Аптека, чай і мамині уроки: фармацевтка з Ізюма Крістіна Гризодуб про найдорожчу спадщину

Є люди, чию присутність ми сприймаємо як щось само собою зрозуміле. Вони просто є: телефонують, радять, сварять за необачність, допомагають із навчанням, печуть щось смачне, зустрічають після дороги. А потім одного дня виявляється, що саме з цих, на перший погляд, звичайних речей і складається найбільша пам’ять про людину.

Для фармацевтки мережі «Аптека 9-1-1» Крістіни Гризодуб її мама Галина Чумак була саме такою — постійною, надійною, близькою. Фармацевтка, завідувачка аптеки «Подорожник» в Ізюмі, мама трьох дітей, людина, яка, за словами доньки, завжди була готова допомогти навіть тому, кого бачила вперше.

Сьогодні Крістіна сама фармацевтка. Вона продовжує професійну історію, яка почалася задовго до отримання її власного диплома — ще в дитинстві, коли дорогою зі школи можна було зайти до мами на роботу.

Там, де мама була не просто мамою

Дитинство Крістіни це не лише дім, школа і звичайні будні. У ньому було ще одне особливе місце — мамина аптека. Шкільний маршрут проходив повз неї, тому дівчинка часто заходила туди після уроків. Це не було якоюсь урочистою подією: просто ще одна точка її щоденного життя.

Але тепер, коли минули роки, саме ці звичайні заходи до аптеки стали особливо цінними. Крістіна пам’ятає колектив, метушню, мамину роботу, атмосферу, в якій почувалася своєю. Вона не просто чекала, поки мама звільниться, — їй подобалося спостерігати за нею у професійному житті.

«У нас якраз школа була по дорозі, і я завжди заходила до мами на роботу. Мені подобалося там знаходитися: заходити в цей колектив, дивитися на весь процес, спостерігати, що вона робить. Зараз, якщо покопатися у спогадах, розумієш, що це були дуже цікаві моменти. Там завжди щось відбувалося, люди приходили, мама працювала, а я була поруч. І, мабуть, мені подобалося навіть не щось конкретне, а саме це відчуття — що я можу зайти до мами у її світ», — згадує Крістіна.

У дитячій пам’яті професія дорослих часто складається з дуже конкретних деталей. Не з посадових інструкцій і відповідальності, а з кольору халата, запахів, голосів знайомих людей, звички мами пити чай. Так само було і в Крістіни.

Вона запам’ятала не лише аптеку як місце роботи, а й те, як там виникали маленькі моменти спільності. Мама могла приготувати чай, щось смачне, а потім до цього чаювання долучався весь колектив. Аптека на кілька хвилин ставала майже домашнім простором.

«Мабуть, мені подобалася сама атмосфера. Було акуратно, красиво, чисто, приємно. А ще я пам’ятаю, як мама готувала чай із різними смаколиками, і потім усі приєднувалися, сідали разом. Для мене це було дуже тепло. Я приходила до мами на роботу, а фактично потрапляла у маленький світ, де всі її знали, де вона була господинею цього процесу», — ділиться фармацевтка.

Можливо, саме так і починається професійна династія — не з розмов про кар’єру, а з дитячого відчуття, що мамина робота є чимось красивим, зрозумілим і важливим. Христина не пригадує моменту, коли мама буквально сказала: «Ти маєш стати фармацевткою». Та й не вважає, що мама нав’язувала їй професію.

Вона просто багато років бачила її поруч. Бачила охайну аптеку, людей, які приходили по допомогу, маму, яка знала свою справу. І поступово професія стала для дівчини знайомою ще до того, як вона почала її вивчати.

«Давай, вступай»

Коли Крістіна вирішила вступати до фармацевтичного коледжу, мама не влаштовувала довгих обговорень. Її реакція була короткою і дуже конкретною. У родині, де Галина звикла підтримувати дітей не гучними словами, а діями, це було цілком природно.

Разом вони поїхали до Харкова подавати документи. Потім були навчання, дорога додому, студентські будні, реферати й курсові. І знову мама залишалася поруч — уже не як завідувачка аптеки, а як людина, до якої можна прийти, якщо щось не виходить.

