Три кілометри до аптеки крізь порожнє місто: історія фармацевтки з Сум Яни Євтушенко

У перші дні повномасштабної війни завідувачка аптеки «АНЦ» Яна Євтушенко ходила на роботу пішки. Порожні вулиці, російська військова техніка на об’їзній, звуки боїв і страх зустрітися з озброєними людьми залишалися десь поруч. Але о дев’ятій ранку аптека мала відкритися — бо за дверима вже чекали ті, кому потрібні були ліки. Фармацевтка жодного дня не полишила свою роботу і місто. Бо знає, що у ці часи аптека потрібна людям. 

З педагогіки — у фармацію

До фармації Яна прийшла не одразу. Вона мала педагогічну освіту й працювала в школі, де викладала біологію та хімію. Здавалося б, професійний шлях уже визначений, однак колеги запропонували їй спробувати себе у фармації — і ця порада згодом змінила її життя.

Її перша освіта стала міцною основою для нового фаху. Згодом Яна вступила до Національного фармацевтичного університету в Харкові, навчаючись заочно й паралельно працюючи в аптеці. Професію вона не просто опановувала за підручниками — поступово вчилася їй безпосередньо за першим столом, серед колег і пацієнтів.

«Мені дуже сподобався сам університет. Я вже мала досвід навчання в іншому університеті, тож було з чим порівнювати. Мені дуже сподобався надзвичайно висококваліфікований   педагогічний склад університету і їхній підхід до роботи. Тим більше, що база в мене вже була дуже сильна, тому навчатися було неважко», — згадує Яна.

Поки тривало навчання, вона працювала в аптеці. Саме там поступово формувалося професійне коло, з’являлося розуміння щоденної відповідальності фармацевта і того, наскільки багато в цій професії залежить від знань та вміння працювати з людьми. Сьогодні Яна — завідувачка аптеки «АНЦ» у Сумах, а її невеликий колектив складається з трьох фахівчинь.

Коли місто завмерло

Повномасштабне вторгнення прийшло у Суми вночі 24 лютого 2022 року. Яна не виїхала — фактично часу на це вже не залишилося. Ще напередодні вона відчувала, що загроза реальна, тому намагалася підготувати необхідне і для себе, і для аптеки.

Потім почався ажіотаж. Логістика зупинилася, частина замовлень не приїхала, місто швидко змінилося до невпізнаваності. Після першого шоку фармацевти зрозуміли: залишатися вдома вони не можуть, адже люди все одно потребуватимуть медикаментів.

«Ми зрозуміли, що все одно треба якось іти на роботу. Не можна просто сидіти вдома з усіма цими думками й подіями. Ми вирішили, що треба якось діставатися до аптеки, і почали формувати робочий графік. Нас залишилося четверо, тому поділили дні, щоб по двоє виходити на роботу», — розповідає фармацевтка.

Транспорту майже не було, вулиці спорожніли. Тож до аптеки доводилося йти пішки. Яна та її колега обирали не центральні дороги, а маленькі паралельні вулиці, де було менше шансів зустріти військову техніку.

Дорога, яку не можна було відкласти

З вікна своєї квартири на околиці міста, Яна бачила дорогу, де стояла російська військова техніка. Вночі було чути дизельні двигуни, а вдень — як пересуваються машини. Поруч  знаходилася українська військова частина, тому небезпека не була абстрактною: вона буквально визначала маршрут, яким жінкам доводилося щодня йти на роботу.

До аптеки було приблизно три-чотири кілометри. Вони проходили цю відстань за сорок хвилин, приходили до дев’ятої ранку і відкривали аптеку. Відвідувачі чекали на них, а після завершення робочого дня потрібно було встигнути повернутися додому до комендантської години.

«Ми просто йшли з колєжанкою порожніми вулицями.  Працювали до третьої години, бо комендантська година була рано, і треба було швидше повернутися додому, поки було світло», — згадує Яна.

Та навіть світловий день не гарантував безпеки. Обстріли були чутні в місті особливо виразно, бо не було звичного шуму транспорту. Одного дня фармацевтки опинилися перед вибором, який у мирному житті здавався б немислимим: залишитися в аптеці на ніч чи спробувати дістатися додому під час вуличних боїв.

