Їхні імена назавжди в історії НФаУ: випускники й викладачі, життя яких забрала війна

Сто п’ять років для університету — це тисячі випускників, наукові школи, відкриття, покоління викладачів і студентів. Але історія університету вимірюється не лише датами, дипломами, дисертаціями чи науковими публікаціями. Передусім вона складається з людських життів.

Серед тих, хто навчався і працював у Національному фармацевтичному університеті, є люди, чиї долі обірвала російсько-українська війна. Викладачка, яка готувала майбутніх фармацевтів. Випускники, які працювали в аптеках і залишалися поруч із людьми під обстрілами. Ті, хто змінив мирну професію на військову форму і став рятувати поранених уже на фронті.

До 105-річчя НФаУ важливо згадати їх не лише як імена у списку втрат. Згадати, ким вони були, що встигли зробити і чому назавжди залишаються частиною історії університету.

Ірина Герасимова: викладачка, чиї знання продовжують жити в учнях

Ірина Герасимова належала до тих людей, завдяки яким університет існує не лише як будівля чи освітня установа, а як середовище, де зберігають та  передають знання від одного покоління до іншого.

Вона працювала на кафедрі технології ліків Національного фармацевтичного університету, була кандидаткою фармацевтичних наук і доценткою. Її професійне життя було пов’язане з навчанням студентів, науковими дослідженнями та створенням лікарських засобів. У науковому доробку Ірини Вікторівни було понад сто публікацій.

Але за кількістю наукових праць неможливо виміряти найважливіше — те, скільки знань викладач передає своїм студентам і скільки майбутніх фахівців він допомагає сформувати.

Для студентів Ірина Герасимова була наставницею. Колеги й вихованці запам’ятали її відповідальною, мудрою і відданою своїй справі людиною.

4 березня 2022 року під час російського обстрілу Харкова її життя обірвалося. Ірині Герасимовій було 36 років.

Університет утратив молоду науковицю й викладачку. Але пам'ять про неї не втрачена. Її зберігатимуть фармацевти, які колись сиділи у неї на лекціях, складали іспити, ставили запитання, а згодом самі почали відповідати за здоров’я інших.

Галина Чумак: залишилася зі своїм Ізюмом

Випускниця Національного фармацевтичного університету Галина Чумак працювала фармацевткою в Ізюмі. Колеги знали її як професійну, справедливу, вимогливу передусім до себе і водночас надзвичайно доброзичливу людину. Вона працювала в мережі аптек «Подорожник» і була серед тих фахівців, яким люди звикли довіряти.

Початок повномасштабного вторгнення застав її у рідному місті. Ізюм опинився під важкими російськими обстрілами. У ті дні звичне життя руйнувалося буквально на очах, але потреба людей у ліках нікуди не зникала. Аптека для багатьох ставала одним із тих місць, де ще можна було отримати необхідні препарати й бодай крихту звичного людського порядку.

Галина продовжувала працювати.

9 березня 2022 року російська ракета влучила у житловий будинок, де вона перебувала разом із чоловіком Анатолієм та сином Артемом. Родина загинула. Довгий час колеги не знали, що сталося з Галиною. Лише через кілька місяців її та рідних знайшли під завалами.

Залишилися спогади колег — про її усмішку, професіоналізм, уміння підтримувати команду. Для молодших працівників вона була наставницею, для відвідувачів — фармацевткою, до якої приходили з довірою.

Так за словом «випускниця» постає ціле життя. Університет дав людині професію, а вона роками повертала отримані знання людям — щоденною працею.

Наталія Демиденко: відкрити аптеку під окупацією

Наталія Демиденко закінчила Національний фармацевтичний університет у 2008 році. Працювала в мережі «Аптека 9-1-1», була завідувачкою аптек у Дергачах і Козачій Лопані. Колеги згадували її як компетентну й уважну фахівчиню, керівницю, яка вміла підтримати людей поруч.

У перші дні повномасштабного вторгнення Козача Лопань опинилася під російською окупацією. Звичні механізми життя припинили працювати. Медична допомога була обмежена, єдина аптека зачинилася, а в людей залишалися хронічні хвороби, біль, температура, потреба у препаратах.

Наталія розуміла, що десь за зачиненими дверима аптеки є ліки, які зараз комусь конче потрібні.

