На роботу — у бронежилеті: історія фармацевтки з Херсона Наталі Мартинюк
– 7 хв. читання
У Херсоні війна давно перестала бути лише звуком вибухів десь далеко. Вона приходить разом із ранковим маршрутом на роботу, змушує рахувати хвилини між сигналом тривоги й прильотом, ховатися від дронів і бігти вулицею в бронежилеті та касці. Але аптека все одно відчиняє двері. Бо за ними — люди, які чекають на свої ліки.
Наталя Мартинюк працює фармацевткою в аптеці мережі «Подорожник» у Херсоні. Щоранку вона долає довгу дорогу з Чорнобаївки: дві пересадки й майже годину шляху. Її робочий день починається не лише з перевірки залишків препаратів чи спілкування з відвідувачами. Він починається з думки, чи вдасться сьогодні безпечно дістатися до аптеки — і чи зможуть люди дістатися до неї.
Диплом під час окупації
Шлях до фармації Наталя розпочала задовго до повномасштабної війни. Спершу вона здобула медичну освіту за фахом зубного техніка, однак згодом зрозуміла, що хоче змінити професійний напрям. Обрала фармацію — і з часом переконалася, що це саме та робота, яка їй близька.
«Мені подобається працювати з людьми, допомагати їм, давати корисні рекомендації. У фармації постійно виникають різні ситуації, і це дуже цікаво. Напевно, саме можливість бути поруч із людиною, коли їй потрібна допомога, і тримає мене в цій професії», — говорить фармацевтка.
Сьогодні Наталя працює у невеликому колективі: разом із нею в аптеці ще два фармацевти. У мирному житті така кількість людей могла б здаватися звичайною маленькою організацією. У прифронтовому Херсоні це ще й маленька команда, яка щодня має підтримувати одна одну.
Її професійний шлях починався в надзвичайних умовах. Навчання у Херсонському медичному коледжі припало на окупацію міста. Навчатися доводилося дистанційно, а диплом Наталя отримала вже після звільнення Херсона.
Війна торкнулася і родини. Донька Наталі також обрала фармацію та навчається за цим напрямом. Наразі вона перебуває за кордоном і продовжує навчання онлайн. Так поступово формується нова глава родинної фармацевтичної історії.
П’ять місяців у підвалі
Наталя сама з Чорнобаївки. Саме там родині довелося пережити перші місяці повномасштабного вторгнення. Звичайний будинок перестав бути місцем, де можна було почуватися в безпеці. Вдень сім’я ще могла залишатися у помешканні, але ночі проводила в підвалі.
П’ять місяців минули в очікуванні невідомого. Діти практично не виходили за межі подвір’я без дорослих — звичний світ дедалі більше стискався до кількох безпечних метрів.
«Ми п’ять місяців ночували в підвалі. Спати у будинку було небезпечно. Ми намагалися максимально убезпечити своїх доньок, наскільки це було можливо в тих умовах», — згадує Наталя.
Одного ранку небезпека підійшла безпосередньо до дверей їхнього будинку. Наталя прокинулася дуже рано — ще до того, як зрозуміла, що відбувається. Собаки гавкали, а за воротами вже були озброєні люди.
Окупанти готувалися силоміць відчинити ворота. Причиною обшуку стали підозри щодо чоловіка Наталі, який працював директором КП «Чорнобаївський господар». Його затримали, одягнули наручники, до голови приставили автомат.
«Я прокинулася і відразу відчула, що щось не так. Коли вийшла, побачила, що на воротах уже підготували лебідку, щоб їх вирвати. Поспішила відкрити і до нас відрвалися озброєні росіяни. Під час окупації ти не можеш знати, чим закінчиться такий обшук», — розповідає фармацевтка.
У будинку шукали зброю, але не знайшли. Та після цього родина вже не почувалася у власному домі захищеною. Залишатися ставало дедалі небезпечніше, тому довелося ухвалювати рішення про виїзд.
Дорога на підконтрольну Україні територію
Виїхати з окупованої території було окремим випробуванням. Шлях на підконтрольну Україні територію пролягав через Василівку. Люди годинами й днями чекали можливості проїхати далі.
Родина Наталі провела в черзі близько п’яти днів. За плечима залишався окупований дім, а попереду — невідомість. Після перетину лінії контролю родина спочатку вирушила до знайомих в Ірпінь, який вже звільнили від окупантів, а згодом — до родичів на Львівщину.
