Чому війна з аптечними мережами є стратегічною помилкою України

Експерт Експертно-апеляційної ради з питань ліцензування Державної регуляторної служби України, експерт у сфері медичного права, стратегічного планування, ліцензування та регуляторної політики Владислав Смірнов

В статті представлено власну думку автора, яка може не співпадати з офіційною позицією редакції.

Хоча я зовсім не схильний ідеалізувати сучасні аптечні мережі, чудово усвідомлюючи як беззаперечну концентрацію ринку, так і доволі агресивну експансію його найбільших гравців, неможливо ігнорувати той факт, що тема фармацевтичного ритейлу перетворилася на надзвичайно зручну мішень для відвертого політичного популізму та спроб номенклатурного реваншу. Проте я так само чітко бачу іншу, значно тривожнішу тенденцію: в умовах воюючої країни аптечні мережі вже давно подолали вузькі рамки звичайного комерційного бізнесу, безповоротно трансформувавшись у критичну інфраструктуру цивільного виживання. І коли державна машина починає безжально ламати цю інфраструктуру через коліно, не маючи в своєму розпорядженні жодної готової, масштабованої та фінансово спроможної альтернативи, це вже неможливо назвати «реформою». Це перетворюється на вкрай небезпечний експеримент над базовим доступом мільйонів українців до життєво необхідного лікування.

У цьому дискурсі сьогодні генерується колосальна кількість інформаційного шуму та катастрофічно бракує інтелектуальної чесності. Аптечні мережі стали універсальним цапом-відбувайлом: їх безапеляційно звинувачують у зависоких цінах, міфічному «надлишку торгових точок», монополізації, агресивному маркетингу, тиску на медичну спільноту та відвертій жадібності. Ця стратегія є політично безпрограшною: велика корпоративна мережа, що має впізнаваний бренд, яскраву вивіску, касовий апарат та полиці, ідеально підходить на роль персоніфікованого «обличчя проблеми». Адже представникам влади незрівнянно складніше артикулювати суспільству той складний макроекономічний факт, що кінцева вартість препарату формується далеко не лише за аптечним прилавком, а закладається ще на рівні глобального виробника, імпортера, недосконалої системи реімбурсації, податкового навантаження, валютних коливань, порушеної логістики та самої державної архітектури регулювання. Саме тому регулятор завдає ударів туди, де найпростіше отримати швидкі комунікаційні дивіденди, а не туди, де приховане справжнє коріння проблеми. Як наслідок, останні урядові ініціативи виглядають не як щира турбота про вразливого пацієнта, а як цинічне перекроювання ринку під абсолютно нову конфігурацію політичних та корпоративних вигодонабувачів.

Аптечні мережі як несуча конструкція медичної доступності, а не «зайвий роздріб»

Аби уникнути порожніх маніпуляцій, варто розпочати з фундаментального факту, який у публічній риториці урядовців чомусь прийнято сором'язливо оминати. Оперуючи виключно мовою сухих цифр, необхідно зазначити, що лише учасники Громадської спілки «АПАУ», серед яких представлені найбільші національні аптечні ритейлери, забезпечують робочими місцями понад 45 тисяч українців. Ба більше, спираючись на ті ж статистичні дані, у 2024 році перша п'ятірка лідерів ринку — мережі «Подорожник», «Бажаємо здоров'я», «АНЦ», «Аптека Доброго Дня» та «Аптека 9-1-1» — акумулювала та перерахувала до державного бюджету понад 4,5 мільярди гривень податків, продемонструвавши вражаюче зростання фіскальних відрахувань на 20% порівняно з попереднім роком. Загалом же у 2025 році цей пул компаній згенерував для знекровленого війною бюджету рекордні 7,5 мільярди гривень.

Це вже давно не формат «другорядного роздробу», яким його намагаються змалювати лобісти жорсткого регулювання. Це потужний, системний роботодавець, один із найбільш прозорих платників податків і, хоч би як комусь не кортіло це нівелювати, вагомий елемент національної медичної безпеки. Наведені цифри мають слугувати не захисним щитом для великого капіталу, а радше превентивним аргументом для урядовців: «добре подумайте, фундамент якої будівлі ви зараз розхитуєте».

