Від відпуску до призначення: чи готові українські фармацевти до розширення професійних повноважень?

Роль фармацевта у сучасній системі охорони здоров’я поступово змінюється. У багатьох країнах він уже не обмежується відпуском лікарських засобів і консультуванням щодо їх застосування, а дедалі активніше долучається до ведення фармакотерапії пацієнта, профілактичних програм, моніторингу ефективності й безпеки лікування, а в окремих системах охорони здоров’я — і до призначення лікарських засобів.

Чи можливий такий розвиток професії в Україні? І головне — чи готові до нього самі фармацевти?

Відповідь на ці запитання спробували дати автори першого всеукраїнського дослідження, присвяченого ставленню фармацевтичних працівників до впровадження практики призначення лікарських засобів фармацевтами. Результати загальнонаціонального опитування 1020 працівників аптек опубліковано в міжнародному науковому журналі Pharmacia.

Врни виявилися показовими: українські фармацевти поки що досить обережно ставляться до можливості отримати право призначати лікарські засоби. Водночас значна частина респондентів бачить потенційні переваги такої практики, а найбільше схиляється не до повної автономії, а до моделі співпраці фармацевта з лікарем.

Від «відпустити препарат» до участі у фармакотерапії

У міжнародній практиці поняття pharmacist prescribing охоплює різні моделі участі фармацевта у призначенні лікарських засобів. Ідеться не обов’язково про ситуацію, коли фармацевт повністю самостійно встановлює необхідність фармакотерапії та обирає препарат. Моделі можуть суттєво відрізнятися за рівнем професійної автономії: від призначення лікарських засобів у співпраці з лікарем та роботи відповідно до затверджених протоколів — до незалежного призначення в межах визначеної компетентності.

Подібні підходи вже застосовуються, зокрема, у Великій Британії, Польщі, Данії, Швейцарії, Ірландії, Франції та інших країнах. Причини розширення професійної ролі фармацевта цілком прагматичні. Системи охорони здоров’я стикаються зі старінням населення, збільшенням поширеності хронічних захворювань, кадровим дефіцитом та необхідністю забезпечити пацієнтам швидший доступ до медичної допомоги.

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, до 2030 року глобальний дефіцит працівників охорони здоров’я може становити близько 10 млн осіб. За таких умов країни шукають можливості ефективніше використовувати компетентності всіх фахівців системи, зокрема фармацевтів. 

Для України ця дискусія набуває особливого значення ще й через наслідки повномасштабної війни, нерівномірну доступність медичної допомоги, кадрові проблеми та подальшу гармонізацію національного законодавства з європейськими підходами. Додатковим контекстом є Закон України «Про лікарські засоби» від 28 липня 2022 року № 2469-IX, який передбачає запровадження з 2027 року комплексної фармацевтичної послуги. Це актуалізує ширше питання: якою має бути роль фармацевта в українській системі охорони здоров’я майбутнього?

55,4% фармацевтів не знають про міжнародні моделі

Перш ніж говорити про готовність до нової функції, важливо зрозуміти, наскільки фармацевтичні працівники взагалі знайомі з відповідним міжнародним досвідом. І тут результати дослідження демонструють значний інформаційний розрив.

• Лише 9% опитаних повідомили, що добре знають про практику призначення лікарських засобів фармацевтами в інших країнах.
• Ще 35,6% мають про неї загальне уявлення.
• Натомість 55,4% респондентів зазначили, що взагалі не знають про існування таких моделей.

Такий результат важко розглядати винятково як показник ставлення професійної спільноти. Якщо відповідна функція не передбачена національною моделлю фармацевтичної практики, логічно, що компетентності, необхідні для її виконання, не є центральною частиною професійної підготовки. Тому дискусія про pharmacist prescribing в Україні має починатися не з питання «дати чи не дати фармацевту право призначати препарати», а з професійної освіти та розуміння того, які саме моделі існують і де проходять межі відповідальності фармацевта та лікаря.

Лише 13,9% підтримують ідею — але є важливий нюанс

Після ознайомлення з міжнародними моделями учасникам дослідження запропонували оцінити перспективу їх запровадження в Україні. Загальна підтримка виявилася невисокою. Лише 13,9% респондентів позитивно поставилися до відповідної ініціативи, тоді як 61,6% висловили негативне або швидше негативне ставлення. Майже чверть учасників не змогли однозначно визначитися. Проте особливо важливим є інший результат: ставлення фармацевтів безпосередньо залежало від того, наскільки автономною була запропонована модель.

