Він поспішав туди, звідки інші тікали: історія фельдшера Євгена Юрка
Євгену Юрку був лише 21 рік. Він навчався на п'ятому курсі Харківського національного медичного університету, працював фельдшером Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Харківської області, займався спортом, брав участь у волонтерських проєктах і мріяв стати лікарем. Дуже хорошим лікарем, який рятує…
1 вересня 2024 року він разом із бригадою екстреної медичної допомоги прибув до торговельного центру біля станції метро «Академіка Павлова», куди російські війська завдали ракетного удару. Медики поспішали до поранених, коли ворог здійснив повторну атаку. Уламок ракети влучив Євгену в голову.
Майже два тижні лікарі боролися за його життя. Харків'яни зібрали пів мільйона гривень на лікування молодого медика, однак отримані травми виявилися несумісними з життям.
До Дня медика ми згадуємо Євгена не лише як фельдшера, який загинув під час виконання професійного обов'язку. Передусім — як людину, яка щиро любила життя, людей і свою майбутню професію.
Із Євгеном Юрком Роман Волков познайомився ще на першому курсі Харківського національного медичного університету. Разом вони допомагали організовувати університетську «Ніч науки». Так почалася дружба, яка тривала всі студентські роки.
«Женя був дуже товариським і доброзичливим. Він завжди намагався допомогти, міг дати слушну пораду та підтримати. Це була людина, на яку завжди можна було покластися», — згадує Роман.
Про таких людей часто говорять: вони вміють робити атмосферу навколо себе теплішою. Друзі пам'ятають Євгена усміхненим, відкритим і напрочуд легким у спілкуванні. Він знаходив спільну мову майже з кожним, багато жартував і навіть у складних ситуаціях намагався підбадьорити тих, хто був поруч. «Його вирізняли чудове почуття гумору, харизма та спільність інтересів із людьми, які його оточували. Він майже завжди був у гарному настрої й намагався передати цей настрій іншим».
Навчання не було єдиним, що займало його час. Євген долучався до роботи студентського самоврядування, їздив до дітей на благодійні акції, займався волонтерством. Допомагати іншим для нього було природною потребою.
«Думаю, найбільшою винагородою для нього було усвідомлення того, що він робить щось корисне для інших», — говорить друг.
Ще однією великою пристрастю Євгена був спорт. Він серйозно займався пауерліфтингом, виступав на змаганнях RAW, постійно працював над собою і мав великі спортивні амбіції, тому його щиро тішили спортивні досягнення.
Один із найдорожчих спогадів Романа — нічна прогулянка Салтівкою: «Ми майже пів ночі гуляли містом, розмовляли на найрізноманітніші теми, особливо про спорт. Саме тоді з'ясувалося, що ми виступаємо в одній спортивній федерації».
Мрія стати лікарем виникла у Євгена не випадково. Його приваблювала медицина, у якій найважливішими є швидкість рішень, професіоналізм і людяність.
Роман згадує історію, яка сьогодні звучить особливо символічно. Одного разу він зламав руку. До лікарні друзі їхали каретою швидкої допомоги. Усю дорогу Євген розпитував медиків екстренки про роботу, а після приїзду залишався поруч із другом до самого вечора.
«Він багато розмовляв зі мною, намагався відволікти від переживань через травму. Мені здається, що саме після цього випадку він і вирішив працювати в екстреній медичній допомозі».
Згодом він справді став фельдшером Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Харківської області. Паралельно продовжував навчання у медичному університеті й упевнено йшов до своєї головної мети.
Вранці 1 вересня 2024 року Харків знову опинився під російським ракетним обстрілом. Бригада «екстренки» прибула на місце однією з перших. Як і сотні разів до цього, медики виконували свою роботу — надавали допомогу пораненим. І тут повторний вибух зовсім поруч…
У Центрі екстреної медичної допомоги тоді написали, що ця трагедія вкотре показала, у яких небезпечних умовах сьогодні працюють українські медики, ризикуючи власним життям, щоб урятувати інших.
Він не встиг отримати диплом лікаря. Не встиг здійснити всі свої спортивні мрії. Не встиг прожити життя, яке тільки починалося.
Проте він встиг зробити найголовніше — стати людиною, яку пам'ятають за її вчинками.
«Думаю, він хотів би, щоб його пам'ятали як людину, яка рятує інших, яка завжди приходить на допомогу у важку хвилину. Саме це він і робив в останні миті свого життя», — говорить Роман.
У День медика історія Євгена Юрка нагадує про те, що за кожною каретою швидкої допомоги, яка мчить на виклик під звуки сирени, стоять не лише професіонали, а й звичайні люди — зі своїми мріями, друзями, захопленнями й планами на майбутнє.
Іноді вони віддають найдорожче не тому, що прагнуть героїзму. А тому, що не можуть не їхати туди, де на них чекають люди.
Саме таким був Євген Юрко.