У державі, де система охорони здоров'я постійно балансує на межі колапсу через екстремальні воєнні навантаження, ставитися до фармацевтичного сегмента як до тривіального ринку побутової хімії є управлінським злочином. Якщо внаслідок штучного регуляторного тиску значна частина мережевого ритейлу різко скоротить свою присутність, оптимізувавши нерентабельні локації, це перестане бути локальною корпоративною драмою. Це перетвориться на нищівний удар по фізичній доступності терапії для найменш захищених громадян. І найвищим проявом державного лицемірства є те, що влада де-факто визнає цю інфраструктурну залежність, коли директивно покладає на всі ліцензовані аптеки зобов'язання брати участь у програмі «Доступні ліки» задля забезпечення бодай якогось територіального покриття.

Трансформація парадигми: як війна змінила саму сутність слова «аптека»

Фундаментальна хиба кабінетного мислення сучасної влади полягає у непохитному, стереотипному сприйнятті аптеки виключно як банальної точки транзакції. У координатах мирної, стабільної країни така звужена оптика, можливо, ще мала б право на існування, проте в реаліях транзитної економіки, що кровоточить від наслідків повномасштабного вторгнення, вона є глибоко помилковою.

В епоху масованих ракетних ударів по енергетичній інфраструктурі, тотальних блекаутів, знищення логістичних ланцюгів та постійного терору прифронтових територій, аптека змушена була перебрати на себе незрівнянно ширший спектр соціальних функцій, ніж проста реалізація медикаментозних засобів. Українські фармацевтичні заклади безпрецедентно швидко еволюціонували у своєрідні «хаби життєстійкості» та опорні пункти стабільності серед суцільної темряви. Люди приходили туди не лише за рецептурними препаратами чи знеболювальним, а й за кваліфікованою порадою, можливістю зарядити пристрої, зловити зв'язок та отримати психологічну розраду. Аптеки де-факто перетворилися на найефективніший, приватний фронт «Пунктів незламності», уособлюючи для багатьох громадян єдиний острівець збереження цивілізаційного контуру.

Варто усвідомлювати, що ця резильєнтність мала цілком конкретну, іноді астрономічну фінансову вартість, тягар якої повністю ліг на плечі бізнесу. Згідно з оприлюдненими даними профільної преси, лише мережа «АНЦ» за період воєнного стану спрямувала на закупівлю генераторного обладнання понад 85 мільйонів гривень, при цьому підтримка автономної роботи лише однієї локації вимагала понад 40 тисяч гривень щомісячних витрат виключно на паливо. Компанія «Подорожник» відкрито заявляла, що обсяг її інвестицій у програми енергетичної автономності подолав позначку у 200 мільйонів гривень, адже стратегія мережі передбачала безперебійну роботу понад 2200 об'єктів незалежно від колапсів в енергосистемі. Своєю чергою, операційні збитки «Аптеки 9-1-1» на закупівлю пального лише в межах Київського регіону сягали 3 мільйонів гривень за один зимовий місяць, а утримування окремої точки на Миколаївщині вимивало з бюджету компанії до 57 тисяч гривень щомісяця.

Це зовсім не ілюзорний «маркетинг лояльності», а жорсткі, невблаганні операційні видатки, спрямовані на збереження національної стійкості. Їх без вагань профінансував приватний капітал, а не державний бюджет. У цьому контексті постає вкрай незручне запитання: хто ще в архітектурі української економіки здатен так самовіддано й системно абсорбувати подібні збитки? Муніципальні аптеки? Навряд чи, адже навіть розрекламована комунальна «Аптека №1» у відносно глибокому львівському тилу була змушена перейти на інверторні системи за 77 тисяч гривень через фінансову неспроможність обслуговувати класичний генератор. Якщо такий тягар є непідйомним для комунального підприємства у великому місті, то сподівання на те, що крихітна приватна ФОП-аптека у віддаленому райцентрі (де денний виторг ледве покриває оренду) здатна забезпечити подібний рівень автономності, є верхом економічного невігластва. Саме тому всі солодкі розмови про те, що дрібний, неконсолідований сегмент легко та безболісно замінить системні мережі, розбиваються вщент при першому ж зіткненні з жорстокою економікою війни.