Що більш незалежним від лікаря ставало призначення, то нижчою була його підтримка

Найбільш прийнятним сценарієм для українських фармацевтів виявилося призначення лікарських засобів у співпраці з лікарем відповідно до встановлених протоколів або угод про співпрацю. Фактично професійна спільнота демонструє готовність обговорювати розширення своїх функцій, але не в контексті механічного перенесення частини лікарських повноважень до аптеки. 

Чому це взагалі може бути корисно пацієнтові?

Попри загальну обережність, учасники дослідження бачать переваги розширення професійної ролі фармацевта. Серед них: 

• покращення доступності фармакотерапії; 
• скорочення часу очікування пацієнта; 
• зменшення навантаження на лікарів;
• підвищення ефективності системи охорони здоров’я.

Особливого значення це може набувати там, де доступ до лікаря ускладнений: у невеликих населених пунктах, громадах із кадровим дефіцитом або в умовах інших обмежень доступності медичної допомоги.

Аптека часто є одним із найбільш доступних для пацієнта закладів системи охорони здоров’я, а фармацевт — фахівцем, до якого можна звернутися без попереднього запису. Однак саме доступність створює і додаткову відповідальність. Розширення повноважень може бути ефективним лише тоді, коли воно супроводжується чітко визначеними межами компетентності та можливістю своєчасно направити пацієнта до лікаря.

Головне питання — не право, а готовність

Один із найважливіших результатів дослідження стосується оцінки фармацевтами власної професійної підготовки. Лише 7,1% опитаних вважають наявний рівень знань достатнім для виконання функції призначення лікарських засобів. Водночас 92,9% зазначають, що існуючих знань недостатньо або вони є лише частково достатніми.

Ці цифри фактично визначають головний вектор подальшої дискусії. Право на призначення лікарських засобів не може існувати окремо від компетентності, а компетентність — окремо від спеціальної освіти, клінічної підготовки, стандартизованої оцінки знань та механізмів професійної відповідальності.

Фармацевтові, який бере участь у прийнятті рішення щодо фармакотерапії, необхідно не просто знати фармакологію препарату. Він повинен уміти оцінити стан пацієнта в межах своєї компетентності, врахувати супутні захворювання та інші лікарські засоби, виявити потенційні взаємодії й протипоказання, розпізнати «червоні прапорці» та зрозуміти, коли пацієнта необхідно негайно направити до лікаря.

Тому pharmacist prescribing — це передусім питання клінічної компетентності.

Чи готові фармацевти навчатися?

Цікаво, що усвідомлення недостатності підготовки поки що не означає однозначної готовності здобувати нові компетентності. Пройти спеціалізоване навчання для отримання права призначати лікарські засоби готові 29,9% опитаних. Ще 43,7% не визначилися.

Така велика частка невизначених може бути надзвичайно важливою. Адже сьогодні фармацевт фактично не має відповіді на низку практичних запитань: якими саме будуть нові повноваження, хто і як навчатиме, чи передбачатиметься додаткова сертифікація, якою буде юридична відповідальність, чи зміниться оплата праці та як нова функція буде інтегрована в повсякденну роботу аптеки.

Без відповідей на ці питання складно очікувати від професійної спільноти однозначної позиції. Серед форматів підготовки найбільш ефективним респонденти вважають навчання безпосередньо на робочому місці під керівництвом досвідченого наставника. Також підтримку отримали програми безперервного професійного розвитку та короткострокові навчальні курси. Це може бути важливим орієнтиром для майбутньої освітньої моделі: нова компетентність потребуватиме не лише теоретичного курсу, а й практичної клінічно орієнтованої підготовки.

Не всі препарати однакові

Ще один принциповий аспект — межі можливого призначення. Респонденти значно прихильніше ставляться до можливості призначення фармацевтом лікарських засобів із відносно низьким профілем ризику, передусім препаратів для симптоматичного лікування. Натомість підтримка суттєво зменшується, коли йдеться про гормональні препарати, вакцини та інші лікарські засоби, використання яких потребує складнішої клінічної оцінки.

Це ще раз демонструє, що дискусія не повинна зводитися до універсального «фармацевтам дозволять виписувати рецепти». Можлива українська модель може бути значно вужчою: чітко визначені стани, перелік препаратів, алгоритм дій, критерії виключення та обов’язкове направлення до лікаря за наявності факторів ризику.

Без доступу до медичних даних безпечне призначення неможливе

Серед головних бар’єрів учасники дослідження назвали відсутність чіткої нормативної бази, недостатній доступ до медичної інформації про пацієнта, слабку взаємодію між лікарями та фармацевтами і ризики професійної відповідальності. Проблема доступу до інформації є фундаментальною. Без даних про діагнози, призначення, алергічні реакції, супутню терапію та інші клінічно значущі фактори можливість ухвалювати рішення щодо фармакотерапії буде обмеженою. 