Вона вирішила відкрити аптеку, щоб безкоштовно передати медикаменти місцевим жителям.

17 березня 2022 року біля будівлі вибухнула російська ракета. Наталія загинула на своєму робочому місці. Їй було 37 років. У неї залишилися чоловік Юрій, син Роман і донька Еліана. Посмертно фармацевтку нагородили медаллю «За врятоване життя».

У її останньому рішенні дуже багато від сутності професії, яку вона колись обрала: побачити людину, яка потребує допомоги, і не пройти повз.

Юлія Зубченко: від диплома фармацевта до шпиталю на «Азовсталі»

Юлія Зубченко спочатку здобула освіту фельдшерки, а потім вступила до Національного фармацевтичного університету. У 2019 році вона закінчила НФаУ та отримала фах фармацевта.

У її житті медицина і фармація з’єдналися дуже буквально. У 2020 році Юлія долучилася до Окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України та стала бойовою медикинею. Серед побратимів її знали за позивним «Сирена».

Після 24 лютого 2022 року Юлія залишалася в Маріуполі. Під час оборони міста вона рятувала поранених українських військових, а згодом працювала у надзвичайно важких умовах на «Азовсталі».

8 травня 2022 року російська авіація завдала удару по укриттю, де розташовувався шпиталь. Юлія загинула. Їй було 27 років.

Її посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У Юлії залишилися маленький син Артем, батьки та брат.

Диплом фармацевта зазвичай асоціюється з аптекою, виробництвом ліків, наукою. Для Юлії знання про здоров’я і життя людини стали частиною зовсім іншої реальності — тієї, де рішення треба було ухвалювати під вибухами, а допомогу надавати людям, які щойно повернулися з бою.

Ярослав Гридасов: випускник НФаУ, який став бойовим медиком

Ярослав Гридасов також був випускником Національного фармацевтичного університету.

У мирному житті він працював у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна у сфері безпеки та охорони. Колеги пам’ятали його доброю, відповідальною і надійною людиною.

Після початку повномасштабного вторгнення Ярослав добровільно вступив до Сил територіальної оборони України. Фармацевтичні знання стали потрібні вже на війні — він став бойовим медиком.

Ярослав працював там, де від швидкості й правильності допомоги залежало чиєсь життя. Виконував завдання на Харківському напрямку, допомагав пораненим.

4 серпня 2022 року під час виконання бойового завдання на Дергачівському напрямку Ярослав Гридасов загинув. Йому був 41 рік. У нього залишилися двоє дітей.

Посмертно його відзначили медаллю «За військову службу Україні» та орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

І тут професія, здобута колись в університеті, знову виявилася значно більшою за запис у дипломі. Вона стала знанням, яке людина несла із собою туди, де воно було потрібне найбільше.

Марія Качанова: фармацевтична освіта як служіння людям

Марія Качанова була пов’язана з Національним фармацевтичним університетом і присвятила своє життя фармації та допомозі людям.

Її професійний шлях розпочався з навчання, де вона здобула знання, необхідні для роботи у фармацевтичній галузі. У мирний час ці знання допомагали їй працювати з лікарськими засобами, консультувати людей і відповідати за те, щоб необхідна допомога була доступною.

Після початку повномасштабної війни звичні обов’язки фармацевта набули особливого значення. У прифронтових містах і громадах ліки ставали не просто товаром, а засобом підтримати життя, зменшити біль і допомогти людям пережити найважчі дні.

Марія залишалася поруч із тими, хто потребував допомоги. Її історія нагадує, що фармацевтична професія — це не лише робота з препаратами, а й щоденна відповідальність перед людиною.

Її життя обірвала війна. Пам’ять про Марію Качанову назавжди залишилася частиною історії університету — як пам’ять про фахівчиню, яка несла людям допомогу й людяність.

Сергій Горбенко: випускник, який захищав Україну

Сергій Горбенко був випускником Національного фармацевтичного університету. Здобута в університеті освіта стала частиною його життєвого шляху, а професійні знання — основою відповідального ставлення до людей і їхнього здоров’я.

Після початку повномасштабного вторгнення Сергій став на захист України. Як і багато випускників НФаУ, він змінив мирну професію на військову службу, розуміючи, що в умовах війни захист держави є спільною відповідальністю кожного.

