Марина Крюкова: «Ми повинні залишатися людьми за будь-яких обставин»

У прифронтовому Слов’янську звикли жити між повітряними тривогами, новинами про обстріли та щоденними турботами. Тут люди навчилися не відкладати життя на потім. Саме тому двері аптек відчиняються щоранку, навіть тоді, коли навколо здригаються шибки від вибухів.

Марина Крюкова, завідувачка аптеки «Подорожник» у Слов’янську, працює у фармації вже чотирнадцять років. Сьогодні вона керує невеликим колективом із трьох людей і щодня зустрічає понад сотню відвідувачів. Більшість із них — постійні клієнти, які знають своїх фармацевтів на ім’я і приходять сюди не лише по ліки.

Від філолога до фармацевта

Свій шлях у професію Марина називає несподіваним. Першу освіту вона здобула як філолог, але життя привело її до фармації.

«Насправді я закінчила філологічний факультет. Але зрозуміла, що це не моє. Якось мама розповіла, що донька її подруги вступає на фармацію. І я раптом подумала: а чому б і ні? Потім закінчила навчання з відзнакою, почала працювати і залишилася в професії. Минуло вже чотирнадцять років, і зараз я точно знаю, що це було правильне рішення», — розповіла Марина Крюкова.

За роки роботи романтика перших днів змінилася професійною зрілістю. Але головне залишилося незмінним — бажання допомагати людям.

«Ми справді кайфуємо від своєї професії. Особливо тоді, коли бачиш результат. У мене зараз переважно пенсіонери серед відвідувачів. І коли бабуся приносить маленьку шоколадку просто тому, що їй стало краще, тому що ти їй допоміг, — це, мабуть, найцінніша подяка, яку можна отримати», — сказала Марина.

Перша війна і друга війна

Для мешканців Слов’янська війна почалася не у 2022 році. Марина добре пам’ятає події 2014-го.

Тоді вона була молодою мамою. Її доньці виповнився лише рік, коли місто опинилося під обстрілами.

«Першу ніч у підвалі ми провели фактично на день народження доньки. Потім виїхали до родичів під Павлоград. Побули там близько місяця. Коли ситуація стабілізувалася, повернулися додому. Бо дім є дім», — згадує вона.

Через вісім років історія повторилася.

Наприкінці грудня 2021 року Марина відкрила нову аптеку. Формувався колектив, будувалися плани, здавалося, попереду спокійна робота.

«23 лютого ми прийняли нового співробітника. А 24-го почалося повномасштабне вторгнення. Ми працювали до початку квітня. Потім компанія ухвалила рішення про евакуацію. Вивезли обладнання, трохи попрацювали у Дніпрі, а потім повернулися додому. Бо хотіли бути вдома», — сказала Марина.

Після прильоту

Рік тому війна буквально увірвалася до приміщення аптеки. Поруч впали дві керовані авіабомби. Вибухова хвиля пошкодила двері, вікна, стелю, торгове обладнання. Багато хто на місці Марини міг би просто закрити аптеку на ремонт. Але у Слов’янську свої правила.

«О шостій ранку нам подзвонили. Ми всі приїхали на роботу. Через двері зайти було неможливо — вони були вивернуті. Залізли через вікно. Всередині все було пошкоджене. Стеля обсипалася, скрізь була мінеральна вата. Надягли маски й почали прибирати. Паралельно працювали ремонтники. Але аптеку ми не закривали. Працювали далі», — згадує Марина Крюкова.

У цих словах — буденність людей, які навчилися не чекати кращих часів.

«Якщо довго розгойдуватися, нічого не зрушить із місця. Треба просто робити свою роботу», — додала вона.

Рецепт стійкості

У Слов’янську сьогодні особливо гостро відчувається нестача медичних працівників. Багато лікарів виїхали, а ті, що залишилися, працюють із величезним навантаженням.

Тому нерідко саме фармацевти стають для людей першою точкою допомоги.

«Я завжди кажу своїм співробітницям: ми повинні залишатися людьми. Якщо бабуся не може купити ліки на тисячу гривень, які їй призначили, ми маємо знайти рішення. Підібрати доступніший варіант, пояснити, допомогти. Людина не повинна піти з аптеки без підтримки лише тому, що в неї немає грошей», — переконана Марина.

Вона говорить про це спокійно, наче про очевидні речі. Але саме з таких щоденних рішень і складається справжня місія фармацевта.

«Професія фармацевта — це насамперед допомога людям. Так мене вчили колеги, які мали по сорок років стажу. І так я навчаю молодих співробітників. Маркетинг важливий, плани важливі. Але людина завжди має бути на першому місці», — наголосила Марина.

