Там, де термінал виносять на вулицю: історія фармацевтки Вікторії Гусєвої з Донеччини

У її професійному житті було багато різних аптек, міст і людей. Харків, Покровськ, Родинське, Добропілля, а згодом Кременчук — географія змінювалася, але незмінним залишалося одне: Вікторія Гусєва завжди працювала там, де люди потребували не лише ліків, а й уважного ставлення.

Сьогодні вона завідувачка «Аптеки 9-1-1» у Кременчуці. За плечима — понад 25 років у фармації, досвід роботи в різних умовах і життя, яке двічі змінила війна. Її історія почалася задовго до випробувань останніх років — із простого вибору професії, який поступово став справою життя.

Професія, до якої привела цікавість

Вікторія Гусєва народилася на Донеччині у Покровську. У 2000 році вона закінчила Харківський фармацевтичний коледж і одразу розпочала свій професійний шлях.

Спочатку два роки працювала в Харкові, а потім повернулася до Донецької області. У рідному регіоні вона продовжила працювати у фармації, поступово набуваючи досвіду та відповідальності. У 2011 році Вікторія завершила навчання в Запорізькому державному медичному університеті за спеціальністю «Фармація».

До цієї професії вона прийшла не через давню мрію з дитинства. Спочатку розглядала інші варіанти, навіть подавала документи на бухгалтерський напрям. Але згодом зрозуміла, що їй ближче не робота з цифрами, а сфера, де є постійний контакт із людьми.

«Я, якщо чесно, спочатку не знала, що хочу бути фармацевтом. Моя нинішня кума хотіла вступати на фармацію, у неї були знайомі фармацевти, і я вирішила спробувати разом із нею. Коли почала навчатися, мені сподобалося. Я зрозуміла, що мені цікава хімія, знання про ліки, але найбільше — можливість допомагати людям. Мені не хотілося просто працювати з паперами й цифрами. Хотілося спілкування, хотілося бачити результат своєї роботи», — говорить фармацевтка.

За роки роботи це відчуття лише зміцнилося. Для Вікторії важливими стали не тільки професійні знання, а й довіра відвідувачів. Вона згадує, що найбільше запам’ятовуються моменти, коли люди повертаються і розповідають, що порада допомогла.

У фармації немає однакових днів: кожен відвідувач приходить зі своєю історією, своїми переживаннями та питаннями. Саме ця постійна взаємодія з людьми стала причиною, чому Вікторія залишилася у професії на десятиліття.

«Коли люди приходять і кажуть: “Дякуємо вам, ви порадили, нам допомогло”, це дуже важливо. У такі моменти розумієш, що зробила щось корисне. Напевно, саме тоді я остаточно переконалася, що вибрала правильну професію», — згадує Вікторія.

До початку війни її життя було пов’язане з роботою у фармації на Донеччині. Вона працювала, розвивалася професійно, будувала родину і не могла уявити,що війна от-от постукає в двері.

2014 рік: коли звичне життя почало змінюватися

У 2014 році Вікторія Гусєва вже мала за плечима понад десять років роботи у фармації. Вона жила у Покровську, працювала в аптеці «Юпітер» і, як багато мешканців Донеччини, не була готова до того, що звичний ритм життя зміниться так швидко.

Тоді війна ще здавалася чимось далеким і тимчасовим. Люди не розуміли масштабів подій, сподівалися, що ситуація незабаром стабілізується, а життя повернеться до попереднього порядку. Але вже тоді з’явилися перші труднощі: перебої з водою, зміни у постачанні, тривога через блокпости та невизначеність майбутнього.

Вікторія згадує, що багато хто думав залишатися вдома. Вона разом із сусідами навіть шукала рішення побутових проблем, бо не хотіла залишати місто.

«Ми тоді теж не були готові до того, що відбувалося. У нас були перебої з водою, і ми із сусідами навіть думали, як зробити свердловину. Ми збиралися залишатися, підтримувати людей, працювати. Було страшно, була паніка, але ніхто ще не розумів, наскільки все серйозно. Здавалося, що це все незабаром закінчиться і життя повернеться назад», — згадує Вікторія.

У той період аптека залишалася одним із місць, де люди намагалися знайти стабільність. Відвідувачі приходили не тільки за медикаментами, а й за інформацією, порадою, можливістю поговорити з кимось, хто залишався на місці.

Для фармацевтів змінилася і сама організація роботи. Потрібно було швидко адаптуватися до нової реальності, шукати рішення і продовжувати працювати.

«Поставки почали йти вже з іншого регіону. Раніше багато чого було з Донецька, а потім почали возити з Дніпропетровської області. Було складно, поки все налагоджувалося, але ми впоралися. Працювали, допомагали людям, робили свою роботу», — говорить фармацевтка.

