Дмитро Черепов: «Автономність має свою ціну»
Війна змінила не лише умови роботи лікарень, а й саму економіку медичної допомоги. Прифронтові заклади змушені одночасно лікувати пацієнтів, забезпечувати власну енергетичну незалежність, захищати персонал і шукати ресурси для безперервної роботи. Чому звичайні механізми фінансування не завжди враховують ці витрати та яку роль у збереженні доступності лікування відіграє аптечна мережа, розповів директор КНП «Міська клінічна багатопрофільна лікарня №17» Харківської міської ради Дмитро Черепов під час міжрегіонального круглого столу в Харкові «Доступність медичних та фармацевтичних послуг для людей на прифронтових територіях».
«Коли ми говоримо про доступність медичної допомоги під час війни, потрібно дивитися значно ширше, ніж на можливість пацієнта потрапити до лікаря. Йдеться про цілий ланцюг, від якого залежить результат лікування: наявність препаратів, їхнє своєчасне постачання, роботу медичного обладнання, забезпеченість персоналом і здатність лікарні функціонувати навіть тоді, коли звичні системи життєзабезпечення виходять з ладу.
Особливо гостро ці питання постали на прифронтових територіях. Російські обстріли створюють загрозу не лише медичним закладам, а й фармацевтичним складам, транспортним маршрутам та інфраструктурі, через яку лікарські засоби потрапляють до пацієнтів. Знищення таких об'єктів означає втрату не просто товарних запасів, а можливості продовжувати лікування людей, які залежать від регулярного приймання препаратів.
Найбільш вразливими в цій ситуації стають пацієнти з діабетом, серцево-судинними, онкологічними захворюваннями, а також люди, які потребують тривалої терапії. Для них навіть короткочасне переривання лікування може мати серйозні наслідки. Тому система охорони здоров'я повинна мати резерви, альтернативні маршрути постачання та можливості оперативного поповнення запасів медикаментів. Важливо також удосконалювати процедури імпорту препаратів, не послаблюючи вимог до їхньої якості та безпеки».
«Окремо хочу звернути увагу на ситуацію з аптечною мережею. У прифронтових населених пунктах аптеки працюють у зовсім інших умовах, ніж заклади в більш безпечних регіонах. Тут потрібно враховувати не лише економічну доцільність, а й безпеку працівників, можливість доставки препаратів, кількість відвідувачів та реальні потреби місцевого населення.
У невеликих громадах утримувати аптеку стає дедалі складніше. Зменшується кількість населення, змінюється попит, зростають операційні витрати. Якщо аптечний заклад припиняє роботу, для людей це означає втрату важливого елемента повсякденної медичної допомоги. Особливо складно тим, хто не має власного транспорту, є маломобільним або потребує постійного приймання ліків.
Людина, яка живе в невеликому прифронтовому місті, не завжди може просто поїхати до сусіднього населеного пункту за необхідним препаратом. Така поїздка може бути небезпечною, а іноді й фізично неможливою. Саме тому аптеку в громаді потрібно розглядати не тільки як суб'єкт господарювання, а і як важливу складову інфраструктури, яка забезпечує право людини на лікування».
«Ще одна серйозна проблема — кадрова. Харків продовжує приймати людей із територій, де медична інфраструктура зазнала руйнувань або працює з обмеженнями. Серед них багато людей з інвалідністю, тяжкими хронічними захворюваннями, пацієнтів, які потребують тривалого лікування, реабілітації та постійного медичного супроводу.
Водночас кількість фахівців, які можуть забезпечувати цю допомогу, скорочується. Через вимушену міграцію, постійну небезпеку, фізичне та психологічне виснаження медичні заклади втрачають працівників. Особливо відчутним є дефіцит вузькопрофільних спеціалістів, анестезіологів, медичних сестер та інших фахівців, без яких неможливо повноцінно організувати роботу лікарні.
Для пацієнта кадровий дефіцит — це не абстрактна проблема управління. Це довше очікування консультації, складніша організація лікування, додаткове навантаження на тих медиків, які продовжують працювати. Виходить парадоксальна ситуація: потреба в медичній допомозі зростає, а людських ресурсів для її надання стає менше.