«Знаєте як кажуть, у гостях добре, а дома краще. Чоловік в перші дні після деокупації Херсона повернувся до Чорнобаївки. Ми з дітьми ще трохи почекали і повернулися теж в рідні краї», — каже Наталя.
Для неї евакуація не стала остаточним прощанням із Херсонщиною. Вона знала: рано чи пізно повернеться. Місто, у якому залишилися її дім, спогади й люди, продовжувало кликати назад.
Повернення туди, де небезпечно
Після деокупації Херсон почав поволі оживати. Відкривалися магазини, поверталися підприємства, поступово відновлювалася аптечна мережа. Проте кожен крок до нормального життя відбувався на тлі обстрілів.
Саме в цей час Наталя вирішила шукати роботу. Їй запропонували пройти співбесіду в «Подорожнику». Та дорога на співбесіду стала першим серйозним випробуванням після повернення.
Вона чекала на зупинці автобус. Поруч була аптека однієї з українських мереж. Росіяни почати обстрілювати зупинку з людьми і аптеку. Загинули люди, сама аптека була розгромлена. Після побаченого Наталя ще довго вагалася, чи варто починати роботу в місті, де небезпека могла чекати буквально за рогом.
«Ще, напевно, тиждень чи два думала, їхати мені чи не їхати. Але потім все ж поїхала. Мені запропонували прийти на співбесіду, і наступного дня я вже була там на стажуванні», — згадує вона.
Це рішення стало початком її роботи на Херсонщині. Тут фармацевт стає частиною міста, яке намагається вистояти.
Коли до аптеки доводиться бігти під дронами
У Херсоні навіть дорога на роботу може перетворитися на випробування. В одному з районів, де працювала Наталя, транспорт перестав доїжджати до аптеки. Працівникам доводилося долати останню частину маршруту пішки.
Здавалося б, чотири квартали, 15 хвилин пішки — зовсім невелика відстань. Але коли над вулицею працюють ворожі дрони, кожен метр набуває іншої ваги. Людина вже не просто йде на роботу — вона намагається залишитися живою.
«Я ходила в бронежилеті й касці, які мені дав чоловік. В маршрутці теж у них їхала. Коли виходила, то просто бігла, коли бачила дрон. Дрони в Херсоні ганяються за людьми, за машинами. За ці два тижні такої дороги бачила, як розбивали машини, були поранені люди. І тут ти розумієш, що навіть дорога на роботу може бути небезпечною для життя», — говорить Наталія.
Коли після вибуху фармацевт стає тим, хто допомагає
Одного разу обстріл стався біля тієї аптеки, яку згодом довелося закрити. Люди отримали осколкові поранення. Працівники аптеки не залишилися осторонь.
Того дня Наталя була вихідна. Але її колеги опинилися безпосередньо в епіцентрі події й надавали постраждалим першу допомогу.
«Люди отримали дуже тяжкі поранення, були осколкові травми, ампутації кінцівок. Поранені люди забігали до аптеки, і мої колєжанки робили все, щоб надати першу допомогу до приїзду швидкої», — згадує Наталя.
У таких ситуаціях професійна роль фармацевта виходить далеко за межі відпуску лікарських засобів. Перший стіл стає місцем, куди людина інстинктивно біжить у пошуках допомоги.
Безпекова ситуація зрештою змусила мережу закрити цю аптеку. Фармацевтки боялися виходити на роботу, а страх став настільки сильним, що заважав виконувати головне — допомагати людям.
Рішення було непростим, але необхідним. Адже фармацевт, який сам перебуває на межі панічної реакції, не може повноцінно працювати з людиною, яка звернулася по допомогу. У Херсоні це стало ще одним нагадуванням: збереження життя працівників є умовою того, що аптечна допомога взагалі зможе продовжуватися.
Аптека, куди люди приходять не лише по ліки
Сьогодні Наталя працює в іншій аптеці, але в тій же мережі «Подорожник». Дістатися сюди можна транспортом, хоча шлях із Чорнобаївки займає близько години і потребує двох пересадок. Її день починається рано: потрібно встигнути на ранковий маршрут о 6.50 ранку, а ввечері на останній автобус, бо після 16.30 транспорт до Чорнобаївки вже не їде.