Він виконував бойові завдання, захищав побратимів і українські міста. Його шлях — це приклад того, як випускники університету продовжують служити людям уже не лише у фармацевтичній галузі, а й у лавах Сил оборони України.

Сергій Горбенко загинув, захищаючи Україну.

Його ім’я назавжди залишилося серед імен випускників НФаУ, які віддали життя за свободу, незалежність і майбутнє своєї держави.

Владислава Черних: науковиця, яка несла знання НФаУ на поле бою

Владислава Черних належала до молодого покоління науковців НФаУ, яке мало продовжувати традиції університету, працювати в лабораторіях, проводити дослідження, захищати дисертації, навчати інших. Її власна історія у фармацевтичній науці тільки починалася. Війна не дала дописати її до кінця.

Вона була аспіранткою Національного фармацевтичного університету, займалася науковою роботою та поглиблювала знання у сфері фармації. Попереду могли бути роки досліджень, професійні відкриття, власні наукові праці й нові сторінки університетської біографії.

Їй було лише двадцять сім, коли 24 лютого 2022 року звичне майбутнє для мільйонів українців зникло за одну ніч. Для Владислави питання про те, де вона потрібна найбільше, отримало зовсім іншу відповідь.

Вона долучилася до добровольчого підрозділу «Хартія». Так аспірантка фармацевтичного університету стала бойовою медикинею. Замість наукової аудиторії — передова. Замість звичного ритму досліджень — поранені, евакуації, небезпека і секунди, від яких могло залежати людське життя.

У підрозділі Владиславу знали за позивним «Аїда». Вона не обмежувалася роботою бойової медикині: виконувала завдання як аеророзвідниця, навчала військових тактичної медицини. Передавала іншим знання, які могли одного дня врятувати їх самих або людину поруч. У цьому було щось дуже близьке до самої суті університету: отримати знання, примножити їх і передати далі. Тільки її аудиторією стало поле бою.

Владислава могла залишитися в історії НФаУ як дослідниця, авторка наукових праць, викладачка. Могла захистити дисертацію, виховувати студентів, сперечатися з колегами про результати експериментів, планувати нові дослідження. Це майбутнє у неї відібрала російська війна.

28 грудня 2022 року Владислава Черних загинула під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута на Донеччині. Їй було 28 років.

Для університету її історія — це не лише історія втрати. Це нагадування про те, що спільнота НФаУ не закінчується за дверима навчальних корпусів. Знання, отримані тут, ідуть разом із людиною у її професійне життя, а іноді — у найважчі обставини, які тільки можна уявити.

Університет — це люди

Сто п’ять років історії Національного фармацевтичного університету можна розповідати через дати створення кафедр, наукові досягнення, нові спеціальності, покоління професорів і тисячі дипломів.

А можна — через вісім людських історій.

Ірина Герасимова навчала майбутніх фармацевтів у Харкові. Галина Чумак допомагала людям в Ізюмі. Наталія Демиденко відкрила аптеку в окупованій Козачій Лопані, щоб віддати людям ліки. Юлія Зубченко рятувала поранених захисників Маріуполя. Ярослав Гридасов став бойовим медиком і загинув, захищаючи Харківщину. Марія Качанова залишалася відданою фармацевтичній професії та людям, яким допомагала. Сергій Горбенко став на захист України й загинув, виконуючи свій військовий обов’язок. Владислава Черних була аспіранткою НФаУ, долучилася до Сил оборони України та віддала життя за свободу своєї держави.

Вони не знали, що колись їхні біографії стоятимуть поруч у тексті про війну.

Кожен мав свою родину, свої будні, роботу, плани на наступний день і майбутнє, яке здавалося природним. Їх об’єднало те, що частиною цього життя був Національний фармацевтичний університет.

Саме тому ювілей університету — це не тільки нагода говорити про минуле і майбутнє. Це ще й день, коли варто назвати тих, кого вже немає поруч.

Бо університет живе не тільки в аудиторіях.

Він живе у знаннях, які викладач передав студентові. У випускникові, який одного дня допоміг пацієнтові. У рішенні відкрити аптеку там, де людям більше нікуди було йти. У руках бойового медика, який намагався врятувати пораненого. У військовослужбовцеві, який захищав країну, щоб інші могли жити, навчатися і працювати.

І в пам’яті.

Поки їхні імена звучать — вони залишаються частиною великої історії НФаУ.

Читайте також Пам’ять, яку не стерти.