«Коли мама дізналася, що я теж хочу стати фармацевтом, вона сказала: «Давай, вступай». І ми одразу разом поїхали до Харкова оформляти документи в коледж. Після коледжу я вступила до університету. Мама завжди була близько: підказувала, направляла, допомагала, якщо щось не виходило. Вона завжди повторювала, що нічого страшного немає, якщо щось не виходить із першого разу. Потихеньку й дійшли до фінішу», — розповідає Крістіна.

Для студентки, яка навчається далеко від дому, така підтримка важить більше, ніж може здатися. Адже диплом — це не лише результат лекцій, іспитів та практики. За ним часто стоять чиїсь поїздки, розмови, терпіння, віра в дитину і просте «все вийде».

Крістіна каже, що вчитися їй подобалося, тому особливих труднощів не відчувала. Щотижня поверталася додому, і відстань до Харкова не ставала непереборною. А поруч залишалася людина, яка завжди могла допомогти не готовою відповіддю, а правильним напрямком.

Саме цю рису мами Крістіни особливо цінує й сьогодні: Галина не робила за дітей те, що вони могли зробити самі. Вона допомагала пройти складне місце і не боятися наступного кроку.

Від першого стажування — до завідування

У 2013 році Крістіна закінчила Національнй фармацевтичний університет. Уже через кілька тижнів почалося стажування. Вона планувала залишитися в Харкові, але життєві обставини повернули її до Ізюма.

Там саме відкривалася нова «Аптека 9-1-1». Христина долучилася до її запуску, а згодом почала працювати завідувачкою. І ось тут проявилася ще одна риса, яка, схоже, теж передалася їй від мами: відповідальність, від якої іноді стає страшно.

Для Крістіни нова посада була великим випробуванням. Вона зізнається, що не любить невідомості, їй потрібна конкретика, а нове місце може лякати саме своєю непередбачуваністю. Проте поруч були люди, які підтримували її, і зрештою вона впоралася.

«Мені було дуже страшно, коли мене взяли на завідування. Я навіть плакала. Я взагалі з тих людей, яких дуже лякає невідоме. Мені складно, коли я не розумію, що буде далі, мені потрібна конкретика. Але всі мене підтримували: «Давай, не бійся, у тебе все вийде». І в принципі так і вийшло. Я ще приблизно три роки працювала завідувачкою. Тоді я зрозуміла, що можу відповідати не тільки за себе, а й за роботу всієї аптеки», — пригадує Христина.

Її професійний шлях розвивався окремо від маминого. Вони працювали в різних аптечних мережах і так і не стали колегами в одному колективі. Галина перед війною працювала завідувачкою аптеки «Подорожник» в Ізюмі, а Крістіна будувала власну кар’єру у мережі «Аптека 9-1-1».

Проте межа між двома професійними історіями ніколи не була чіткою. Крістіна могла прийти до мами на роботу вже зі своїми дітьми. І тоді фармацевтка Галина перетворювалася просто на бабусю, яка завжди мала для онуків якісь смаколики.

Цукерки для онуків

У Крістіни троє дітей. Старшим двійнятам зараз по вісім років, наймолодшій дитині — півтора. Саме молодшого онука Галина вже не встигла побачити.

У цій історії є особливий парадокс: дитина народилася у час війни, коли майбутнє здавалося надто непевним. Але для Крістіни поява малюка стала не символом страху, а символом життя, яке все одно продовжується.

Вона давно мріяла про велику родину. І в її дитячому уявленні троє дітей майже були запрограмованою нормою: у мами було троє дітей, у мами чоловіка — також троє. Тому й у власній сім’ї Крістіна хотіла мати стільки ж.

«Це була моя давня мрія.  Чомусь у мене в підсвідомості було відчуття, що в мене також має бути троє, як у мами. Я дуже люблю дітей, особливо маленьких. Ми не планували все до дрібниць — просто так складалося життя. Я ще навіть не знала, що вагітна, коли втратила бабусю. І тоді мені багато хто казав: хтось іде, хтось приходить. Можливо, саме тому я сприймаю цю дитину як наше маленьке диво. Вона нас усіх тримає», — говорить Крістіна.

Це «диво» сьогодні росте серед родини, яка знає ціну втрати. У нього є старші брат і сестра, є мама, яка вміє бути сильною навіть тоді, коли всередині зовсім не просто. І є пам’ять про бабусю, якої він ніколи не бачив.