Традиція, яка допомагає триматися

У невеликому колективі Марини є особлива традиція. Вона народилася вже під час війни і стала способом підтримувати одне одного, не втрачати мотивацію та хоча б ненадовго перемикатися з тривожної реальності.

Мережа «Подорожник» регулярно проводить внутрішні конкурси для аптек. Переможців визначають за різними показниками — якістю роботи, виконанням планів, рівнем сервісу та лояльністю клієнтів. Колектив Марини неодноразово визнавали найкращим.

«У нас уже склалася справжня традиція. Компанія проводить конкурси, і коли ми перемагаємо, отримуємо можливість організувати для себе невелику подорож або корпоративний відпочинок. Ми дуже стараємося, працюємо командою, тому останнім часом досить часто опиняємося серед переможців. Для нас це не просто нагорода, а можливість видихнути й побути разом поза аптекою», — розповідає Марина.

У мирних регіонах такі поїздки можуть здаватися звичайною справою. Але для людей, які живуть під постійною загрозою обстрілів, вони мають особливе значення.

«Ми маленький колектив, тому нам легко зібратися. Сідаємо в машину і їдемо до Харкова. Дуже любимо це місто. Гуляємо центром, відвідуємо улюблені місця, просто насолоджуємося можливістю змінити обстановку. Нещодавно були у Дніпрі на зустрічі завідувачів аптек, і я взяла із собою своїх дівчат. Нам важливо проводити час разом не лише на роботі. Це допомагає залишатися командою», — говорить Марина.

Вона переконана: у нинішніх умовах такі моменти не розкіш, а необхідність.

«На нас усіх тисне війна. Люди стали більш тривожними, більш вразливими. Ми щодня працюємо з чужим болем і переживаннями. Тому потрібно іноді провітрювати голову. Навіть якщо немає великої поїздки, можемо просто піти в кафе, поспілкуватися, потанцювати. Такі речі дуже згуртовують колектив», — додає вона.

Коли пацієнтам сниться білий кінь

У роботі прифронтової аптеки вистачає історій, які неможливо забути. Одного разу до аптеки звернувся літній чоловік із тяжким захворюванням легень. Через помилки в електронному рецепті він не міг отримати необхідний препарат. Працівники аптеки допомогли владнати ситуацію, замовили ліки і вже наступного дня видали їх пацієнту.

Через кілька днів чоловік повернувся. «Він сказав моїй колезі: "Ви врятували мені життя. І знаєте, ви мені наснилися. Ми їхали на білому коні. Я сидів позаду, а ви попереду. Над вами була корона, а поруч летів ангел". Ми тоді ще жартували, що це був дуже красивий комплімент», — зі сміхом пригадує Марина.

А іншим разом фармацевти фактично врятували чоловіка з передінсультним станом.

«Відвідувачу стало зле просто в аптеці. Дівчата одразу викликали швидку допомогу. Пізніше він прийшов подякувати. Приніс пам’ятні монети з містами-героями. Для нас це була дуже цінна річ. Не через подарунок, а через усвідомлення, що ми допомогли людині», — сказала Марина.

Не боятися заради дитини

На запитання про страх Марина відповідає не одразу.

У її місті страх давно став частиною повсякденності. Але є те, що допомагає триматися.

«Я дивлюся на свою доньку. Якщо вона не боїться, то чому повинна боятися я? Я не маю права показати їй свій страх. Напевно, саме це й дає сили. Ми вдома. І хоч би що відбувалося, вдома завжди легше», — говорить вона.

Її доньці вже тринадцять. Марина не приховує, що мріє про продовження професійної династії.

«Я кажу їй: подумай про фармацію. У вісімнадцять років уже можна працювати за спеціальністю, а далі розвиватися. Вона поки що розмірковує. Але хто знає, можливо, у нас буде ще одна фармацевтка в родині», — усміхається Марина.

Герої без гучних слів

У прифронтових містах героїзм рідко називають героїзмом. Тут це просто робота. Відчинити аптеку після нічного обстрілу. Допомогти літній людині розібратися з рецептом. Знайти ліки, коли їх немає. Підтримати словом, коли більше нічим допомогти.

«Я думаю, що всі, хто обрав нашу професію, розуміють: ми повинні допомагати людям завжди. Незалежно від обставин. Саме для цього ми й прийшли у фармацію», — сказала Марина.

Читайте також Коли безпечним місцем стає ковдра: історія фармацевтки з Балаклії Олени Борщ.