Практик • 1 хв. читання