Світло аптеки на лінії тривоги: історія фармацевтки Наталії Іващенко зі Слов’янська

Слов’янськ давно живе у вимірі, де дати визначає не календар, а тривоги. Тут навчилися розрізняти звуки неба і землі, тут звикли працювати навіть тоді, коли інстинкт самозбереження шепоче: «зупинись». І серед тих, хто щодня тримає свій професійний і людський фронт, — завідувачка аптеки мережі «Подорожник» Наталія Іващенко.

Вона говорить спокійно, без надриву. Не вживає гучних слів і не шукає визначень на кшталт «героїзм». Просто щодня відкриває аптеку. Просто залишається з людьми. І робить це так само впевнено, як і багато років тому — у 2014-му, коли Слов’янськ уперше опинився в епіцентрі війни.

Професія, що виросла з родинної історії

Шлях у фармацію для Наталії не був випадковим, але й не виглядав як чітко спланована кар’єра. Це радше поєднання родинного прикладу і внутрішнього відчуття правильного вибору.

«У мене і мама медик, і тато лікар-невропатолог, і тітка працювала в аптеці. Я закінчила школу і вирішила вступати на фармацію. У медицину не дуже хотілося — це довго і складно. А тут якось усе склалося: поїхали з подругою, вступили, і вже під час навчання я зрозуміла, що це моє», — розповідає завідувачка аптеки Наталія Іващенко.

Після навчання вона одразу занурилася в роботу. Згодом — здобула вищу фармацевтичну освіту, поєднуючи її з практикою. Так формувався досвід, який не приходить миттєво, але залишається назавжди.

2014-й: перше випробування містом

Слов’янськ першим показав Наталії, що означає війна поруч із домом. 2014 рік став точкою, після якої життя вже не могло бути «як раніше».

«Ми нікуди не виїжджали. Поки був товар, аптека ще працювала. Потім поставки зупинилися, залишки закінчувалися. Далі зникло світло — тиждень, два, три… уже навіть важко згадати. Але ми залишалися в місті», — згадує Наталія.

Тоді вона ще не мала сім’ї, і прийняти рішення залишатися було простіше. Але досвід тих місяців став внутрішнім фундаментом, до якого довелося повернутися знову — у 2022-му.

День, коли аптека стала точкою опори

Початок повномасштабного вторгнення Наталія зустріла на зміні. Як і тисячі фармацевтів по всій країні, вона опинилася в ситуації, де потрібно було діяти швидше, ніж дозволяє страх.

«Ми довго не розуміли, чи відкриватися. Було багато тривог і невизначеності. Але близько дев’ятої ранку все ж почали працювати. Людей було дуже багато — здавалося, що прийшло пів міста. Усі скуповували ліки, бо ніхто не знав, що буде завтра», — розповідає завідувачка аптеки.

Ті дні вона описує як суцільний людський потік — тривожний, напружений, але живий. Люди приходили не лише за препаратами, а й за відчуттям, що бодай щось у світі ще працює.

Евакуація, яка не стирає зв’язок із домом

Коли ситуація загострилася, колектив аптеки змушений був ухвалити рішення про евакуацію. Це був не вибір, а необхідність.

«Ми були в торговельному центрі, і нам навіть пропонували залишатися, бо там було відносно безпечно. Але у всіх були сім’ї, діти. У підсумку ми просто закрили аптеку, залишили товар і роз’їхалися», — згадує Наталія Іващенко.

Півтора року поза Слов’янськом стали часом очікування. Але не відриву. Місто залишалося всередині кожного рішення.

Повернення, яке починається з людей

У 2023 році з’явилася можливість повернутися, і Наталія не вагалася: «Коли побачила вакансію мережі «Подорожник», довго не думала. Дуже хотілося назад — у своє місто, до своїх людей. Коли ми відкрилися, було відчуття, ніби життя поступово повертається».

Це повернення було не лише професійним. Воно було особистим.

Колектив як простір довіри

Сьогодні в аптеці працює шість жінок. Для відвідувачів це персонал. Для Наталії — команда, яка пройшла разом надто багато.

«Найбільше я боюся не роботи чи навантаження. Я боюся, щоб нас знову не розкидало. У мене зараз такий колектив, що навіть думати про це боляче. Якщо вже їхати — то тільки разом», — зізнається завідувачка аптеки Наталія Іващенко.

У них немає складних корпоративних ритуалів. Є прості речі: спільні розмови після роботи, підтримка у складні дні, святкування днів народження — короткі моменти нормальності серед війни.

І саме це тримає сильніше за будь-які інструкції.

Аптека, де чують людину

Щодня через аптеку проходять сотні людей. І кожен приходить зі своєю історією.

«Люди часто думають, що фармацевт — це просто продавець ліків. Але насправді до нас приходять першими. Радяться, розповідають, іноді просто говорять про своє. А вже потім ідуть до лікаря. Ми дуже близько бачимо людський біль», —зітхає Наталія.

За роки роботи вона навчилася впізнавати постійних клієнтів не лише за обличчями, а й за історіями. Іноді вдячність від пацієнтів повертається несподівано — у вигляді кави, морозива, шоколаду чи просто теплого слова.

Світло, яке не вимикається

Наталія не називає себе героїнею. Вона просто щодня приходить на роботу. Поруч — одинадцятирічна донька, яка росте у реальності війни, чоловік. Поруч — колеги, які стали родиною. Поруч — місто, яке тримається попри все.

«Фармацевт — це набагато більше, ніж відпуск ліків. Це допомога, порада, підтримка. І поки люди приходять до нас, значить ми потрібні», — підсумовує завідувачка аптеки Наталія Іващенко.

У Слов’янську є багато символів стійкості. Але один із найтихіших — це світло аптеки, яке щоранку вмикається знову. І нагадує: життя триває.

Читайте також Ольга Глушко: Моя аптека – дитя війни.