Аптека, яка не зачинялася: історія фармацевтів з Печенігів

Є місця, де війна не просто звучить сиренами — вона живе поруч. Вона щодня проходить вулицями, залишає вирви на дорогах, вибиває шибки, руйнує будинки й перевіряє людей на міцність. Таким стало селище Печеніги на Харківщині. Від перших днів повномасштабного вторгнення воно опинилося майже на лінії фронту. Захоплені навколишні населені пункти, підірваний міст, відрізана логістика, постійні артилерійські удари й авіаційні атаки стали частиною нової реальності.

Та навіть тоді у центрі селища щоранку відчинялися двері аптеки «Бажаємо здоров’я» № 8. За цими дверима були не просто полиці з ліками — там були спокійний голос, професійна порада і впевненість, що люди не залишилися сам на сам із бідою.

Фармацевт Оксана Пасмор і завідувачка аптеки Віталіна Кравченко щодня разом забезпечували роботу аптеки, підтримуючи одна одну й своїх земляків. Вони були поруч не лише у найважчі моменти війни — вони залишалися на своїх робочих місцях постійно, розуміючи, наскільки важливо для громади мати доступ до ліків і допомоги.

Коли професія стає вибором серця

Іноді людина приходить у професію не одразу. Життя саме поступово приводить її туди, де вона потрібна найбільше. Так сталося і з Оксаною Пасмор.

«У фармації я вже сьомий рік. За першою освітою я фахівець із лабораторної діагностики, працювала в Харківському онкоцентрі. Після декретної відпустки мене запросили працювати до аптеки «Бажаємо здоров’я». Саме тоді я зрозуміла, що хочу глибше опанувати цю професію. Зараз навчаюся у Запорізькому фармацевтичному коледжі. Мені цікаво здобувати нові знання, бо кожен день у роботі доводить: чим більше знаєш, тим більше можеш допомогти людині», — розповідає Оксана.

Аптека серед війни

Перший день великої війни для родини Оксани почався так само раптово, як і для мільйонів українців. Але вже за кілька годин довелося ухвалювати рішення, від яких залежало життя. Разом із маленькою донькою вона залишила батьківський дім у Мартовій і встигла виїхати до того, як дороги стали небезпечними.

«Ми виїхали о шостій ранку з Мартової, буквально в останній момент перед тим, як вибухнув міст через дамбу. Уже того ж дня почалися удари по Печенігах. Потім були бої, окупація навколишніх населених пунктів, підірвали міст. Але аптеку ми не залишили. Працювали доти, поки були ліки. Лише у квітні нас відправили у вимушену відпустку через надзвичайно сильні обстріли. А вже у травні ми повернулися. І відтоді не зачиняли аптеку ні на один день», — згадує фармацевт Оксана Пасмор.

Печеніги швидко перетворилося на територію постійної небезпеки. Попри обстріли, страх і невизначеність, аптека продовжувала працювати. Оксана і Віталіна залишалися поруч одна з одною, розуміючи: їхня присутність потрібна людям не менше, ніж самі ліки.

Далі на них чекали — місяці життя під вибухами. Місяці, коли відчинити аптеку означало насамперед перемогти власний страх і залишитися опорою для інших.

Дорога, якою їхали ліки

Під час війни логістика стає не просто питанням транспорту. Вона стає боротьбою за життя. Коли дистриб’ютори вже не могли доїхати до Печенігів, кожна упаковка препарату проходила шлях, який сам по собі був випробуванням.

Саме тоді особлива роль випала завідувачці аптеки Віталіні Кравченко. Вона не залишала колектив і разом з Оксаною тримала роботу аптеки, а коли виникла критична потреба в ліках — брала на себе ризиковані поїздки до Чугуєва, щоб забезпечити людей необхідними препаратами.

«Наша завідувачка Віталіна Кравченко їздила до Чугуєва по товар. Машини з ліками сюди вже не доїжджали, тому вона наймала транспорт за власні кошти, перевантажувала товар і везла його сама. А я залишалася в аптеці. Ми не могли закритися, бо люди приходили постійно. Поки вона їхала по ліки, я тримала аптеку відкритою. Ми розуміли: якщо зачиняться аптечні двері, люди залишаться сам на сам зі своєю бідою», — говорить Оксана Пасмор.

