Тетяна Соляник: «Ми як перша лінія оборони на війні»

24 лютого 2022 року для мільйонів українців стало днем, який поділив життя на «до» і «після». Для жительки Бучі, фармацевтки мережі «ЦЕ АПТЕКА» Тетяни Соляник, цей ранок теж почався зі страху, невідомості та вибухів. Але замість того, щоб шукати шлях до порятунку, вона ухвалила інше рішення — їхати на роботу.

У той день люди потребували не лише ліків. Вони потребували впевненості, що поряд ще є ті, хто не покинув свій пост.

Відчуваю себе на своєму місці

У фармації Тетяна вже 18 років. Любов до професії зародилася ще у школі, де її улюбленими предметами були біологія та хімія. Вплинула й родина — мама працювала медичною сестрою у реанімаційному відділенні, а батько мріяв, щоб донька обрала собі професію, пов’язану з медициною. Саме тому атмосфера допомоги людям була для неї звичною з дитинства.

«Я дуже люблю свою справу. Я люблю допомагати людям. Я люблю спілкування з людьми. Я люблю бути корисною людям. Бути в фармації — це покликання і не кожен зможе працювати у цьому напрямку. Я жодного разу не пожалкувала про обраний шлях, відчуваю себе на своєму місці», — говорить Тетяна.

Саме це відчуття свого місця допомогло їй залишатися сильнішою за обставини навіть тоді, коли навколо почалася війна.

Аптека під звуки вибухів

Уранці 24 лютого Тетяна прокинулася раніше, ніж зазвичай. Попереду була робоча зміна. Вдома залишалися її дворічні донечки-двійнятка.

«Я прийшла на кухню, а батько каже: “Доця, почалася війна”. Для мене це був шок. Я кажу: “Як почалася війна? Такого не може бути”. І тут я чую дуже сильні, потужні вибухи. Ми були всього за кілька кілометрів від Гостомеля. Я змогла додзвонитися до колеги Ані, і ми з нею прийняли рішення, що маємо вийти на роботу. Мені було дуже важко залишати вдома маленьких дітей. Батьки просили залишитися, але я сказала: “Люди зараз у паніці. Люди залишаються без ліків. Я не можу не поїхати”», — згадує Тетяна.

Дорога до аптеки перетворилася на випробування, бо транспорт не ходив. Йшли пішки, обхідними вулицями, але зрештою дісталися. Перед дверима вже стояли десятки людей.

«Черга була неймовірна. Люди скуповували все, бо не знали, що буде завтра. Ми практично безупинно відпускали ліки. У роті пересихало настільки, що ми просто подавали одна одній воду, щоб мати сили працювати далі. І кожна людина говорила: “Дякуємо, що ви тут”», — розповідає вона.

Того дня аптеку довелося закрити раніше через небезпеку та обстріли. Але найстрашніше чекало попереду.

Втрата, яку неможливо прийняти

Через день Тетяна разом із родиною евакуювалася з Бучі. А її рідна сестра Юлія залишилася.

«Моя сестра не захотіла виїжджати. Не вірила, що окупація надовго. Вона ховалися у школі разом з іншими людьми. Коли вийшли приготувати їжу, російські військові почали стріляти. Люди побігли до підвалу. Вона бігла остання. Не встигла. Їй було лише 37 років…» — говорить Тетяна.

Потім були місяці невідомості, пошуки, слідчі дії, ДНК-експертизи та страшне підтвердження того, що родина боялася почути.

«Коли відкрили Бучу, ми повернулися одними з перших. Ми одразу подали сестру в розшук. Дуже довго тривало розслідування. Версій було багато. Ми фактично самі збирали інформацію. Потім була ексгумація. Мама і син Юлії здавали ДНК. І тоді все підтвердилося. Її поховали серед багатьох бучанців, які стали жертвами окупації», — згадує вона.

Навіть сьогодні Тетяні важко говорити про цю втрату. Але мовчати про неї вона не хоче.

Люди приходять не лише за ліками

Попри пережите, вона продовжує працювати. Щодня через аптеку проходять десятки людей, і багатьох із них Тетяна знає роками.

«Вони приходять до мене як до лікаря. Я вже знаю про їхні захворювання, про їхніх родичів. Це вже наче рідні люди. Часто вони приходять не лише за ліками. Люди приходять поговорити. Поділитися новинами. Попросити поради. Іноді навіть просто привітатися. Для багатьох зараз дуже важливо, щоб їх просто вислухали», — каже фармацевтка.

За роки роботи вона неодноразово допомагала людям у критичних ситуаціях. Пригадує чоловіка, який зайшов до аптеки лише по таблетку від головного болю, але виглядав погано, тому дівчата не могли його відпустити.

«Ми почали вимірювати йому тиск, але тонометр не показував нормальних цифр. Людині ставало дедалі гірше. Він хотів сісти за кермо і поїхати. Ми його зупинили, викликали швидку. А потім він просто втратив свідомість. Уже в лікарні виявилося, що у нього була перфоративна виразка шлунка. Через деякий час він повернувся до нас із квітами і сказав: “Дякую вам. Я живий тільки тому, що ви мене тоді не відпустили”», — розповідає Тетяна.

Саме такі моменти нагадують їй, чому вона обрала цю професію.

«Ми як перша лінія оборони на війні. Ми можемо не просто відпустити препарат, а вчасно побачити проблему, порадити звернутися до лікаря, направити людину до потрібного спеціаліста. Дуже часто саме від цього залежить здоров’я, а іноді й життя людини», — переконана вона.

Ці слова особливо вагомо звучать від людини, яка сама пройшла крізь війну, втрату близьких і щоденну боротьбу за нормальність.

Пам’ятати заради майбутнього

У Тетяни двоє донечок-двійняток, яким сьогодні вже шість років. Вони знають, що мама працює в аптеці, пишаються нею і навіть іноді приходять до неї на роботу, із захопленням розглядаючи яскраві коробочки на полицях.

Щоранку Тетяна планує день своїх дітей так само, як тисячі українських матерів: із поправкою на повітряні тривоги, обстріли та невизначеність. Але попри все вона продовжує усміхатися відвідувачам, консультувати пацієнтів і бути поруч тоді, коли людям потрібна допомога.

Її історія — не лише про фармацію. Вона про людяність, яка не зникає навіть під звуки вибухів. Про професію, що починається зі знань, але тримається на серці. Про біль, який неможливо забути. І про пам’ять, яку не можна втратити.

Бо за кожною аптечною стійкою сьогодні стоять не просто фахівці. Стоять люди, які разом з усією країною переживають війну, втрати й надію. І продовжують робити свою справу — день за днем, заради інших.

Читайте також Юлія Канівець: «Коли працюю — мені не страшно».