Світлана Ткаченко:«Аптека стала нашим острівцем життя посеред війни»

Є місця, які у мирний час здаються звичайними. Аптека, магазин, двір біля будинку. Але коли приходить війна, саме вони можуть перетворитися на точки сили — простори, де люди шукають не лише необхідне, а й підтримку, спокій та відчуття, що вони не залишилися сам на сам із бідою.

Для мешканців Салтівки у Харкові такою точкою стала аптека «Бажаємо здоров’я» № 51. З перших днів повномасштабного вторгнення один із найбільших районів міста опинився під найжорстокішими ударами ворога. Тут руйнувалися будинки, лунали вибухи, люди кидали свої домівки. Але за першим столом залишалася Світлана Ткаченко — фармацевт, яка щодня відчиняла двері аптеки тоді, коли навколо здавалося, що саме життя змушують зупинитися.

Випадковий вибір, який став справою життя

Іноді професійний шлях починається не з чіткого плану, а з несподіваного повороту. Так сталося у Світлани Ткаченко. Спочатку вона навчалася на хімічному факультеті Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, розглядала медицину та біологію, але згодом доля привела її до фармації.

«У 1997 році я закінчила Національний фармацевтичний університет. До цього навчалася на хімічному факультеті Харківського університету імені Каразіна. Чесно кажучи, тоді навіть не знала, що в Харкові є фармацевтичний інститут. Просто познайомилася зі студентами, які там навчалися. Вони сказали: "А чому ти до нас не хочеш перевестися?" Спочатку думала, що це неможливо, але потім вирішила спробувати. І зараз можу сказати — абсолютно не шкодую. Напевно, це був мій шлях, який знайшов мене сам», — згадує Світлана.

За роки роботи змінювалися препарати, технології, підходи до лікування. Але незмінним залишалося головне — бажання бути корисною людям.

«Чоловік сказав: "Вставай, війна почалася"»

24 лютого 2022 року стало межею, яка розділила життя мільйонів українців. Для Світлани цей день почався не з планів на майбутнє.

«Мене розбудив чоловік і сказав: "Вставай, війна почалася". Спочатку я не могла повірити. Здавалося, що такого просто не може бути. Я одяглася і побіглау свою аптеку. До третього березня я працювала практично сама. Люди приходили налякані, у паніці. Їм потрібні були ліки від тиску, серцеві препарати, заспокійливі. Я бачила, що вони не знають, куди йти і що робити. Просто не могла їх залишити. Не могла сказати: "Аптека закрита"», — говорить фармацевт.

У ті дні аптека стала більше ніж робочим місцем. Вона стала маленьким острівцем порядку серед хаосу.

Черги під вибухами

Салтівка перших місяців війни — це район, де кожен день був випробуванням. Сирени, вибухи, дим над будинками. І водночас — люди, які стояли у чергах за ліками, бо хвороби не зникають навіть під час війни.

Світлана пам’ятає ці дні до найменших деталей.

«У залі стояло по сорок людей, а іноді й більше. Чоловік приходив приблизно опівдні, ставав біля дверей і ми вже працювали тільки з тими, хто був усередині. Треба було хоча б відпустити людей, які чекали. Під час тривоги зачинялися, якщо була така можливість. Якщо ні — ховалися, де могли. Поряд прилітало у сусідні будинки. Було страшно. Але ще страшніше було розуміти, що люди залишаться без допомоги», — розповідає Світлана Ткаченко.

У той момент фармацевтична професія відкрилася з іншого боку. Це була не просто робота з препаратами. Це була щоденна присутність поруч із людьми.

Будинок без вікон. Аптека, яка пережила удар

Перші дні війни Світлана залишалася на роботі, попри небезпеку. Але 3 березня ситуація стала критичною: родина вирішила переїхати у більш безпечний на той момент район Харкова. Це було вимушене рішення — не втеча, а спроба зберегти життя після кількох днів постійних обстрілів.

«Ми виїхали третього березня в інший район міста, який на той момент здавався безпечнішим. А четвертого був великий приліт по нашому будинку. У квартирі не залишилося жодного цілого вікна. Будинок пережив чотирнадцять влучань! Аптека теж постраждала — вибило вікна, потім її розграбували. Добре, що люди, які залишалися поруч, допомогли зберегти техніку. Потім усе поступово почали відновлювати. Але такі моменти не забуваються», — ділиться спогадами Світлана.

