Віктор Забашта: «За кожним медиком стоїть жива людина зі своїми переживаннями, болем і виснаженням»

Вони першими приїжджають туди, де ще не стихли вибухи. Працюють під обстрілами, рятують людей в окупації, втрачають колег і знову виходять на чергування. За понад чотири роки великої війни харківські медики екстреної допомоги стали не лише свідками найстрашніших трагедій, а й прикладом професійності, людяності та незламності. Про ціну щоденних рішень, втрати, досвід війни та віру в майбутнє екстреної медицини розповідає директор КНП «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Віктор Забашта.

За ці роки медики екстреної допомоги стали свідками тисяч людських трагедій. Як змінюються люди, які щодня працюють із пораненими, загиблими, дітьми після обстрілів? Що допомагає вашим співробітникам не втратити людяність?

— Війна змінює кожного. Неможливо залишитися таким самим після того, що довелося побачити нашим медикам. Звичайно, не всі витримали це психологічне навантаження. Але поруч залишилися люди надзвичайної сили — патріоти, професіонали, ті, хто свідомо вирішив продовжувати працювати навіть тоді, коли небезпека стала щоденною. Разом із тим ми чудово розуміємо: навіть найсильніша людина не безмежна. Професійне вигорання може торкнутися кожного. Саме тому в Центрі системно працюють психологи, проводяться тренінги, тестування, індивідуальні консультації. Нам допомагають кафедри медичного університету, міжнародні гуманітарні організації, волонтери.

Дуже важливо дати людям можливість хоча б ненадовго змінити обстановку — поїхати на навчання, пройти курси в інших регіонах України або за кордоном. Іноді це стає не меншою допомогою, ніж психологічна підтримка.

Пам'ятаю один випадок, який дуже багато мені пояснив. Після деокупації Ізюма я запропонував керівнику місцевої підстанції Сергію Боцману поїхати до Києва на професійне навчання. За плечима у нього була окупація, постійний зв'язок із нами під величезним ризиком для життя, безперервна робота. Я думав, що після повернення він розповідатиме про нові знання, інструкторів, зустріч із своїми дітьми. Натомість він сказав лише одну фразу: «Я нарешті помився гарячою водою». Для людини, яка не пережила окупацію, ці слова можуть здатися буденними. Але тоді я зрозумів, наскільки різними стали наші системи цінностей під час війни.

Саме такі моменти нагадують: за кожним медиком стоїть жива людина зі своїми переживаннями, болем і виснаженням. І попри все вони щодня повертаються на чергування.

Війна завжди має ціну. Ваш колектив також зазнав втрат. Скільки співробітників Центру загинуло за роки повномасштабного вторгнення? Як ви зберігаєте пам’ять про людей, які віддали життя, виконуючи свій професійний обов’язок?

— Це одна з найболючіших тем для нашого колективу. За час повномасштабного вторгнення ми втратили 13 співробітників Центру. Серед них — четверо людей, які загинули безпосередньо під час виконання своїх службових обов’язків. Інші загинули за різних обставин: хтось під час обстрілів, хтось перебуваючи вдома, хтось у лавах Сил оборони. За кожною цифрою — окрема історія, окрема родина, окремий біль.

Серед наших загиблих були люди з різних підрозділів, різного віку, різних професій. Неважливо, був це лікар, фельдшер чи водій — кожен із них був частиною великої команди. Усі вони робили одну справу — допомагали людям. Особливо складними стали втрати наших співробітників із районів, які пережили окупацію або постійні обстріли. Частина їхніх родин була змушена виїхати, евакуюватися, але самі медики залишалися, тому що розуміли: їх там чекають.

Ми постійно підтримуємо зв’язок із родинами загиблих. Допомагаємо з оформленням необхідних документів, державних виплат, вирішуємо питання, які для людей у стані горя часто є надзвичайно складними. Це наш обов’язок.

Але найголовніше — пам’ятати. Не просто назвати прізвища, а зберегти розуміння того, якими були ці люди. Якими вони залишилися для своїх колег, для пацієнтів, для служби. Вони не просто працювали в екстреній медицині. Вони були тими, хто навіть у найстрашніші моменти йшов туди, де іншим було страшно.

Ви керуєте службою, яка щодня першою прибуває на місця трагедій. Чи є випадок, який найбільше запам’ятався вам як керівнику і став символом професіоналізму та людяності ваших медиків?

— Таких історій дуже багато. Напевно, кожна велика трагедія має свої людські моменти, які залишаються в пам’яті назавжди. Один із випадків, який я часто згадую, стався після ракетного удару по Харкову, на Салтівці. Тоді був обстріляний цивільний об’єкт. Серед загиблих була молода дівчина, також постраждав хлопчик-підліток. Наші бригади екстреної медичної допомоги перебували неподалік і, як завжди в таких ситуаціях, одразу вирушили на місце разом із рятувальниками та іншими службами.