У 2014 році паніка серед населення була, але вона мала інший характер, ніж через кілька років. Люди ще не до кінця усвідомлювали, що бойові дії можуть тривати так довго. Багато хто робив невеликі запаси ліків і продуктів, але не думав, що доведеться залишати домівки.

Особливо складно було батькам маленьких дітей. Вікторія згадує, що тоді хвилювалася не лише за себе, а й за можливість дістатися додому, якщо ситуація погіршиться.

«Найбільше лякало, коли діти були маленькі, що між містами вже поставили блокпости. Ти не знаєш, чи зможеш доїхати, чи буде транспорт, чи зможеш потрапити додому. Це теж була велика тривога. Але тоді все якось поступово стабілізувалося, і ми продовжували жити та працювати», — розповідає Вікторія.

Після 2014 року життя у регіоні вже не було таким, як раніше, але люди пристосувалися. Вікторія залишалася у професії, продовжувала працювати з відвідувачами і не думала, що через кілька років перед нею постане ще складніший вибір.

До 2022 року вона мала звичний робочий ритм, родину і дім у Покровській громаді.  Постійні відвідувачі аптеки, де вона працювала, балували своїх улюблених фармацевток приємними сюрпризами, а на день фармацевтичного працівника у 2021 році, навіть замовили спеціальний торт. Ні вони, ні Вікторія з колегами  ще не знали, що наступний етап війни змусить її знову переглянути все, що здавалося стабільним.

Працююча аптека в розгубленому місті

24 лютого 2022 року для Вікторії Гусєвої, як і для мільйонів українців, звичний день змінився за одну мить. Вона була на роботі, коли почала надходити інформація про вибухи.

Тоді Вікторія вже працювала фармацевтом аптеки «Здравиця» у Родинському — місті Покровської громади. І вже тоді розуміла: у перші години невизначеності людям потрібні не тільки медикаменти, а й спокій та впевненість, що хтось продовжує працювати.

Перші дні були сповнені розгубленості. Ніхто не знав, як швидко зміниться ситуація, чи потрібно залишати місто, чи вдасться продовжувати роботу. У Вікторії, як у матері двох дітей, найбільше хвилювання було не лише за себе.

«Коли я дізналася, що почалася війна, я була на роботі. Мені зранку сказали, що в Харкові бомбові удари. Спочатку ми просто не розуміли, що робити: закривати аптеку чи залишатися. Починалася повітряна тривога — ми закривалися, потім відкривалися. Було страшно, але я розуміла, що люди все одно потребують ліків», — згадує Вікторія.

Поступово мешканців міста почали виїжджати. Частина колег теж поїхала, але сама Вікторія вирішила залишитися. До цього моменту вона вже працювала в аптеці одна: і фармацевткою, і завідувачкою, тому добре розуміла всі процеси: замовлення товару, приймання поставок, роботу з документацією, спілкування з відвідувачами.

«Я була впевнена у своїх силах. Я розуміла, що впораюся: замовлю товар, отримаю його, обслужу людей… Тому й залишилася працювати», — говорить фармацевтка.

У Родинському аптека стала одним із небагатьох місць, де люди могли отримати необхідне. Особливо важливою була підтримка для літніх людей, які залишалися у місті та не завжди мали можливість швидко адаптуватися до нових умов.

Ситуація ускладнювалася поступово. Якщо на початку повномасштабного вторгнення ще працювали звичні механізми, то згодом виникали нові проблеми — зі зв’язком, електроенергією, оплатою, постачанням.

Щодня Вікторія сідала за кермо і долала шлях до аптеки. Вона згадує, як їхала дорогами під обстрілами, шукаючи більш безпечні маршрути. Не тому, що не було страшно. А тому, що треба було рухатися далі.

«Коли ти стоїш і думаєш, звичайно, є страх. Але коли вже треба їхати — ти просто їдеш. Ти не думаєш про це щосекунди. Так само і зараз. Після того, що було там, багато речей сприймаються інакше», — розповідає фармацевтка.

Найскладніший період для роботи аптеки настав у 2024 році, коли у місті надовго зникло світло. Обіцяли, що електропостачання відновлять, але час ішов. Для аптеки це означало нові виклики: неможливість працювати за звичайною схемою, проблеми зі зв’язком і проведенням оплат.

Вікторія шукала рішення разом із тими можливостями, які були. Удома і на роботі працював генератор, але з інтернетом в аптеці було складно. На роботі доводилося організовувати процес буквально крок за кроком.

«Удома був інтернет завдяки провайдерам, які підтримували зв’язок. На роботі теж намагалися триматися. Я передавала дані, робила замовлення, шукала можливість провести всі необхідні операції», — згадує Вікторія.

Особливо складним було питання оплат. У людей майже не залишалося готівки, а термінали працювали лише за умови зв’язку. 