У воєнних умовах героїзм часто має дуже простий вигляд. Це не лише окопи чи бронежилети. Іноді він виглядає як дві жінки в аптеці, які щодня виконують свою роботу, знаючи, що за ними стоять десятки й сотні людей, які чекають допомоги.

Під гуркіт вибухів

Печеніги й сьогодні залишаються під постійною загрозою. Для місцевих мешканців вибухи давно стали частиною щоденної реальності. Але звикнути до війни неможливо. Можна лише навчитися жити попри неї.

«Прильоти були зовсім поруч із аптекою. Одного разу снаряд упав просто за будівлею. Ми почали ховати ліки в ящики, щоб під час вибухів вони не падали з полиць і не билися. Зранку все діставали назад, працювали, поки було тихо. Як тільки починався сильний обстріл — зачинялися і бігли додому. У кожної з нас діти. Було страшно. Але наступного дня ми знову відкривали аптеку», — пригадує  Оксана.

Її квартира також постраждала від вибухів. Пошкоджені вікна, уламки, сліди війни на стінах. Але найбільші рани залишаються не в бетоні чи цеглі, а в людській пам’яті.

Навчитися не показувати страх

Діти дуже тонко відчувають емоції дорослих. Саме тому багато українських батьків сьогодні щодня вчаться приховувати власний біль, щоб уберегти своїх дітей хоча б від зайвої тривоги.

«Ми всі боїмося. Просто намагаємося цього не показувати доньці. Якщо є сильна загроза — спускаємося в підвал, ховаємося в укритті. Сподіваємося на краще. Якщо чесно, зараз без заспокійливих дуже важко. Але треба триматися. Передусім заради дитини», — зізнається Оксана Пасмор.

У цій відвертості — її сила. Не удавати безстрашність, а чесно сказати: страшно. І все одно продовжувати жити.

Аптека, куди повертаються

Фармацевт дуже швидко перестає бути просто людиною за першим столом. З часом він стає частиною життя громади. Його впізнають на вулиці, вітають біля магазину, дякують за пораду через багато місяців після покупки.

«Наші відвідувачі повертаються саме до нас. Думаю, не лише через ліки. Ми стараємося уважно вислухати кожного, розібратися в проблемі, пояснити, підтримати. Люди пишуть нам слова вдячності у Книзі відгуків, приносять цукерки, виноград, персики. А військові часто кажуть, що люблять нашу аптеку за професіоналізм і за те, що в нас завжди можна знайти необхідні препарати не лише для себе, а й для побратимів», — переконана фармацевт Оксана Пасмор.

Мабуть, саме так і народжується довіра. Не словами, а сотнями маленьких людяних вчинків, які повторюються день за днем.

Професія, яку хочеться передати далі

Попри втому, навчання, роботу й постійні повітряні тривоги, Оксана не втратила головного — любові до своєї справи. Її дев’ятирічна донька вже сьогодні говорить, що теж хоче працювати в аптеці.

«Я її не відмовляю. Навпаки, підтримую. Це дуже цікава професія. Найприємніше — коли людина повертається і каже: «Дякую, мені допомогло». Заради таких слів хочеться вчитися ще більше, дізнаватися нове і ставати кращим фахівцем. Бо допомагати людям — це і є найголовніше», — усміхається Оксана Пасмор.

Можливо, саме в цьому і полягає справжня незламність. Не лише вистояти самому, а й залишити після себе віру, що добро варте будь-яких випробувань.

Сьогодні фармацевти прифронтових громад лікують не лише препаратами. Вони лікують присутністю. Відчиненими дверима аптеки. Спокійним голосом. Уважним поглядом. Вони повертають людям відчуття нормальності там, де війна щодня намагається його відібрати.

І поки в Печенігах щоранку відчиняється аптека «Бажаємо здоров’я», доти життя продовжує перемагати страх. Бо за цими дверима стоять люди, які одного разу зробили свій вибір — залишитися поруч. Оксана Пасмор і Віталіна Кравченко стали частиною фармацевтичного фронту, де мужність вимірюється не гучними словами, а щоденною працею заради інших.

Читайте також  Її останнім прихистком став підвал: пам'яті фармацевтки Галини Чумак з Ізюма.