Мобільна фармація як остання миля виживання, а не екзотичний експеримент

Ще одне вкрай небезпечне спрощення, яке регулярно ретранслюється владними кабінетами, полягає в ілюзії, нібито проблему фізичної доступності ліків можна безболісно розв'язати через запуск «альтернативних каналів» дистрибуції. Проте тут необхідно провести чітку демаркаційну лінію між повноцінною фармацевтичною інфраструктурою, яка цілеспрямовано інтегрується у віддалені громади, та банальною ритейловою імітацією доступу, що зводиться до встановлення додаткової полиці у неспеціалізованому супермаркеті.

За офіційними зведеннями Держлікслужби, станом на травень 2025 року на території України функціонували 29 мобільних аптечних пунктів, що покривали понад 1000 населених пунктів у 17 областях. Йдеться не про комерційно привабливі локації, а про депресивні віддалені громади, прифронтові зони та зруйновані села, де стаціонарна медична інфраструктура відсутня як явище. Ці пересувні комплекси не просто торгують аспірином — вони здійснюють кваліфікований відпуск рецептурних препаратів та забезпечують функціонування державної програми «Доступні ліки».

У цій надскладній логістичній моделі великі мережі давно перестали бути пасивними спостерігачами. Коли та ж мережа «АНЦ» восени 2025 року презентувала свій мобільний пункт на Дніпропетровщині, це не була примітивна «автолавка». Це був високотехнологічний комплекс, укомплектований дипломованим фахівцем, сертифікованим холодильним обладнанням для дотримання суворого холодового ланцюга, касовим апаратом та обладнанням  для обробки електронних рецептів. Велика корпорація фактично підставила своє плече державі там, де остання розписалася у власній інфраструктурній імпотенції.

Проте найпоказовішим індикатором хибності державного курсу є ситуація, коли ця унікальна інфраструктура починає стрімко згортатися під вагою неадекватного регуляторного тиску. У серпні 2025 року інформаційний простір сколихнула новина про те, що мобільні аптеки мережі «9-1-1» були змушені припинити свою роботу одразу в двох критичних областях. Згідно з оприлюдненою економічною аналітикою, щомісячне утримання одного броньованого екіпажу обходилося компанії у понад 100 тисяч гривень, а після запровадження урядом горезвісної Постанови №168, яка безжально зрізала маржинальність ритейлу, фінансовий результат компанії обвалився з позитивних +4,82% до збиткових -2,63%. Наслідки цього державного втручання виявилися катастрофічними для кінцевого споживача: мешканці десятків знедолених сіл на Херсонщині та Харківщині вмить втратили єдиний канал постачання медикаментів, а навантаження на вцілілі мобільні пункти зросло настільки, що вони могли дістатися до пацієнтів лише раз на кілька тижнів. Це і є найвичерпнішою відповіддю на питання, що саме відбувається, коли держава вирішує «трохи притиснути» мережі: її удар припадає не по віртуальних надприбутках акціонерів, а безпосередньо по останній милі доступу до ліків для найбільш незахищених верств населення.

Урбаністична маніпуляція: чому теза про «надлишок аптек» є інтелектуально нечесною

Одним із найулюбленіших і найчастіше повторюваних аргументів високопосадовців та афілійованих з ними експертів є теза про нібито «тотальне перенасичення» українського аптечного ринку. Формально, якщо покладатися виключно на суху статистику, аптек в Україні справді чимало. За даними аналітичної компанії Proxima Research, станом на кінець 2025 року загальна кількість торгових точок сягала понад 18 тисяч, що становить близько 87% від довоєнного показника. Апологети жорсткого регулювання постійно апелюють до того факту, що в Україні на одну аптеку припадає в середньому лише 1300–1400 осіб, тоді як у розвинених країнах Європейського Союзу ця пропорція становить 4000–5000 осіб. Ці цифри абсолютно реальні, проте їхня публічна інтерпретація є відвертим зразком інтелектуальної маніпуляції.