Під час роботи з постраждалими до наших медиків звернулася бабуся хлопчика. Вона повідомила, що дітей було двоє — хлопчик і його сестра. Хлопчика знайшли, а дівчинки серед евакуйованих та доставлених до лікарень не було. Для нас такі ситуації завжди надзвичайно відповідальні. Ми не могли просто припустити, що дитина не постраждала або самостійно залишила місце події. Потрібно було перевірити всі можливі варіанти: лікарні, маршрути евакуації, інформацію від очевидців.

Пошуки координував генерал Володимир Тимошко, начальник Головного управління Національної поліції в Харківській області. До роботи долучилися всі служби, які могли допомогти встановити місцеперебування дитини. Наші співробітники могли би обмежитися виконанням безпосередніх завдань на місці події, але вони активно підключилися до розшуку дівчинки. Разом із рятувальниками вони обстежували територію, перевіряли всі можливі версії, використовували доступні технічні засоби. Це робилося не тому, що цього вимагав протокол. Перед ними була доля дитини, яку потрібно було знайти.

Згодом з’ясувалося, що сестру хлопчика врятувала небайдужа людина. Чоловік побачив поранену дівчинку і самостійно відвіз її до медичного закладу на інший кінець міста. Його вчинок був продиктований добрими намірами. Він зробив те, що вважав правильним у той момент — намагався врятувати дитину. Але через відсутність повідомлення екстреним службам виникла ситуація, коли ми втратили зв’язок із постраждалою і змушені були організовувати окремий пошук.

Такі випадки ще раз нагадують: не кожного постраждалого можна просто підняти й перенести або самостійно транспортувати. Є травми, зокрема ушкодження хребта, тяжкі поєднані травми, коли необережне переміщення може погіршити стан людини і навіть призвести до незворотних наслідків. У таких ситуаціях потрібні спеціальні методи фіксації та транспортування, які можуть забезпечити лише підготовлені медики із використанням спеціального обладнання та транспорту.

На щастя, дитину знайшли, їй надали необхідну допомогу. Але ця історія вкотре показала важливий принцип: у надзвичайних ситуаціях недостатньо лише бажання допомогти. Не менш важливо — діяти правильно і взаємодіяти з тими службами, які координують порятунок. Допомога цивільних людей у таких ситуаціях є надзвичайно важливою і заслуговує на повагу. Але вона має бути організованою. Іноді, навіть із найкращими намірами, люди можуть ненавмисно ускладнити роботу тих, хто відповідає за порятунок. Один із головних уроків війни полягає в тому, що суспільство має навчитися не лише співчувати, а й правильно допомагати. Ми повинні створити таку систему, де людська небайдужість стане додатковою силою в порятунку, а не фактором ризику.

Що б ви хотіли сказати своїм співробітникам і всім українцям, які довіряють медикам найцінніше — своє життя?

— Насамперед я хочу подякувати. Нашим пацієнтам — за довіру. Кожен виклик 103 — це довіра людини до нашої служби. Ми розуміємо відповідальність, яку беремо на себе. А своїм співробітникам я хочу сказати: дякую за те, що ви залишилися. За ці роки кожен із вас довів, що екстрена медицина — це не просто професія. Це внутрішня готовність допомагати там, де найважче. Я знаю, як багато  пережили наші медики. Я знаю, скільки було страху, втоми, болю. Але ви продовжували працювати.

Напередодні Дня медичного працівника України хочу звернутися до всього нашого колективу, до усіх медиків. Дякую кожному, хто всі ці роки залишався на своєму місці, хто не зламався під тиском війни, хто щоразу сідає в автомобіль екстреної допомоги, знаючи, що попереду може бути небезпека. Ви щодня доводите, що справжня сила — це не лише професійні знання, а й людяність, відповідальність і готовність рятувати інших.

Бажаю всім нашим працівникам міцного здоров'я, сил, витримки, безпечних чергувань, надійного плеча поруч і якнайбільше врятованих життів. Нехай удома завжди чекають рідні, а кожен виїзд завершується благополучним поверненням. І найбільше бажаю всім нам одного — якнайшвидшої Перемоги, справедливого миру та часу, коли професійний досвід, здобутий під час війни, більше ніколи не доведеться застосовувати. Бережіть себе. Ви потрібні людям. Ви потрібні Україні.

Читайте також Пам'ять сильніша за ракетний удар: історія лікаря з Куп’янська Олександра Короткого.