«Коли людині потрібна допомога, ти маєш бути поруч»: історія фармацевта Артема Іщенка, який став медичним братом на Донеччині

У 28 років Артем Іщенко вже має за плечима дві професійні реальності, які на перший погляд здаються майже несумісними. П’ять років він працював фармацевтом, зокрема в аптеці АНЦ. Сьогодні Артем — молодший сержант, медичний брат передового хірургічного відділення Першого окремого медичного батальйону, і його робочий день починається вже не з рецепта чи запиту відвідувача аптеки, а з важкопораненого бійця, який знаходиться на межі життя і смерті.

Артеме, до війни ви працювали фармацевтом. Розкажіть, яким був цей період вашого життя і чому свого часу ви обрали саме фармацію та роботу за першим столом?

— Я більше ніж п’ять років працював фармацевтом, зокрема за першим столом. Мені завжди подобалося допомагати людям, тому я й обрав цю професію. Можливо, саме це бажання бути корисним згодом і привело мене до військової медицини. Я не планував, що все складеться саме так, але коли настав момент, я сам для себе прийняв рішення й добровільно пішов служити. Для мене це був свідомий вибір, який я зробив у 2025 році.

Я родом із Гуляйполя, навчався в Запоріжжі. Медицина взагалі була частиною нашої родини: бабуся понад 30 років працювала операційною сестрою, а дідусь був лікарем-стоматологом-протезистом. Вони фактично виховали мене і дали можливість здобути фармацевтичну освіту, тому я їм за це дуже вдячний. Напевно, медична спадковість у моєму виборі професії все ж є.

Від аптечного першого столу ви перейшли до передового хірургічного відділення. Наскільки складною була ця зміна професійної реальності?

— Дуже складною, тому що фармацевтична освіта — це одне, а практична військова медицина — зовсім інше. У фармації я добре знав препарати, їхні діючі речовини, фармакологію, дозування. Але в передовому хірургічному відділенні потрібно було опановувати те, чого раніше просто не робив. Постановка катетера, первинна хірургічна обробка ран, робота безпосередньо з пораненим — усе це я вже вчив під час служби.

Найважче було адаптуватися саме до нових професійних навичок. Ти розумієш, що твої попередні знання дуже потрібні, але водночас бачиш: їх недостатньо, якщо не вмієш правильно діяти руками. Тому багато чого довелося опановувати буквально на практиці, поруч із людьми, які вже мали відповідний досвід.

Ваш фармацевтичний досвід, зокрема знання фармакології, допомагає сьогодні під час роботи з важкопораненими?

— Безпосередньо призначенням препаратів займаються лікарі та анестезіологи. Я більше працюю за хірургічним напрямом, зокрема на перев’язках, але коли одночасно приїжджають троє-четверо важкопоранених і рук не вистачає, мене також можуть залучити до роботи з препаратами. У таких ситуаціях фармацевтична освіта справді допомагає швидше зорієнтуватися.

Що відбувається в перші хвилини після того, як важкопораненого доставляють до вас?

— Спочатку пацієнта доставляють у приймальне відділення. Якщо він в одязі, його потрібно швидко роздягнути, за потреби використовуючи ножиці або стропоріз. Одразу оцінюємо стан, зокрема звертаємо увагу на турнікети. Буває, що турнікет недостатньо ефективний або протікає, і на це потрібно реагувати.

Потім пацієнт потрапляє до шокової палати, де його готують до операції. Там вводять необхідні препарати, проводять інфузії, за потреби переливають кров, після чого пацієнта транспортують до операційної. Усе це вже відпрацьовано командою як чітка схема, тому зараз немає того хаосу, який, можливо, можна уявити, коли вперше чуєш про медицину на передовій. Кожен знає свою ділянку роботи.

Ви працюєте не лише з військовими. Як змінилося ваше сприйняття цієї роботи після випадків, коли до лікарні потрапляють цивільні?

— Звичайно, ми допомагаємо і цивільним. Були ситуації, коли після ударів по населених пунктах до нас привозили людей, зокрема дітей. Один із випадків, який мені особливо запам’ятався, стався після влучання КАБ у багатоповерхівку. До нас привезли маму з хлопчиком. Мама не постраждала серйозно, а в дитини були осколкові поранення пальців.

Для нього сама процедура була страшнішою, ніж, можливо, здавалося нам. Він плакав, виривався, коли ми обробляли рани. Тоді ми просто включили на телефоні мультфільм: один тримав дитину, другий — телефон, третій обробляв і перев’язував рани. Після цього хлопчика нагодували, дали чаю, і він поступово заспокоївся. У такі моменти розумієш, що медицина — це не тільки препарати, операції та перев’язки. Іноді потрібно просто знайти спосіб, щоб дитина перестала боятися.

Які поранення найчастіше доводиться бачити зараз?