Проблема полягає в тому, що у зраненій війною Україні зразка 2026 року концепція «аптеки за кілометр» кардинально відрізняється від аналогічної концепції у мирній Німеччині чи Данії. Для європейця цей кілометр долається по ідеально рівному тротуару або в низькопідлоговому інклюзивному трамваї, при цьому вартість самого препарату здебільшого покривається страховим полісом. В українських же реаліях цей самий кілометр може пролягати під виття сирен повітряної тривоги, крізь суцільну темряву знеструмлених вулиць, без жодних ознак функціонуючого громадського транспорту. І долати його змушена людина на милицях, ветеран після важкої ампутації, пацієнт після інсульту або самотня матір із дитиною на руках. Саме тому екстраполяція європейських показників щільності на країну з колосальним зростанням кількості маломобільних груп населення та зруйнованою логістикою є методологічно нікчемною. Це яскравий приклад статистики, штучно позбавленої соціального контексту, що в сфері державної політики охорони здоров'я неминуче трансформується у форму інституційного насильства над реальністю.

Більше того, розмови про загрозу подальшої екстенсивної експансії аптечних гігантів вже давно втратили будь-який зв'язок із дійсністю через настання глибокого кадрового колапсу. Як відверто зізнаються керівники провідних мереж, якщо до початку повномасштабного вторгнення операційний цикл відкриття нової аптеки вкладався у 45 днів, то сьогодні цей процес болісно розтягується щонайменше до 65 діб, і левова частка цього часу витрачається виключно на відчайдушні пошуки ліцензованого фармацевта. Галузь фізично неспроможна продовжувати неконтрольоване розширення: ринок увійшов у фазу жорсткої природної саморегуляції, і будь-яке штучне хірургічне втручання державного скальпеля в цей процес є не просто зайвим, а відверто деструктивним.

Концентрація як факт: чому урядові висновки суперечать економічній логіці

Абсолютно відверто визнаючи незручну для самого бізнесу реальність — високий ступінь концентрації ринку — ми маємо робити принципово інші управлінські висновки, ніж ті, що їх нав'язує влада. За офіційними даними Антимонопольного комітету України, зафіксованими за підсумками 2025 року, ТОП-5 національних мереж («АНЦ», «Аптека Доброго дня», «Аптека 9-1-1», «Подорожник» та «Бажаємо здоров'я») де-факто контролюють 64% усього роздрібного товарообігу лікарських засобів, володіючи при цьому 42% загальної кількості торгових точок (понад 7700 локацій). Отже, олігополізація ринку є доконаним фактом, а не параноїдальною вигадкою ліворадикальних політиків.

Однак адекватна державна реакція на високу концентрацію ринку має полягати у впровадженні прозорих антимонопольних правил, розширенні програм реімбурсації, стимулюванні жорсткої генеричної конкуренції та здійсненні системного тиску на ціноутворення глобальних фармвиробників. Натомість українська владна верхівка протягом 2025–2026 років обрала шлях найменшого спротиву: вона ініціювала серію грубих, асиметричних і відверто каральних рішень, які методично руйнують самі канали доступу до ліків, жодним чином не впливаючи на глибинні першопричини їхньої високої вартості. У цьому й полягає головний парадокс: справедлива критика ринкових дисбалансів використовується як димова завіса для легалізації регуляторних інструментів, які за своїми руйнівними наслідками є набагато гіршими за саму проблему.

Архітектура задушення: як формувався пакет репресивних рішень

Щоб усвідомити справжні масштаби регуляторної гільйотини, неможливо аналізувати скандальні урядові постанови відокремлено одна від одної. Разом вони формують напрочуд цілісну, агресивну та безкомпромісну політичну траєкторію, спрямовану на планомірне знекровлення вітчизняного ритейлу під гаслом євроінтеграції.

Першим нищівним ударом стала Постанова №168, ухвалена в лютому 2025 року, яка запровадила жорстке лімітування постачальницько-збутових надбавок на рівні не більше 8% для величезного масиву препаратів. Це призвело до безпрецедентного маржинального тиску на всю товаропровідну ланку в найкритичніший момент, коли бізнес виснажувався багатомільйонними витратами на забезпечення енергетичної автономності.

