«Струсили пил — і далі працюємо»: фармацевтичний фронт Наталії Ляховольської
– 7 хв. читання
Аптека для Наталії Ляховольської ніколи не була просто місцем роботи. За більш ніж три десятиліття у фармації вона бачила її різною: тихою і затишною, переповненою людьми, майже порожньою, зі склом під ногами після вибухів і з чергами тих, кому ліки були потрібні просто зараз. У Краматорську їй довелося двічі зустрічати війну за аптечним прилавком — у 2014-му і після 24 лютого 2022 року. І щоразу професійна відповідальність виявлялася сильнішою за страх.
З аптеки, де було «тихенько і чистенько», — у професію на все життя
Історія Наталії у фармації почалася ще до повноліття. На вибір професії певною мірою вплинула старша сестра, яка вже навчалася. Наталії подобалася сама атмосфера аптеки — порядок, чистота, особливий спокій, який вона пам’ятала ще з юності.
Після навчання у Горлівському медичному училищі вона поїхала до Краматорська, де жила сестра, і відразу почала працювати. Наталії було лише 17 років. Через неповноліття її робочий день був скороченим: коли інші фармацевти працювали по шість годин, вона — по чотири. До свого 18-річчя.
«Я ніколи не розчаровувалася у цій роботі. У 17 років уже пішла працювати, і відтоді фармація фактично весь час була зі мною», — згадує Наталія.
Краматорськ став містом, з яким на десятиліття переплелися і її професійна історія, і особисте життя. З початку 2000-х Наталія багато років працювала в одній аптечній системі, лише на кілька років перейшла до іншої мережі, а потім повернулася. У 2006 році вона брала участь у відкритті аптеки «Здравиця», яку згодом знатиме буквально до дрібниць — її асортимент, постійних відвідувачів, потреби району.
2014-й: залишитися, коли місто порожніє
Першою великою перевіркою став 2014 рік. Люди виїжджали з Краматорська, покупців ставало дедалі менше, товарообіг падав. Перед колективом фактично постав вибір: якщо працівники не готові залишатися, аптеку можна закрити. Наталія залишилася.
«Керівництво нам тоді сказало: якщо хочете закритися — закриємо і все. Але залишилися люди, залишилася наша завідувачка, і ми вирішили, що будемо працювати. Заробляли тоді, можна сказати, копійки. Якщо раніше зарплата була близько шести тисяч, то одного місяця ми заробили лише дві — людей у місті майже не було, товарообіг дуже впав. Але ми все одно приходили і працювали», — розповідає фармацевтка.
У пам’яті залишилися не тільки порожні вулиці. У 2015 році один з обстрілів Краматорська став для аптечного колективу моментом, після якого війна перестала бути чимось, що відбувається десь поруч.
В аптеці в той момент були відвідувачі. Після удару повилітали вікна, люди попадали на підлогу, хто де встиг. Коли найгірші секунди минули, фармацевтки почали допомагати тим, кому стало зле.
«Усі дуже трусилися. Ми просто відкривали шафи, діставали валеріану, корвалол, давали людям — треба ж було якось їх підтримати. А потім латали дірки, ремонтували, мили все. Усюди був пил. Оцей 2015 рік я теж дуже добре пам’ятаю», — ділиться Наталія.
Тоді аптека була залучена і до забезпечення ліками людей, які постраждали внаслідок обстрілів. За словами Наталії, родичі приходили з призначеннями, отримували необхідні препарати, а їхню вартість у межах благодійної допомоги компенсував Фонд Ріната Ахметова.
Останній іспит — за два дні до великої війни
Професійно Наталія не зупинялася. У 2017–2022 роках вона здобувала вищу освіту в Донецькому національному медичному університеті. Символічним і водночас страшним збігом стала дата останнього державного іспиту — 22 лютого 2022 року.
Через два дні почалося повномасштабне вторгнення.
