Коли безпечним місцем стає ковдра: історія фармацевтки з Балаклії Олени Борщ

У Балаклії на Харківщині уже не рахують дні війни — рахують прильоти. Аптека, яку очолює Олена Борщ, пережила російську окупацію, відновлення після звільнення та кілька ракетних ударів поблизу. Попри це, щоранку її двері знову відчиняються для людей.

Олена працює у фармації вже майже чверть століття. Сьогодні вона — завідувачка аптеки мережі «Подорожник», мама маленької доньки і людина, яка щодня робить вибір залишатися поруч із пацієнтами, хоча сама зізнається: інколи сили триматися знаходяться лише завдяки дитині.

Мрія, яка стала маминим продовженням

У дитинстві вона мріяла пекти торти й працювати з тістом. Але доля розпорядилася інакше.

«Я дуже хотіла в кулінарію, любила пекти. Але мама сказала: після дев'ятого класу в ПТУ не підеш. Так з'явився фармацевтичний коледж. А вже потім навчання, робота — і професія стала моїм життям. Мама свого часу теж мріяла бути провізором, але не вступила. Виходить, я здійснила її мрію», — говорить фармацевт.

Минуло двадцять чотири роки. За цей час професія змінилася так само, як змінилася країна. І хоча Олена не приховує, що сучасна фармація вже не така, якою була десять років тому, вона продовжує працювати, бо за кожною зміною стоять люди, яким потрібна допомога.

Війна почалася через тиждень після народження доньки

Лютий 2022 року вона пам'ятає до найменших деталей. Не через новини чи вибухи. Через те, що лише за тиждень до початку повномасштабного вторгнення повернулася з пологового будинку.

Замість звичного знайомства з материнством — поспішна евакуація, невідомість і страх за немовля.

«Ми лише тиждень були вдома після пологового. Уже о сьомій ранку виїхали до батьків, за двадцять кілометрів від Балаклії. Потім перебралися до Дінця. Додому повернулися тільки після деокупації, та й то не одразу. Спочатку приїхали подивитися, що залишилося від житла, а остаточно повернулися вже у 2023 році», — згадує вона.

Декрет тривав до трирічного віку доньки. На роботу Олена повернулася вже після звільнення міста, коли Балаклія поступово почала оживати.

«Як я це пережила — досі не розумію»

Навіть сьогодні, коли минуло кілька років, говорити про той час їй непросто. У словах немає пафосу чи бажання здаватися сильною. Є чесність людини, яка пройшла через надто багато.

«Як я це витримала, я досі не розумію. Було дуже страшно. Маленька дитина, постійний страх, відсутність підтримки. Якби тоді мала більше допомоги, мабуть, поїхала б далі, на захід України. І зараз іноді думаю про це. Але життя складається не лише з наших бажань», — тихо говорить Олена.

Вона не приховує: чоловік працює на Харківщині, має бронювання, тому сім'я залишається вдома. Не тому, що не страшно. А тому, що так склалися обставини і родина має триматися разом.

Аптека, біля якої вибухало п'ять разів

Відновлення роботи після окупації стало новим випробуванням. У жовтні 2025 року ракета впала зовсім поруч із аптекою. Вибухова хвиля пошкодила приміщення настільки, що заклад довелося закрити майже на місяць.

Після ремонту колектив знову повернувся до роботи. Одна співробітниця не змогла залишитися після пережитого, натомість прийшла нова молода фармацевтка.

«За останній час біля нашої аптеки було чотири чи п'ять дуже близьких прильотів. Ракета, «Шахеди»... Ми вже не рахуємо. Коли звучить тривога, дивимося, де хоча б стати біля стіни, бо укриття поруч немає. Напруга нікуди не зникає», — зітхає фармацевт.

Попри це, аптека продовжує працювати. Бо її відчинені двері означають для мешканців міста значно більше, ніж просто можливість купити ліки.

«Наше укриття — ковдра»

Питання про власний рецепт стійкості застає її зненацька. Вона довго мовчить, ніби намагається знайти відповідь, якої насправді не існує.

«Не знаю, що мене тримає. Напевно, дитина. Кажу собі: «На все Божа воля». Бувало, що вдома під час обстрілів ми просто ховалися під ковдрою. Донька натягувала її на нас і казала, що це наше безпечне місце. Зараз уже хоча б намагаюся перейти до ванної кімнати, коли дуже гучно. Мабуть, страх теж має свою межу», — говорить вона.

У цих словах повсякденна правда про життя людей, які вже давно навчилися засинати під вибухи й прокидатися, щоб знову йти на роботу.

Найважливіші відвідувачі

Після початку повномасштабної війни змінилися і пацієнти. Все частіше до аптеки заходять військові, які проходять лікування або реабілітацію.

Фармацевти бачать не лише рецепти, а й людські історії. Втомлені очі, усмішки всупереч болю, спроби жартувати навіть тоді, коли сил майже не залишилося.

«Зараз найголовніші наші відвідувачі — це захисники. Дуже хочеться їм допомогти. Вони часто жартують, посміхаються, тримаються. Але ми розуміємо, через що вони пройшли. Хочеться лише одного — щоб усі повернулися додому живими й здоровими», — говорить Олена.

Разом із військовими змінилися й звичайні відвідувачі. Стрес зробив людей більш вразливими, часом різкими. Але фармацевти давно навчилися не відповідати емоцією на емоцію.

Професія, яка тримає людей

Про себе Олена говорить небагато. Натомість багато говорить про колег, про пацієнтів, про місто. Можливо, саме в цьому і полягає справжня стійкість — не називати себе героєм, а просто щодня виконувати свою роботу.

Аптека в Балаклії вже пережила окупацію. Пережила руйнування. Пережила ракетні удари. І щоранку її двері знову відчиняються. Бо навіть тоді, коли навколо війна, комусь дуже потрібна людина, яка скаже: «Зараз допоможемо».

Читайте також Лариса Гоцуляк: «Нам потрібно пройти цей шлях разом із нашими людьми».