За аптечним вікном — Херсон, який продовжує жити попри постійні атаки. Тут майже всі відвідувачі знайомі. Це місцеві мешканці, які повертаються знову й знову.
У такому місті фармацевт поступово стає частиною повсякденного життя своїх відвідувачів. Люди приходять не лише за препаратами. Вони приносять із собою тривоги за дітей, переживання за рідних, новини з фронту, очікування тих, хто виїхав, і надію на повернення близьких.
«У нас дуже багато постійних відвідувачів. Вони місцеві, ми їх знаємо. Зараз усі дуже переживають за свої родини: хтось чекає, щоб рідні повернулися, хтось думає, як їх забрати, хтось сам приїхав назад. Люди приходять зі своїми переживаннями, і ми намагаємося їх вислухати, підтримати, якось згладити ситуацію», — розповідає фармацевтка.
Війна змінила навіть характер спілкування за першим столом. Кумедних історій стало значно менше, а за звичайним проханням про препарат часто стоїть набагато більше, ніж здається на перший погляд.
Наталя констатує: у Херсоні люди втомлені, стривожені, багато хто розділений із родиною. Іноді найважливіше, що може зробити фармацевт, — спокійно поговорити з людиною та допомогти їй пройти ще один важкий день.
Ліки шукають навіть тоді, коли логістика ускладнюється
Війна впливає і на забезпечення препаратами. Системних перебоїв із постачанням у мережі немає, однак через пошкодження логістичної інфраструктури за окремими позиціями можливі тимчасові затримки. У таких випадках потрібен час на перерозподіл товарних запасів і потоків.
Небезпечні маршрути та складніші умови доставки можуть впливати на те, як швидко необхідний препарат потрапить до конкретної аптеки. Тому фармацевти перевіряють наявність потрібних позицій, допомагають знайти препарат в інших аптеках мережі.
«Великого дефіциту немає, але з деякими препаратами виникають труднощі. Дуже складна логістика, багато складів пошкоджені. Якщо потрібного препарату немає, ми шукаємо аналоги, намагаємося замовити препарат іншого виробника або знайти його на іншому постачальнику. Якщо можемо — направляємо людину в іншу аптеку нашої мережі. Головне — не залишити її саму з проблемою», — пояснює Наталя.
«Я не бачу безпечного місця, куди можна було б поїхати»
Попри небезпеку, Наталя не планує знову залишати Херсон. Родина вже пережила евакуацію, життя далеко від дому і повернення. Тепер думки про новий виїзд вона відкидає.
Причина не лише у звичці до небезпеки. Для Наталі Херсон залишається домом. Вона бачила місто в окупації, дочекалася деокупації, поверталася сюди після вимушеного виїзду — і продовжує працювати тут.
«Я не планую виїжджати. Таких думок зараз немає. Ми вже виїжджали, пробували. Але я не бачу зараз такого безпечного місця в Україні, куди можна було б поїхати і справді почуватися захищеними. І загалом я хочу залишатися тут», — говорить Наталя.
За її спокійними словами — досвід людини, яка знає ціну дому і ціну повернення.
Сильними стають не тому, що не бояться
Щодня Наталя разом із колегами продовжує працювати. Під час обстрілів вони намагаються перейти у відносно безпечне місце, використовують мобільне укриття неподалік. Водночас усі розуміють: у Херсоні немає ідеального захисту від усіх видів атак.
Тому особливого значення набуває підтримка всередині колективу. У маленькій команді немає можливості сховатися за великою кількістю людей. Тут кожен бачить стан іншого і знає, коли потрібно просто підійти ближче.
«Ми вже якісь дуже сильні, мабуть, до всього цього звикли. Підтримуємо одна одну словами, а іноді просто обіймаємося. Буває, що страшно, буває дуже важко, але ми разом обіймемося для підтримки і за роботу. І, слава Богу, тримаємося», — каже фармацевтка.
Щоранку Наталя знову їде з Чорнобаївки до Херсона. Вона знає, що може бути страшно. Знає, що транспорт може не доїхати, що над містом можуть з’явитися дрони, і ше до сигналу тривоги пролунає вибух.
Але знає й інше: десь у місті є людина, якій сьогодні потрібні її знання, професійна порада і просто спокійний голос за першим столом.
Саме з таких щоденних рішень — прийти, відкрити аптеку, вислухати, знайти потрібні ліки, підтримати колегу — і тримається робота аптек у прифронтових регіонах.