«Люди приходили, їм потрібно було купити ліки, але не було можливості нормально оплатити. Ми переносили термінал на вулицю — туди, де ловив зв’язок, і там проводили операції. Я робила все, щоб люди отримали необхідне. Вони не повинні були залишатися сам-на-сам зі своїми проблемами», — говорить Вікторія.

Коли стало зрозуміло: настав час їхати

До 2025 року Вікторія Гусєва намагалася залишатися там, де була потрібна. Навіть коли умови роботи ставали дедалі складнішими, вона продовжувала тримати аптеку в робочому стані. Раз на два тижні до неї заїзджала регіональна менеджерка аптечних мереж «Здравиця», «Добрі ліки» та «Бюджетна аптека» Українського аптечного холдингу Ірина Єгоркіна: поповнювала запаси препаратів, бо постачальники відмовлялися возити їх напряму, підтримувала морально. 

У Родинському на тот момент Вікторія знала усіх своїх відвідувачів, їхні потреби, щоденні запити. Рішення не виїжджати було усвідомленим — вона розуміла, що має досвід і може організувати роботу навіть у складних умовах.

З часом безпекова ситуація погіршувалася. Вікторія ще пробувала працювати в інших містах громади, але кожна нова точка ставала лише тимчасовою.

Після Родинського вона перейшла до аптеки в Білицькому, де пропрацювала близько місяця. Далі був Добропільський напрямок, але й там залишатися ставало небезпечно.

Саме в Добропіллі стався епізод, після якого вона вперше чітко усвідомила межу, за якою залишатися вже не можна.

«У Добропіллі я ще думала, що, можливо, якось буде далі. Але був момент, коли я зрозуміла: не можна більше випробовувати долю. Я хотіла піти в магазин, але затрималася на роботі. А потім дізналася, що там, куди я мала піти був приліт, загинули люди. Тоді я зрозуміла: це знак, що треба зупинитися і виїжджати», — згадує Вікторія.

На той час її знайомі вже знайшли умовно безпечне місце  на Полтавщині. Кременчук спочатку не був остаточним вибором для родини Вікторії. Це було місто, куди вони поїхати, щоб відійти від небезпечніших регіонів і зрозуміти, що робити далі.

«Я розуміла, що треба їхати якомога далі. До Дніпропетровської області не хотіла, бо там теж було складно. Приїхали в Кременчук, подивилися — і вирішили спробувати», — розповідає Вікторія.

У Кременчуці почався новий етап. Без знайомого середовища, без дому, але з професією, яка залишалася незмінною частиною її життя. І саме після переїзду у її родині сталася історія, яка змінила все — поява в житті третої дитини, на той час 13 річної Люби.

Любов: дитина яка стала частиною родини

Серед усіх подій останніх років у житті Вікторії Гусєвої була одна історія, яка змінила її родину назавжди. Це історія про Любу — доньку їх близьких друзів, яка через війну опинилася в небезпеці, але зрештою знайшла новий дім.

Батьки Люби були давніми знайомими Вікторії. Їхні родини знали одна одну багато років, ще до початку повномасштабної війни. У 2025 році вони залишалися в зоні підвищеної небезпеки, і ситуація стрімко ускладнювалася. Попри неодноразові розмови про необхідність виїзду, рішення відкладалося — як це часто буває, коли люди до останнього тримаються за свій дім і звичне життя.

У якийсь момент вони просто вийшли з будинку по справах і зникли. Зв’язок обірвався, і кілька днів не було жодної інформації про їхнє місцеперебування. Для родини Вікторії це був час повної невизначеності, коли кожна година тягнулася надто довго.

Потім дізналися, що  Люба перебувала у сусідньому будинку. Повернутися до свого житла вже було неможливо: воно зазнало пошкоджень, та і піклуватися про дитину особливо було нікому. 

Для Вікторії рішення було однозначним: дівчинку потрібно було забрати. Пошуки можливості евакуації тривали не один день. Зверталися до різних людей, волонтерів, військових, намагалися знайти будь-який безпечний маршрут. Частина доріг була недоступною, частина — під постійною загрозою.

«Ми зверталися до всіх, хто міг допомогти. Спочатку нам казали, що туди вже ніхто не їде і забрати людей неможливо. Але потім знайшлися ті, хто погодився. Двоє хлопців пішли пішки, проходили кілометри, ночували в дорозі, чекали можливості рухатися далі. Ми не знали, що вони знайдуть — чи вдасться когось вивести. Але, на щастя, все закінчилося добре», — згадує Вікторія.

Коли Любу вдалося евакуювати, постало наступне питання — як оформити її подальше перебування в родині. Залишити дитину саму було неможливо, і Вікторія взяла на себе відповідальність за її подальшу долю.