Але пам’ять про Галину в родині не обмежується фотографіями чи розповідями. Вона живе у звичках, у професії, у словах, які Крістіна повторює своїм дітям, і навіть у простих речах — у тому, як у домі готують щось смачне.

Торт «Черепаха» і часникові булочки

Коли запитуєш про особливу родинну традицію, людина часто намагається пригадати щось масштабне. Але найцінніше нерідко виявляється зовсім маленьким.

Для Крістіни таким спогадом став торт, який вони з мамою пекли для її майбутнього чоловіка. Торт мав кумедну назву — «Черепаха». Здавалося б, звичайна сімейна історія, яких у житті десятки. Проте саме такі моменти після втрати стають безцінними.

Бо в них мама не завідувачка, не фармацевтка, не людина, яка мусить бути сильною. У них вона просто мама, яка стоїть поруч із донькою на кухні.

«Мама багато чого мене навчила.  Вона завжди була поруч, завжди допомагала. І тепер я розумію, наскільки багато значили ці звичайні наші дні», — каже Христина.

Є й інший спогад, який повертається майже фізично. Не через фотографію чи повідомлення в телефоні, а через запах і смак.

Часникові булочки. Крістіна говорить про них так, ніби на мить знову опиняється на маминій кухні. Пам’ять іноді працює дивовижно: повертає не обличчя, а запах свіжої випічки; не цілу розмову, а одну інтонацію; не день, а кілька секунд, у яких людина знову поруч.

«Я дуже любила її часникові булочки. Прямо зараз, коли про це говорю, я ніби чую цей запах і смак. Чомусь саме часникові булочки — один із найяскравіших спогадів про маму. Можна багато чого забути, але такі речі залишаються десь усередині. Іноді достатньо відчути знайомий запах — і ти вже знову вдома, мама поруч, усе як раніше», — зізнається фармацевтка.

Можливо, у цьому і є справжня природа пам’яті. Вона не завжди приходить тоді, коли ми її кличемо. Іноді достатньо запаху випічки, чашки чаю або знайомої вулиці, щоб минуле на мить стало теперішнім.

Мама, яка могла залишитися вдома з книжкою

Галина була домашньою людиною. Крістіна згадує, що іноді намагалася «розтормошити» маму, витягнути її кудись, змусити відкласти домашні справи й вийти у світ.

А мама, схоже, не дуже прагнула цього світу. Їй було добре вдома. З книжкою. У тиші. У власному просторі.

Ця риса особливо виразно малює Галину не як героїчний образ, а як живу людину зі своїми маленькими радощами. Вона могла цілими вечорами читати, мала велику бібліотеку і, за відчуттям доньки, прочитала її майже всю.

«Мама дуже любила читати. Вона була домашня. Я постійно намагалася її кудись витягнути, розтормошити, а їй було краще вдома — просто сидіти й читати книжку. У неї було дуже багато книг. Я не знаю, можливо, вона всю свою бібліотеку перечитала. Їй справді було добре у цьому своєму світі», — усміхається крізь спогади Крістіна.

Сьогодні Крістіна не може сказати, чи повернеться до фармації одразу після декретної відпустки. Життя змінилося настільки, що будувати далекі плани стало складніше. Але в одному вона впевнена: професія, яку вона отримала багато років тому, залишається з нею.

Фармацевтичний диплом дає їй відчуття опори. У якому б українському місті не опинилася, вона зможе знайти роботу. Можливо, колись професійний шлях приведе її навіть за кордон. Та де б це не сталося, у витоках її історії залишатиметься одна маленька дівчинка, яка після школи заходила до мами в аптеку. До мами, з якою тепер доводиться говорити тільки подумки.

«Я думала: ми скоро повернемося»

На початку березня 2022 року війна ще здавалася чимось тимчасовим. В Ізюмі вже було чутно вибухи, але багато хто тримався за думку, що це ненадовго. Люди не поспішали залишати домівки, сподіваючись перечекати.

Крістіна згадує, що спочатку родина теж не планувала виїжджати. Здавалося, що ситуація якось стабілізується.