— Переважно це осколкові вогнепальні поранення, наслідки ударів FPV-дронів, багато акубаротравм, зокрема перфорації барабанних перетинок. FPV дуже часто дають саме осколкові поранення, тому роботи з такими пацієнтами багато.

Хімічні опіки трапляються рідше, але такі випадки теж були. Була зміна, коли одразу привезли кількох людей із дуже важкими опіками — постраждало практично все тіло, обличчя, очі. Такі випадки, звичайно, запам’ятовуються, тому що масштаби травм дуже великі.

Напевно, за перший рік служби є, що згадати?

— Так, різних випадків було багато, але один запам’ятався особливо. Привезли хлопця, у якого турнікет стояв уже понад десять днів. На той момент я працював на перев’язці. Хірург сказав, що будемо робити фасціотомію — перевіряти життєздатність м’язів.

Усе необхідне для процедури потрібно було швидко підготувати: коагулятор, інші інструменти. Проблема була в тому, що шокові палати були зайняті, тому пацієнта довелося приймати в перев’язувальній і працювати вже там. Це була ситуація, коли треба було не розгубитися, а шукати рішення в межах того, що є. Найголовніше — хлопець вижив.

Що для вас означає рятувати людей, які часто приблизно вашого віку?

— Ти бачиш людину приблизно свого віку і розумієш, що зараз для неї все залежить від того, наскільки правильно команда виконає свою роботу.

Після лікування зв’язок із багатьма зберігається. Частина пацієнтів  евакуюється далі — до Дніпра, Києва, Вінниці та інших міст. Якщо поранений потрапляє до нас увечері, евакуація може відбуватися вже наступного ранку, тому що важливо забезпечити безпеку і для самого пацієнта, і для тих, хто його перевозить. А потім люди продовжують спілкуватися. Напевно, це одна з найкращих частин цієї роботи — знати, що людина, яку ти бачив у найважчий момент, продовжує жити.

Ви служите на Донецькому напрямку. Що допомагає витримувати постійне напруження, важкі чергування і втрати?

— Насамперед ми розуміємо, заради кого працюємо. І це стимул. А ще дуже допомагає підтримка побратимів. Ми багато спілкуємося між собою, і це важливо, тому що людина поруч розуміє тебе без зайвих пояснень. Ну і, звісно, дуже тримає сім’я.

Ви згадували про бабусю і дідуся. Вони залишаються вашою опорою?

— Так. Бабуся і дідусь фактично мене виховали. Зараз вони живуть не в Гуляйполі, бо місто окуповане, вони виїхали. Бабуся постійно телефонує, питає: «Ти там як? У тебе все добре?». Якщо я не можу відповісти одразу, вона знає, що я передзвоню, коли матиму можливість.У кожну відпустку я намагаюся приїхати до них. Не обов’язково для чогось особливого — просто поспілкуватися, побути поруч. 

А ще у мене дуже хороші стосунки з колегами з аптеки «АНЦ» в Запоріжжі. Коли приїжджаю у відпустку, теж зустрічаємося. Це люди з мого мирного життя, і дуже важливо, що цей зв’язок не зник.

Якщо озирнутися на ваш шлях від першого столу до передової хірургії, що ви сьогодні розумієте про свою професію і про себе такого, чого не знали раніше?

— Напевно, я зрозумів, наскільки різними можуть бути ситуації, в яких потрібно допомогти людині. У фармації ти теж щодня працюєш із людьми, але там інший темп і зовсім інші умови. Тут буває, що людина приїжджає дуже важка, і ти маєш просто робити свою роботу — швидко і без зайвих емоцій.

А ще я зрозумів, наскільки важлива команда. Один сам багато чого не зробить. Хтось приймає пацієнта, хтось працює з раною, хтось готує препарати, хтось відповідає за операцію. І коли всі роблять свою частину роботи, у людини з’являється шанс.

Мабуть, саме це і є для мене головним. Я колись стояв за аптечним першим столом і допомагав людям у межах своєї професії. Зараз я роблю те саме, тільки в інших умовах. Місце змінилося, форма змінилася, відповідальність стала іншою, а сенс залишився — коли людині потрібна допомога, ти маєш бути поруч і зробити все, що від тебе залежить.

Наразі Артем має амбітні плани, стати «операційною сестрою», бо посаду «операційний брат» ще не затвердили.  Він став студентом одного з харківських коледжів, щоб офіційно здобути освіту фельдшера. А потім мріє піти вчитися до Харківського медичного університету. Бо захищати здоров’я українців потрібно не тільки під час війни, а постійно. 

За рік служби у лавах ЗСУ за зразкове виконання службових обов’язків, старанність і професіоналізим молодший сержант Артем Іщенко був відзначений подякою від командувача угрупування військ «Схід» генерала-майора Віктора Ніколюка. Але сам Артем, вважає, що його головна нагорода —  люди, яким він допоміг вижити. 

Читайте також Інна Шевцова: «Слов’янськ – моє місце сили».