Війна руйнує стіни, але водночас показує силу людської взаємопідтримки.

Повернення туди, де чекали

Після переїзду Світлана продовжила працювати в іншій аптеці мережі. Але думками залишалася на Салтівці — серед своїх людей, своїх постійних відвідувачів.

Коли аптека відновила роботу, вона повернулася. Туди, звідки багато хто намагався виїхати.

«На Салтівку тоді мало хто хотів іти працювати. Але коли аптеку відкрили знову, я повернулася. Це мій район, мої люди. Зараз я завідувачка аптеки. Колектив у нас новий, але ми поступово стаємо командою. Підтримуємо одна одну, бо зараз це дуже важливо», — зазначає Світлана.

Її повернення стало для багатьох мешканців знаком: район живе, район відновлюється.

Аптека-клуб: місце, де збирається район

За час війни аптека на Салтівці отримала особливий статус. Вона стала своєрідним клубом мікрорайону — простором зустрічей, підтримки і людського спілкування.

Тут чекали на закінчення тривог, заряджали телефони, обговорювали новини, допомагали одне одному. Тут знали, хто захворів, кому потрібна порада, хто давно не заходив.

«Під час тривог ми не зачиняємося. У нас аптека фактично стала пунктом збору. Біля входу є арка, куди приходять мами з дітьми. Маленьких дітей іноді заводять усередину і кажуть: "Тут безпечніше". Коли не було світла, працював генератор — люди приходили зарядити телефони, посидіти. Виходить, що аптека стала таким собі клубом для нашого району. Місцеві заходять не тільки за ліками, а й просто побачити знайомі обличчя, поговорити, відчути, що вони вдома», — говорить завідувачка.

У мирний час це могло б здатися незвичайним. Але війна навчила цінувати прості речі: відчинені двері, добре слово, знайомий голос.

«Наші дідусі називають нас своїми дівчатами»

За роки роботи між фармацевтами та відвідувачами сформувалися особливі стосунки. Постійні покупці стали майже родиною.

«До нас приходять наші улюблені дідусі. Приносять яблука, цукерки, фрукти зі своїх городів. Кажуть: "Наші дівчата". Деякі люди спеціально чекають певного фармацевта. Є бабуся, яка довіряє тільки мені. Люди часто кажуть: "Ми до лікаря ще підемо, але спочатку хочемо з вами поговорити". Це велика відповідальність.» — усміхається Світлана.

Таку довіру неможливо отримати за посадою. Її можна лише заслужити.

Фармацевт — не продавець, а порадник поруч

Світлана переконана: справжня суть професії значно ширша, ніж просто відпуск ліків. 

«Мені неприємно, коли фармацевта сприймають лише як продавця ліків. Насправді ми допомагаємо людям розібратися, пояснюємо, радимо, підказуємо. Особливо зараз, коли багато переселенців не мають свого лікаря, не знають, куди звернутися. Вони приходять до нас першими. І мені дуже важливо бути корисною. Саме заради цього я працюю», — наголошує фармацевт.

Мрія, яка чекає на мир

Попри пережите, Світлана зберегла здатність мріяти. Її бажання прості й дуже людські: власний дім, подорожі, спокійне життя.

«Мрію про власний будинок, свій куточок. Дуже люблю подорожувати. До війни ми багато їздили різними країнами. Хочеться, щоб усе повернулося — щоб можна було просто сісти в літак, поїхати кудись, побачити нові місця. І найбільше хочеться, щоб настав мир», — зізнається Світлана Ткаченко.

Її історія — це історія не лише однієї фармацевтки. Це історія людей, які у найважчі часи залишаються на своїх місцях і роблять те, що вміють найкраще — допомагають.

Бо іноді одна відчинена аптека може стати символом незламності цілого району. А одна людина за першим столом — нагадуванням, що навіть у найтемніші часи поруч є хтось, хто скаже: «Я тут. Я допоможу».

Читайте також Лариса Гоцуляк: «Нам потрібно пройти цей шлях разом із нашими людьми».