«Ми практично не планували виїжджати. Думали, що все це якось пройде. Але 5 березня почали літати літаки — і це був дуже страшний звук. Біля будинку щось упало, ми сиділи на кухні, потім зникло світло, і ми побігли в підвал. Там уже було облаштовано, було тепло. Ми просиділи там до ранку, слухали вибухи. І тоді я зрозуміла, що треба збиратися», — згадує Крістіна.

Збиралися поспіхом. Без валіз і планів. Брали те, що було під руками. Усі ще вірили, що це тимчасово.  Родина Христини виїхала двома машинами. Часу на довгі розмови не було. Галина залишилася в Ізюмі разом із чоловіком Анатолієм і 14-річним сином Артемом. Це рішення тоді не здавалося остаточним — радше тимчасовим розділенням.

Христина досі повертається до тієї розмови:

«Ми просили їх поїхати з нами. Але вони казали, що поки залишаться, що все нормально. Я тоді ще вірила, що ми скоро знову побачимось. Це була звичайна розмова, без відчуття, що вона остання», — каже вона.

Артему, брату Кристини  було 14. Його теж намагалися вивезти, але він відмовився.

«Він сказав: «Я маму не залишу». І залишився з нею. Йому було 14 років. Для нього це було просто — мама не може бути сама», — говорить Крістина.

Ці слова вона згадує найчастіше. Без пояснень і пафосу — як дитяче, пряме рішення, яке визначило його долю.

Коли зникає зв’язок

Виїзд із міста Крістина пам’ятає уривками: міст, обстріли, накази військових не зупинятися. У цей час вона ще говорила з мамою телефоном.

«Ми проїжджали міст, почався обстріл. Нам сказали швидко їхати. Я ще телефонувала мамі. Вона казала, що в них усе нормально. Я трималася за ці слова. Якщо мама каже, що все добре — значить, так і є», — згадує вона.

Це була остання розмова, коли зв’язок ще працював. 7 березня зв’язок обірвався. Після цього залишилися лише повідомлення. Крістіна продовжувала писати, навіть розуміючи, що відповіді може не бути.

«Я ще писала СМС. Думала, що раптом вони дійдуть. Я не можу їх видалити. Вони досі в телефоні. Рука не піднімається. Це ніби єдиний зв’язок, який залишився», — каже вона.

Ці повідомлення стали для неї точкою, де розмова ніби зависла.

Авіаудар, який знищив родину

9 березня 2022 року російська авіація вдарила по житловому будинку в Ізюмі на вулиці Пам’яті. У підвалі ховалися люди. Будівлю було зруйновано. Під завалами загинули десятки цивільних, серед них — родина Чумак: Галина, її чоловік Анатолій і син Артем. Після звільнення міста їхні тіла були знайдені та ідентифіковані.

Для Крістіни це не стало миттєвим усвідомленням. Спочатку була тиша, потім очікування, потім — підтвердження, яке вона довго не хотіла приймати.

«Я довго не знала, що з ними. Думала, що просто немає зв’язку. А потім приходить момент, коли розумієш, що дзвінка вже не буде. Вони були разом до кінця. І це для мене важливо», — говорить вона.

Після втрати Крістіна залишилася з постійним відчуттям провини: «Я досі думаю, що мала б щось зробити інакше. Хоча розумію, що це не залежало від мене. Але це відчуття нікуди не зникає».

У родині Галини залишилася ще одна донька — Ліза. Вона виїхала з Ізюма на початку війни. Сестри підтримують одна одну, хоча проживають втрату по-різному.

«Ми дуже близькі. Вона для мене як частина родини, яка залишилася. Ми тримаємося разом», — каже Крістіна.

У Крістіни залишилися фотографії, повідомлення, речі з дому, спогади про мамину роботу в аптеці.

І професія, яка колись почалася з дитячих візитів до мами на роботу.

«Я вдячна, що маю цю професію. Вона дає мені опору. І я завжди пам’ятаю, якою людиною була мама. Вона просто так жила — допомагала іншим», — говорить Крістіна.

Галина Чумак не встигла побачити наймолодшого онука. Але її присутність залишилася в родині — у звичках, у ставленні до людей, у щоденних дрібницях, які не зникають.

І в телефоні Крістіни, де досі зберігаються ті самі повідомлення, які вона не може видалити.

Читайте також Світлана Ткаченко:«Аптека стала нашим острівцем життя посеред війни».