Є українці, для яких війна почалася не 24 лютого. Вона прийшла раніше — колонами військової техніки за вікном, вибухами, які змушують ховатися у ванній, і дорогою додому, якою вже неможливо проїхати.

Дорога, якою вже йшли танки

Для Марії Крюченко, фармацевтки «Аптеки 36,6» із Лисичанська, тривожні дні настали ще до повномасштабного вторгнення. Її чоловік 17 лютого 2022 року був у відрядженні в місті Щастя й ледве встиг виїхати звідти: місто обстріляли, а дорогу перекрили. За кілька днів Марія з вікна власного будинку побачила те, що вже не залишало місця для самообману.

Будинок стояв на перетині двох доріг, що вели на Золоте. Того дня ними рухалися колони військових і техніки. «Ми жили в 15-ти кілометрах від зони розмежування — з обох боків стояли війська», — згадує Марія.

До цього сусідство з війною вже стало частиною життя. Але те, що відбувалося навколо, мало інший масштаб і зовсім інший присмак. Люди ще ходили на роботу, займалися звичними справами, будували плани, проте повітря навколо вже було наповнене передчуттям.

21 лютого, після рішення кремля про визнання окупаційних адміністрацій на Донбасі, події для Марії та її родини набули чітких обрисів. Вони зрозуміли, що чекати далі означає ризикувати більше.

Тоді родина почала збирати документи. Не валізи на довгу дорогу — лише необхідне, про всяк випадок. Попри все, залишалася надія, що найгіршого сценарію не станеться.

Марія з чоловіком поїхали до батьків у Сєвєродонецьк. Там жили також її старший брат із родиною. Здавалося, разом буде безпечніше, а якщо ситуація нормалізується, можна буде повернутися додому. Але часу на спокійні збори вже не залишилося.

Сумка, яку збирали нашвидкуруч

Перші вибухи змінили звичний ритм остаточно. Те, що ще напередодні здавалося тривожним очікуванням, стало безпосередньою небезпекою.

Марія пам’ятає не лише звук вибухів. Вона пам’ятає короткий рух тіла — до ванної, де здавалося хоч трохи безпечніше, і поспішне складання речей, коли немає часу вирішувати, що брати із собою, а що залишити.

«Вже були прильоти, причому такі сильні, що я ховалася у ванній. Нашвидкоруч покидала найнеобхідніше в сумку. Не думали, що їдемо надовго. У 2014 році теж виїжджали, але всього на 10 днів, а потім повернулися», — розповідає фармацевтка.

Саме досвід 2014 року ще довго підтримував у родині відчуття, що від'їзд буде тимчасовим. Тоді вони вже залишали рідний край через бойові дії, але невдовзі змогли повернутися. Цього разу все виявилося інакше, хоча усвідомити це одразу було майже неможливо.

Під час евакуації люди часто не знають, що саме залишають назавжди. Не тому, що не розуміють небезпеки, а тому, що психіка тримається за звичний сценарій: ми поїдемо, перечекаємо, повернемося. Марія теж виїжджала саме з таким відчуттям.

Місто, яке залишалося позаду

У Сєвєродонецьку безпечніше не стало. Поруч із будинком батьків був аеропорт, і вибухи ставали дедалі ближчими. Кожен новий удар змушував думати вже не про те, чи можна залишатися, а про те, коли саме треба їхати.

Родина швидко заправила автівки, купила їжу й вирушила. План був простий: спочатку Бахмутська траса, потім додому, щоб забрати речі, і подалі від війни. Та війна вже змінила і цей маршрут.

«Спочатку виїхали Бахмутською трасою, хотіли вдома зібрати речі. Але нею вже йшла колона танків, тому повернули через Рубіжне на Харків. Машин було дуже багато. Довелося полями об’їжджати Чугуїв та Ізюм, де точилися бої. Лише тоді ми повною мірою усвідомили весь масштаб трагедії», — згадує жінка.

Це була дорога без звичних орієнтирів. Напрямок доводилося змінювати просто під час руху, оминаючи місця, де вже точилися бої. Замість дорожніх знаків з'являлися нові правила: де можна їхати, де краще не зупинятися, яку трасу вже перекрито, а якою ще можна пройти.