У листопаді Люба переїхала до родини Вікторії. А вже у квітні наступного року офіційно оформили опіку. Це був непростий період для всіх. У родині вже були діти, і кожному потрібно було звикнути до нових обставин, навчитися жити разом, вибудувати новий побут і довіру.

«Звичайно, було непросто. Це дитина пережила таке,  чого діти не повинні бачити. Потрібен був час, щоб вона адаптувалася, щоб ми всі звикли один до одного. Але поступово все стало на свої місця. Зараз вона наша, і ми вже не уявляємо життя без неї», — говорить Вікторія.

Діти Вікторії прийняли дівчинку. У сім’ї поступово сформувався новий ритм, у якому кожен знайшов своє місце. А сама Вікторія, яка багато років допомагала людям у професії, у цій історії зробила ще один вибір — допомогти дитині отримати шанс на стабільне і безпечне життя.

Фармацевтична династія і нова команда, що стала родиною

Переїзд до Кременчука став для Вікторії Гусєвої не лише зміною міста, а й початком нового професійного етапу, у якому робота знову переплелася з родиною. Після років на Донеччині їй довелося заново вибудовувати побут і коло спілкування, але фармація залишилася тією основою, яка допомогла швидко знайти опору.

Спочатку вона не планувала залишатися у Кременчуці надовго. Головним було безпечне середовище для дітей і можливість продовжувати працювати за фахом. Коли з’явилася пропозиція приєднатися до мережі «Аптека 9-1-1», Вікторія прийняла її як шанс не просто працевлаштуватися, а знову повернутися до справи, якій присвятила все життя.

«Я приїхала сюди фактично без плану. Розуміла тільки, що потрібно їхати якомога далі від небезпеки. Потім мені запропонували роботу в 9-1-1. Я подумала: треба спробувати. Я завжди працювала з людьми, і для мене важливо було повернутися саме у фармацію наживо, хоча мені пропонували роботу онлайн», — розповідає Вікторія.

У новій аптеці вона швидко відчула, що колектив став не просто робочим середовищем, а командою, об’єднаною спільним досвідом. Тут поруч працюють і місцеві фахівці, і переселенці з різних регіонів. У багатьох із них схожі історії — переїзди, втрачені домівки, нові міста і необхідність починати спочатку.

Саме це спільне пережите єднає колег в команду. Робота в аптеці перетворилася на щоденну взаємну підтримку, де важливими є не лише професійні навички, а й людська участь.

«У нас дуже хороший колектив. Є дівчата, які теж із Донецької області, тому ми добре розуміємо одне одного. Хтось приходить просто поговорити, хтось — поділитися переживаннями. Іноді важливо не тільки відпустити препарат, а й вислухати людину», — говорить Вікторія.

З часом у цій історії з’явився ще один важливий вимір — сімейний. Старша донька Вікторії також обрала фармацію і почала працювати поруч із мамою. Так професія, яка колись стала випадковим вибором самої Вікторії, поступово перетворилася на сімейну справу.

«Донька спочатку трохи боялася працювати зі мною, бо я мама. Думала, що буду надто вимоглива. Але потім сказала: “Мені спокійно, коли ти поруч. Я знаю, що ти підкажеш і допоможеш”. Для мене це дуже важливо», — усміхається Вікторія.

Так у родині Гусєвих поступово формується фармацевтична династія, де досвід передається не лише через навчання, а й через щоденну спільну роботу.

Попри нове місто, Вікторія не втрачає зв’язку з минулим. Колишні відвідувачі з Донеччини досі можуть написати або зателефонувати їй, і це для неї залишається важливою частиною професійного життя — довіра, яка не зникає разом із географією.

Але тепер її щоденність — це Кременчук, нова команда і новий ритм роботи, у якому знову є головне: люди, яким потрібна допомога, і аптека, що для багатьох стала місцем, де можна отримати не лише ліки, а й спокійне пояснення, увагу і час.

Мрія, яка має прості слова

За роки війни Вікторія Гусєва пережила те, що складно вмістити в одну історію: двічі зустріла війну у рідному регіоні, залишалася працювати тоді, коли багато хто виїжджав, втратила дім і почала життя заново в іншому місті. 

Її мрія сьогодні дуже проста — повернутися додому і знову працювати там, де минула більша частина її професійного життя.

Вікторія не приховує: їй не вистачає не тільки будинку чи знайомих вулиць. Їй не вистачає людей, із якими вона роками спілкувалася в аптеці, тих щоденних зустрічей, із яких і складалася її професія.

«Я зараз найбільше хочу просто жити спокійно. Хочеться повернутися додому. Якби могла, я б відкрила там аптеку знову. Мені не важливо, з чого починати, скільки працювати, скільки заробляти. Я просто хочу повернутися і робити те, що люблю», — говорить Вікторія.

Читайте також Світлана Ткаченко: «Аптека стала нашим острівцем життя посеред війни».