Паралельно держава розгорнула масований наступ на маркетингові договори між аптеками та виробниками ліків. Саме ці легальні надходження (що подекуди генерували до 20% загального доходу мереж) слугували тим самим фінансовим ресурсом, який дозволяв аптекам запроваджувати знижкові програми для соціально вразливих пацієнтів та дотувати утримання глибоко збиткових сільських філій. Спочатку уряд вдарив по ринку шоковою тотальною забороною, ледь не спровокувавши колапс, а згодом, нібито йдучи на компроміс, ухвалив Постанову №1759, яка обмежила маркетингові витрати виробників 18-відсотковим лімітом. Проте справжня загроза все ще нависає у вигляді законопроєкту (зміни до ст. 20-1), що пропонує радикально урізати цю частку до мізерних 10% і накласти абсолютне табу на будь-яке маркетингове просування рецептурних препаратів.

Ця фінансова ізоляція була посилена безпрецедентною інформаційною блокадою: з літа 2025 року фармацевтичному ритейлу жорстко обмежили рекламні можливості, заборонивши використовувати сучасні цифрові інструменти (зокрема, динамічні пошукові оголошення DSA) для просування будь-яких препаратів, милостиво дозволивши рекламувати хіба що вітаміни та тонометри.

Але найбільш віроломним кроком виглядає паралельне просторово-канальне перекроювання ринку. З одного боку, уряд ухвалив Постанову №1802, яка брутально втрутилася в роботу лікарняних аптек, зобов'язавши їх реалізовувати виключно препарати з вузького переліку «трьох найбільш економічно вигідних» позицій Національного каталогу. Держава фактично замінила вільний клінічний вибір пацієнта та лікаря жорстким ціновим алгоритмом, штучно звузивши асортимент там, де перебувають найбільш важкохворі громадяни.

З іншого ж боку, в той самий день була ухвалена скандальна Постанова №1803, яка широко відчинила двері для торгівлі безрецептурними ліками (OTC) на територіях автозаправних станцій (АЗС). І якщо класичні аптеки змушені виконувати драконівські ліцензійні вимоги, утримувати фахових провізорів та суворо контролювати температурний режим, то для паливного ритейлу створили тепличні умови: препарати відпускатимуться звичайними працівниками заправок без жодної фармацевтичної освіти. Поки професійний аптечний роздріб методично знищують, непрофільним гігантам дарують новий високомаржинальний сегмент, що вже викликало різке занепокоєння з боку Європейської Бізнес Асоціації щодо ризиків штучного дефіциту ліків.

Анатомія бенефіціарів: кому вигідне розп'яття національних мереж?

Коли державний апарат настільки синхронно, брутально і послідовно ламає хребет функціонуючій галузі, яка наповнює бюджет мільярдами податків та гарантує медичну стабільність тилу, пошук істини слід розпочинати з фундаментального римського питання: Cui bono? (Кому це вигідно?). Архітектура вигодонабувачів від цього безпрецедентного регуляторного переділу вимальовується з лякаючою чіткістю, охоплюючи як суто політичні, так і масштабні корпоративні інтереси.

По-перше, конструюючи образ жадібного корпоративного ворога, влада отримує надзвичайно зручний політичний інструмент. На тлі економічної кризи та суспільної втоми від війни боротьба з «фармацевтичними олігархами» ідеально конвертується в електоральні бали. Жорсткі штрафи АМКУ та директивні обмеження націнок чудово продаються виборцю як прояв «твердої соціальної руки», навіть якщо наслідком цієї політики стане зникнення єдиної аптеки у його рідному селі.