Розширення ролі фармацевта безпосередньо пов’язане з розвитком електронної системи охорони здоров’я та належним рівнем доступу фахівця до інформації, необхідної саме для виконання його професійної функції. Цифрова інтеграція також потрібна для комунікації між лікарем і фармацевтом, документування втручань та забезпечення наступності допомоги.

Де закінчується компетентність і починається відповідальність?

Одна з найбільш складних тем — професійна та юридична відповідальність. Якщо фармацевт отримує право впливати на фармакотерапію пацієнта, необхідно чітко визначити не лише його права, а й межі відповідальності.

Хто відповідатиме за рішення, прийняте відповідно до протоколу? Які клінічні ситуації фармацевт зможе вести самостійно? Коли консультація лікаря буде обов’язковою? Як документуватиметься рішення? Яким має бути страховий та правовий захист фахівця? Без нормативного врегулювання цих питань навіть якісна професійна підготовка не забезпечить безпечної реалізації нової моделі.

Є ще один фактор — довіра пацієнта

Навіть найдосконаліша нормативна модель не працюватиме без суспільної довіри. Пацієнт має розуміти, чому фармацевт може здійснювати певне призначення, яку підготовку він для цього пройшов і де закінчуються його повноваження. Тому потенційне впровадження pharmacist prescribing потребуватиме не лише роботи з фармацевтами та лікарями, а й широкої інформаційної комунікації з населенням.

Важливо, щоб нова функція сприймалася не як спрощення доступу до рецептурних препаратів і тим більше не як інструмент збільшення їх продажу, а як регламентована фармацевтична послуга, спрямована на інтереси та безпеку пацієнта. Саме тут особливо важливим стає питання професійної незалежності фармацевта та недопущення конфлікту між клінічним рішенням і комерційними показниками роботи аптеки.

Не замість лікаря, а разом із ним

Результати всеукраїнського опитування дають підстави говорити про один принциповий висновок: українські фармацевти сьогодні не демонструють готовності до швидкого переходу до незалежного призначення лікарських засобів. Але це не означає, що професійна спільнота повністю відкидає розширення своєї ролі.

Навпаки, найбільш перспективною виглядає модель поступового розвитку клінічних функцій фармацевта — із чіткими протоколами, спеціалізованою підготовкою, цифровою інтеграцією та постійною взаємодією з лікарем.

Першими кроками могли б бути пілотні проєкти для окремих станів і груп лікарських засобів із низьким профілем ризику, післядипломні програми підготовки, визначення вимог до сертифікації та створення правового механізму професійної відповідальності. Лише після оцінки безпеки й ефективності таких моделей можна говорити про подальше розширення компетентностей.

Еволюція професії потребує підготовки

Дискусія щодо pharmacist prescribing насправді є частиною значно ширшої розмови — про те, яким буде український фармацевт через 5–10 років. Фахівцем, основною функцією якого залишається відпуск лікарських засобів? Чи повноправним учасником мультидисциплінарної команди, який супроводжує фармакотерапію, допомагає контролювати її ефективність і безпеку та бере на себе визначені клінічні функції?

Перше всеукраїнське дослідження не дає підстав стверджувати, що професійна спільнота вже готова до радикальних змін. Навпаки — воно чітко показує прогалини в обізнаності, освіті, нормативному регулюванні та цифровій взаємодії. Проте саме в цьому і полягає цінність отриманих результатів.

92,9% респондентів, які визнають недостатність або лише часткову достатність нинішньої підготовки, — це не аргумент проти розвитку професії. Це аргумент на користь того, що розвиток має бути системним.

Спочатку — освіта та клінічні компетентності. Потім — нормативна база, доступ до необхідної медичної інформації, алгоритми взаємодії з лікарями, професійна відповідальність і пілотні моделі. І лише після цього — нові повноваження. Тож питання сьогодні, ймовірно, варто формулювати не як «чи дозволяти фармацевтам призначати лікарські засоби?».

Набагато важливіше інше: які умови необхідно створити, щоб розширення ролі фармацевта було безпечним для пацієнта, обґрунтованим для системи охорони здоров’я та професійно відповідальним для самого фармацевта?

Саме відповідь на це питання визначатиме наступний етап розвитку фармацевтичної практики в Україні.

Читайте також Аптека в системі первинної допомоги: глобальний тренд і українська пауза.