Дорогою додому — через гаражі

Того дня донька колеги телефонувала і просила не йти додому, бо неподалік росіяни пішли в атаку, розпочалася стрілянина. Але залишитися у аптеці і не поставити її на сигналізацію  жінки теж не могли. Вночі до приміщення могли увірватися мародери. Та і ситуація біля будинку непокоїла, бо там на них чекали і хвилювалися рідні.

Фармацевтки закрили аптеку і вирішили шукати інший шлях — подалі від вулиць. Їхній маршрут пролягав через гаражний кооператив, кущі та територію біля лікарні, де стояв блокпост. Поруч працювали представники територіальної оборони, а дві жінки  серед усієї цієї військової реальності виглядали майже сюрреалістично. Вони йшли тихо, обережно, намагаючись просто дістатися своїх будинків.

«Вийшли з гаражів, подивилися, начебто тихо, і побігли, як мишки: кожна до свого будинку. Ми навіть зустріли двох пенсіонерів, які йшли нам назустріч. Посміялися один одному — вони тримали шлях до свого дому,  в ми до свого», — пригадує фармацевтка.

За цими майже буденними деталями — «пішли», «дійшли», «закрили аптеку», «повернулися додому» — стояв зовсім не буденний ризик. Того вечора бойові дії розгорнулися біля кадетського корпусу та військової частини. Російські війська намагалися захопити територію, а українська територіальна оборона її відстояла, хоча були загиблі з обох сторін.

Війна не закінчилася після перших днів

Минали місяці й роки, але для Сум війна не стала спогадом. Небезпека залишилася частиною повсякденності: удари по місту, пошкоджені будівлі, дрони, вибухи, новини про загиблих. Навіть сьогодні Яна говорить про події, які сталися зовсім поруч із її домом, як про частину життя, яку неможливо винести за дужки.

Особливо болючим для неї став випадок із мамою. Під час чергового удару снаряд «Молнія»  влучив у квартиру, де вона перебувала разом із онуком. Пенсіонерка фактично опинилася в епіцентрі вибуху, була травмована. 

«Мабуть, найстрашніше було тоді, коли син мені подзвонив і сказав, що в будинок, у квартиру, де живе моя мама, прилетіло. Мама була поранена. Ми тоді все кинули, це була п’ятниця, ніч, і поїхали туди. Було страшно бачити рідну людину у крові. Але наразі все обійшлося. Мама вилікувалася, веде свій щоденник війни, і звичайно не нехтує сигналами повітряної тривоги», — говорить Яна.

Її син навчається в медичному університеті. У цьому виборі переплелися одразу кілька професійних історій родини: серед близьких є медики, а тепер і він готується до роботи в медицині. Для Яни це ще один доказ того, що професія іноді передається не словами, а прикладом і способом життя.

За аптечним вікном — свої люди

Аптека, яку очолює Яна не припиняє роботу, навіть коли вибухи лунають достатньо близько. Багато відвідувачів давно перестали бути просто клієнтами:

«Ми вже знайомі з нашими відвідувачами. Знаємо, кого як звати, у кого які родичі, де живуть їхні діти. Люди іноді навіть забувають, що приймають, приходять — а ти пам’ятаєш, що вони брали минулого разу. Потім питаємо, чи сподобався препарат, чи допоміг, чи, можливо, потрібно підібрати щось інше. Іноді вони самі кажуть: “Ви мені це порекомендували — дуже добре допомогло”. Для мене це дуже цінно», — розповідає фармацевтка.

У невеликому місті професійні стосунки поступово перетворюються на особливий різновид людської близькості. Є у цієї професійної близькості й свої маленькі символи вдячності. Хтось приносить квіти, хтось — шоколадку чи цукерку, а один постійний відвідувач роками залишав на касі жменю горіхів. 

«На початку війни, коли ситуація стала трохи зрозумілішою і всі якось намагались повернутися до звичного ритму життя, до аптеки ходила літня жінка, пенсіонерка, вона рідко виходила, але мала цікаве хоббі. Вона кожному співробітнику зробила маленького синьо жовтого янгола-охоронця, яких ми повісили на моїх робочих місцях. А потім я заходила в сусідні магазини, які були в нашому домі, поруч з аптекою, і бачила там теж таких янголів. І одразу згадувала нашу клієнтку, яка потурбувалась про обереги для всіх, хто працював в цьому будинку», — ділиться Яна.