У таких обставинах відстань вимірюється не кілометрами. Вона вимірюється часом між вибухами, кількістю машин у колоні та можливістю дістатися до наступного безпечнішого місця.

До Кам’янського на Дніпропетровщині вони приїхали вночі. Спочатку переночували у знайомих, потім за допомогою небайдужих людей знайшли житло.

Коли слово «повернутися» втрачає звичний сенс

Минув час, але повернення так і не стало можливим. Для Марії та її родини дім перестав бути конкретним місцем, куди можна просто приїхати після закінчення воєнного жаху.

Квартири батьків та родини її брата були в будинках на виїзді із Сєвєродонецька — там, де точилися активні бої. Що сталося з помешканням самої Марії в Лисичанську, вона довго не знала.

Зв'язок із містом зник на початку травня 2022 року. Остання звістка, яку отримала родина, була страшною у своїй буденності: ракета влучила у двір будинку, а гаражі згоріли.

Після цього залишається особливий різновид очікування. Коли немає точних відповідей, людина ніби продовжує жити між двома реальностями: у теперішньому, де вже облаштовано новий побут, і в минулому, де десь залишаються її квартира, речі, знайомі вулиці та життя, яке ще зовсім недавно здавалося звичайним.

Для фармацевтки Марії Крюченко війна змінила не лише адресу. Вона змінила саме відчуття дому — з місця, куди завжди можна повернутися, на простір, про який доводиться лише запитувати.

Працювати там, де життя триває

Попри все пережите, Марія продовжила працювати за фахом. Її професія залишилася тією ниткою, яка пов'язує нове життя з попереднім, із Лисичанськом, аптекою, колегами та людьми, для яких фармацевт завжди залишається людиною, до якої приходять не лише по ліки.

У війні професійні ролі часто набувають іншого звучання. За аптечним віконцем людина може говорити про препарат, але за цим питанням нерідко стоїть страх, виснаження, евакуація, втрата дому або невизначеність щодо близьких.

Для самої Марії робота стала частиною нового життя, яке довелося будувати не за власним планом. У ньому досі немає відповіді на головне питання — що сталося з домом у Лисичанську.

Є лише пам’ять про нього і надія, що колись інформація про рідне місто перестане приходити уривками.

Бо іноді найважче в евакуації — не сама дорога. Найважче — жити далі, коли частина твого життя залишилася там, куди ти поки що не можеш повернутися.


Читайте також: Марія Ігнатюк: «Ми відкрили п'ять аптек під час війни».

Поділитися цим дописом

Автор

Робота аптек під час тривоги: у ВР пропонують дозволити діяльність без укриттів за згодою працівників

Робота аптек під час тривоги: у ВР пропонують дозволити діяльність без укриттів за згодою працівників

Фармацевт Практик • 1 хв. читання
Голова Асоціації фармацевтів України про «Доступні ліки»: як частковий відпуск може покращити доступність лікування

Голова Асоціації фармацевтів України про «Доступні ліки»: як частковий відпуск може покращити доступність лікування

Фармацевт Практик • 3 хв. читання
Подолання туберкульозу на 2031–2040 роки: ВООЗ готує оновлення протоколів лікування та діагностики

Подолання туберкульозу на 2031–2040 роки: ВООЗ готує оновлення протоколів лікування та діагностики

Фармацевт Практик • 2 хв. читання
Від медичного пункту під Маріуполем до евакуації поранених: як працює військова медикиня «Тантал»
Фото: 152 ОЄБр

Від медичного пункту під Маріуполем до евакуації поранених: як працює військова медикиня «Тантал»

Фармацевт Практик • 3 хв. читання
Від зміїної отрути до шоколаду: таємниці паризького музею фармації

Від зміїної отрути до шоколаду: таємниці паризького музею фармації

Ліна Миронова • 5 хв. читання
Контрактування за ПМГ-2027: як закладам охорони здоров’я підготуватися

Контрактування за ПМГ-2027: як закладам охорони здоров’я підготуватися

Фармацевт Практик • 2 хв. читання