На той момент Наталія працювала в мережі «Аптека 9-1-1» і була кураторкою аптек у Краматорську та Слов’янську. Частина працівників майже відразу виїхала. 24 лютого вона пішла на роботу.
Те, що побачила біля однієї з аптек, добре пам’ятає й сьогодні: черга біля дверей і лише один працівник за касою.
«Я прийшла до однієї зі своїх аптек. Дві точки стояли поруч, а біля дверей — черги, на касі по одному співробітнику. Я стала в тій аптеці, де було більше людей, і цілий день простояла за касою разом із дівчиною. Не присідаючи. І так фактично до квітня: то в одній аптеці, то в іншій, щоб хоча б дати дівчатам вихідний», — пригадує Наталія.
Саме тоді вона зрозуміла: найбільший страх керівника під час війни не завжди пов’язаний із вибухами.
«Я пережила 2014 рік і знала, як люди можуть за один момент роз’їхатися. І найстрашніше для мене було: з ким ти залишишся? Що робити далі? Я розуміла: день, два, тиждень сама витримаю. А потім? Самій страшно, але й виїжджати не хочеться. Оце відчуття, коли не знаєш, хто завтра буде поруч із тобою на роботі, для мене було одним із найважчих», — зізнається фармацевтка.
Згодом у місті стало складніше з комунальними послугами, працівники продовжували виїжджати. У мережі, яку курувала Наталія, залишилися фактично по одній працівниці у Слов’янську та Краматорську. Через стрес почалися проблеми зі здоров’ям і в самої Наталії. Вона попросила дозволу виїхати та деякий час працювала завідувачкою аптеки в Білій Церкві — також у мережі «Аптека 9-1-1».
Повернення до Краматорська: «Ми дуже сподівалися»
Після звільнення Ізюму у Краматорську умови життя трохи стабілізувалися. У 2023 році Наталія повернулася.
На той момент вона вже мала необхідну вищу освіту та документи й отримала пропозицію очолити добре знайому їй аптеку «Здравиця».
«Тоді ми всі дуже сподівалися. Після деокупації Харківської області думали: ну ось, зараз справи підуть на лад. Дуже в це вірили. Але вони, як бачимо, не пішли», — говорить Наталія.
Наслідки війни аптека вже носила на собі. Після одного з попередніх ударів частину вікон вибило, і на момент повернення Наталії отвори були закладені піноблоками. Міняти скло на нове не поспішали — ніхто не знав, скільки воно протримається.
Та аптека продовжувала працювати. Старе приміщення з товстими стінами під час особливо гучних обстрілів ставало для перехожих ще й тимчасовим прихистком. Люди заходили перечекати небезпеку. Кілька разів фармацевти викликали швидку допомогу тим, кому ставало зле.
Аптека, про яку в місті казали: «Там є все»
Під час війни змінився не лише ритм роботи, а й потреби відвідувачів. Наталія намагалася зберегти принцип, який роками формував репутацію «Здравиці»: якщо щось можна знайти в місті, найімовірніше, це буде саме тут.
Особливо багато працювали з програмою «Доступні ліки». Якщо потрібного препарату не було, його замовляли, а потім телефонували пацієнтові, коли ліки надходили.
«Ми намагалися обслужити кожного пацієнта за програмою — тому що для людей це справді важливо: десь препарат безоплатний, десь із невеликою доплатою. Багато брали під замовлення, потім телефонували людям. І вони дякували. Для мене було важливо, щоб людина не пішла від нас просто тому, що сьогодні чогось немає», — пояснює завідувачка.
До початку 2026 року в аптеці намагалися зберігати й широкий вибір засобів реабілітації та медичних виробів: милиці, ходунки, медичний трикотаж. Війна створила на них особливий попит.
«До нас приходило багато військових, хлопців на милицях. Тому ми старалися підтримувати цей сегмент асортименту. Він був потрібний саме тут і саме зараз. Наша аптека взагалі багато років позиціонувалася як місце, де є майже все. Люди знали: якщо вже у «Здравиці» немає, тоді можна далі не шукати», — з усмішкою згадує Наталія.