По-друге, розчищається колосальний простір для державної квазімонополії в особі проєкту «Укрпошта.Аптека». Поки приватний сектор паралізований заборонами маркетингу та розслідуваннями антимонопольників, державний поштовий оператор за кошти платників податків розгортає амбітну експансію, плануючи охопити доставкою ліків 26 000 населених пунктів. При цьому конкуренція є абсолютно асиметричною: пошті не потрібно інвестувати мільйони у ліцензування приміщень чи пошук дипломованих фармацевтів. Вони діють за принципом звичайного поштового форвардера, що дозволяє їм агресивно демпінгувати і безжально знищувати залишки локального приватного роздробу в регіонах.

По-третє, формується безмежне вікно можливостей для гігантів непрофільного ритейлу. Дозвіл на продаж ліків на АЗС — це лише верхівка айсберга. Набагато масштабнішою виглядає активізація будівельно-господарських мегамолів (зокрема, компанії Герег «Епіцентр К»), які розпочали масовану інтеграцію повноцінних аптечних зон безпосередньо у свої торгові центри, плануючи розширити цю мережу до 500 локацій. Для таких гравців, що щодня генерують багатотисячний органічний трафік за рахунок основного асортименту, втрата маркетингових бонусів від фармзаводів є абсолютно несуттєвою, і вони здатні з легкістю поглинути частку класичного стріт-ритейлу.

І найголовніше: готується ідеальний плацдарм для вторгнення транснаціональних синдикатів. Коли ТОП-5 вітчизняних мереж позбавлені ресурсів та загнані в глухий кут розслідуваннями Антимонопольного комітету, їхня ринкова капіталізація стрімко падає. Вони перетворюються на вкрай здешевлену мішень для ворожого злиття та поглинання (M&A) з phía могутніх іноземних гравців. Найбільш імовірним претендентом на роль такого хижака експерти називають східноєвропейську корпорацію Dr. Max, що перебуває в орбіті інвестиційної групи Penta Investments. Володіючи безпрецедентними 940 мільйонами євро свіжого синдикованого кредиту, призначеного виключно для агресивної експансії , ця структура володіє відпрацьованим алгоритмом бліцкригу. Її стратегія — не органічне зростання, а блискавичне поглинання національних лідерів, як це вже було блискуче реалізовано в Румунії через викуп гіганта A&D Pharma. А наївні сподівання українського уряду на те, що АМКУ здатен контролювати таких транснаціональних левіафанів, розбиваються об результати європейських журналістських розслідувань, які наочно демонструють, як подібні корпорації легко обходять антимонопольні радари шляхом юридичного дроблення свого бізнесу на формально незалежні компанії.

Ціна інституційної помилки: замість післямови

Я жодним чином не закликаю звільнити фармацевтичний ритейл від державного нагляду чи надати йому індульгенцію на будь-які ринкові зловживання. Контроль за якістю, прозорістю ціноутворення та антимонопольний нагляд є необхідними атрибутами цивілізованої економіки. Проте я категорично наполягаю на тому, що уряд зобов'язаний припинити вдавати, ніби він не помічає фатальної межі між обґрунтованим регулюванням ринку та варварським руйнуванням його несучих конструкцій.

Варто усвідомити жорстоку істину: якщо національні аптечні мережі справді сколапсують, не витримавши регуляторного зашморгу, або ж будуть змушені масово ліквідовувати свої філії у збиткових прифронтових, сільських та госпітальних локаціях, першими жертвами цього краху стануть зовсім не акціонери чи топменеджери. Першими всю глибину цієї катастрофи відчують на собі звичайні українські пацієнти — ті самі громадяни, іменем яких влада сьогодні так безсоромно прикриває свої сумнівні реформаторські ініціативи.

У реаліях воюючої нації аптека — це далеко не просто комерційна точка збуту фармацевтичної продукції. Це фундаментальна точка фізичного доступу до лікування, острівець інфраструктурної стабільності та, без жодного перебільшення, просторовий гарант виживання. Відтак, намагання бездумно ламати аптечний ринок через коліно заради миттєвих політичних дивідендів чи лобістських інтересів означає гратися не з корпоративною маржею, а з екзистенційною людською вразливістю. І це надто страшна ціна, яку суспільство змушене буде сплатити за відверту імітацію державних реформ.

Читайте також Медична реформа 2.0, якої досі немає: чому Україні бракує справжнього медичного і фармацевтичного самоврядування.