Такі прості жести не мають матеріальної ваги, проте саме вони залишаються в пам’яті надовго.

«Ми повинні перемогти»

У невеликому колективі є власний спосіб підтримувати одна одну. Коли стає особливо важко, жінки не намагаються вигадувати складних слів. Їм достатньо нагадати собі про найважливіше — вони живі, їхні близькі поруч, робота є, і вони можуть продовжувати робити свою справу.

«Ми собі іноді, коли якась туга на нас нападає, кажемо: ми повинні перемогти. Не можна здаватися, треба йти далі. У нас усе добре: ми цілі, руки й ноги цілі, вдома все добре, робота є, ми ходимо на роботу. І треба далі триматися», — говорить Яна.

Для неї залишатися в Сумах — не декларація і не гучний жест. Це природний вибір людини, яка має тут своє життя, професію, знайомі вулиці та людей, із якими разом пройшла не один рік випробувань. 

«Це мій рідний дім. Я тут виросла, тут працюю, я все знаю. Усі вулиці вже рідні, у голові є мапа рідного міста. Пішки я можу дістатися до будь-якого куточку Сум, обрати маршрут, щоб пройти швидше, чи повільніше. Я не хочу нікуди їхати зі своєї землі», — зізнається фармацевтка.

Професія, яка не дозволяє зупинятися

За тринадцять років у фармації Яна встигла пройти шлях від новачка до завідувачки аптеки. Але навіть сьогодні вона не сприймає професійну освіту як завершений етап. Навпаки, війна, стрімкі зміни в медицині та величезний потік інформації лише посилюють потребу постійно вчитися.

Її особливо турбує те, як сучасна людина споживає інформацію. Короткі повідомлення, фрагменти відео, картинки й автоматично підібраний контент можуть створювати ілюзію поінформованості, але не замінюють власного аналізу. Для фармацевта, на переконання Яни, здатність самостійно шукати, перевіряти й осмислювати інформацію є принципово важливою.

«Людина, яка хоче бути професіоналом, повинна постійно читати професійні джерела, постійно себе розвивати. Зараз ми звикаємо до того, що інформація подається телефоном — фрагментарно: фраза, картинка, ще фраза. Але така інформація не вчить людину думати, за нас це часто роблять. А коли ти сам шукаєш інформацію, знаходиш її, перечитуєш, обдумуєш, тоді можеш зробити власні логічні висновки», — переконана Яна.

Вона радить молодим фахівцям не обмежуватися лише професійною літературою. Художні, історичні та біографічні книги теж можуть ставати джерелом досвіду, допомагаючи побачити життя очима інших людей і сформувати власний світогляд. Для Яни читання — не просто спосіб провести вільний час, а інструмент розвитку людини.

Мрія про інший світ

У цієї історії немає пафосного фіналу. Є людина, яка продовжує працювати, залишатися поруч зі своїми відвідувачами, підтримувати колег і жити у рідному місті. Є син, який навчається медицині, мама, яка попри пережите продовжує ходити в укриття, і маленький колектив, що щодня відкриває аптечні двері.

А ще є мрія, дуже проста й мирна. Після років війни хочеться не героїчних звершень і не далеких планів — лише побачити інший світ, відпочити, пройтися вулицями країни, де не потрібно прислухатися до неба. Яна та її чоловік мріють про Єгипет або Туреччину — подорож, яку колись довелося відкласти через початок війни.

Мабуть, саме в цій мрії — безпечній дорозі, морі, нових вулицях і можливості просто дивитися навколо — найбільше відчувається справжня ціна мирного життя. А поки вона не здійснилася, Яна Євтушенко залишається там, де потрібні її знання та дрсвід. У Сумах, серед знайомих вулиць, колег і людей, які заходять до аптеки не лише по ліки, а й за звичною впевненістю: тут їх пам’ятають, тут їм допоможуть, тут знову відчинені двері.

Читайте також Інна Шевцова: «Слов’янськ – моє місце сили».