У 2026-му для цієї аптеки мало бути своє символічне двадцятиріччя — Наталія відкривала її ще у 2006 році. Вона знала її історію майже від першого дня.
Коли КАБ летить, а за хвилину треба знову стати до каси
З часом небезпека в Краматорську лише посилювалася. Прольоти та вибухи перестали бути винятковими подіями і стали частиною робочого дня.
У Наталії залишився відеозапис із камер спостереження аптеки. На ньому — звичайний вечір перед закриттям. Працівниці рахують касу. Відвідувачів уже немає. Раптом вони чують звук небезпеки.
«Дівчатка стоять перед закриттям, рахують гроші. І раптом чують: летить КАБ. Одна ховається, друга вискакує в матеріальну кімнату. Видно, як вони раз-раз — і поховалися. Пролетіло. Потім встали. Я їм кажу: «Отряхнулися — і далі працюємо». Отак у нас і було. Якщо щось посипалося — прибрали, помили. І далі працюємо», — розповідає Наталія.
За роки такої реальності, визнає вона, змінюється навіть відчуття небезпеки.
«У якийсь момент притупляється навіть почуття самозбереження. Скільки вже можна боятися? Страшно всім. Але ти все одно встаєш і робиш те, що маєш робити», — ділиться фармацевтка.
24 серпня аптека зачинилася
У 2026 році Наталія все-таки залишила Краматорськ і переїхала до Києва. Ситуація в місті дедалі більше загострювалася, пересуватися вулицями ставало небезпечно. А 24 серпня її аптека припинила роботу.
«Аптеку закрили. Уже треба було рятувати і товар, і людей, тому що ходити містом стало просто страшно. Я знаю, яка там ситуація. І дуже боляче розуміти, що місце, в якому ти стільки років працювала, сьогодні стоїть закрите», — каже Наталія.
За словами фармацевтки, її житло в Краматорську поки вціліло, хоча від вибухових хвиль частково посипалося скло. Сама ж вона тепер будує професійне життя у столиці.
І навіть після всього пережитого з фармацією не попрощалася.
Сьогодні Наталія працює уповноваженою особою у відділі контролю якості на оптовому складі компанії «БАДМ». Це інша ділянка професії, інша відповідальність і новий досвід.
Але коли її запитують, чи хотіла б вона знову працювати в аптеці, відповідає без вагань:
«Тільки у своїй. Якщо повертатися в аптеку — то тільки туди, в Краматорськ. У свою».
Не починати життя спочатку, а продовжувати професію
Переїзд до Києва Наталія сприймає не як завершення своєї аптечної історії. Навпаки — після приблизно 35 років у професії вона хоче побачити її з нових боків.
Серед напрямів, які їй цікаві, — робота у сфері державного контролю якості лікарських засобів, а також фармацевтичне виробництво. Вона відверто говорить про бажання професійно зростати й не вважає, що для нових планів може бути запізно.
«Може, хтось скептично подивиться: мовляв, кар’єру вона ще хоче. Так, хочу. Я хочу рости, розвиватися, хочу спробувати себе в інших напрямах своєї професії. Я не можу просто сидіти на одному місці», — ділиться фармацевтка.
За її плечима — аптека, яка пережила 2014-й, вибиті вікна 2015-го, перші місяці повномасштабного вторгнення, роботу під звуки вибухів і роки, коли від фармацевта вимагалося значно більше, ніж знання препаратів.
А попереду Наталія все одно бачить фармацію. Бо навіть після двох воєнних потрясінь, двох вимушених переїздів, закритої аптеки й міста, до якого поки неможливо повернутися, вона говорить не про те, щоб усе залишити. Вона говорить про те, куди рости далі.
Читайте також Марина Крюкова: «Ми повинні залишатися людьми за будь-яких обставин».