При цьому ми маємо пам'ятати, що медичний працівник у прифронтовому місті працює не лише зі своїм професійним навантаженням. Він постійно перебуває в умовах небезпеки, мусить адаптуватися до повітряних тривог, можливих перебоїв з електропостачанням та інших обставин, які безпосередньо впливають на робочий процес. Тому збереження кадрового потенціалу має стати одним із пріоритетів державної політики».
«Прифронтові лікарні не можуть працювати за тією самою моделлю, що й медичні заклади в регіонах, де немає постійної загрози обстрілів. Ми повинні не просто надавати медичні послуги, а й постійно підтримувати готовність до надзвичайних ситуацій. Це означає облаштування захищених приміщень, створення резервів, закупівлю альтернативного обладнання, забезпечення автономного енергопостачання та безпеки персоналу.
Наведу приклад нашої лікарні. Для повноцінного функціонування медичного закладу необхідна потужність близько 2,5 мегавата. Ми розуміли, що в умовах війни покладатися виключно на централізоване електропостачання неможливо, тому подбали про альтернативні джерела живлення — генератори.
Але автономність має свою ціну. Під час тривалих відключень електроенергії витрати лише на дизельне пальне можуть становити близько 200 тисяч гривень. І це кошти, які лікарня змушена спрямовувати не безпосередньо на лікування, придбання нового медичного обладнання чи розвиток персоналу, а на підтримання можливості взагалі продовжувати роботу.
Держава запроваджує механізми фінансування медичних послуг, однак вони не завжди повною мірою враховують додаткові витрати прифронтових закладів. Значну частину фінансового навантаження беруть на себе самі лікарні та місцеві громади. Водночас потреба в енергетичній автономності, безпеці й резервуванні ресурсів не зникає навіть тоді, коли кількість пацієнтів або обсяг наданих послуг змінюються».
«На мою думку, настав час переглянути підходи до фінансування медичних закладів, які працюють у прифронтових умовах. Оплата за медичні послуги та відповідні коефіцієнти НСЗУ важливі, але цього недостатньо, щоб покрити всі витрати, пов'язані з постійною готовністю лікарні до роботи під час війни.
Необхідно передбачити окремий механізм підтримки медичних закладів, який враховував би витрати на автономність, безпеку, резервне обладнання та забезпечення безперервності роботи. Йдеться не про додаткові переваги для окремих лікарень, а про компенсацію об'єктивно вищих витрат, без яких вони не зможуть виконувати свої функції.
Право на медичну допомогу має бути однаковим для всіх громадян України незалежно від того, де вони проживають. Але забезпечити однакову якість лікування в Харкові та в умовно безпечному регіоні за однакових фінансових умов неможливо. Прифронтовий медичний заклад має значно більше супутніх витрат, які безпосередньо не пов'язані з кількістю проведених консультацій чи пролікованих випадків.
Тому справедливе фінансування не означає однакові суми для всіх. Воно передбачає врахування реальних умов, у яких працюють лікарні, та ресурсів, необхідних для того, щоб пацієнт отримав допомогу вчасно. Держава має створити інструменти, які дозволять медичним закладам не просто виживати, а повноцінно виконувати свої завдання».
«У нашій лікарні є власна аптека. Це муніципальний аптечний заклад Харкова, який працює як комунальне підприємство міста та має підтримку з боку міського департаменту. Така модель існує вже майже 20 років і дає змогу зберігати аптечну присутність у структурі медичного закладу.
Для нас це важливий елемент організації допомоги. Адже лікування не завершується консультацією лікаря або встановленням діагнозу. Пацієнт повинен мати можливість отримати необхідні препарати, а медична установа — бути впевненою, що фармацевтичне забезпечення є доступним і організованим.
Я переконаний, що в умовах війни взаємодія між лікарнями, аптеками, місцевою владою та державними інституціями має бути значно тіснішою. Медична й фармацевтична допомога не повинні існувати окремо одна від одної. Це взаємопов'язані частини системи, від злагодженої роботи яких залежить здоров'я та життя людей.
Ми повинні виходити з простого принципу: місце проживання людини не може визначати її шанси отримати необхідне лікування. І наше завдання — зробити все, щоб навіть у найскладніших умовах прифронтові громади не залишалися без медичної та фармацевтичної допомоги».
Читайте також: Як зберегти аптеки й медичні кадри біля фронту: у Харкові відбувся міжрегіональний круглий стіл