Допомагати попри війну: історія фармацевтки з Донеччини Євгенії Болотової

Війна двічі змусила її змінити життя. У 2014 році вона залишала Слов’янськ через перші бойові дії на Донеччині. У 2022 році вона вперше евакуювалася з Добропілля, але після відновлення роботи аптечної мережі «Бажаємо здоров’я» в Донецькій області повернулася додому. У травні 2025 року через масштабні обстріли їй вдруге довелося залишити рідне місто та переїхати до Києва, де за підтримки мережі «Бажаємо здоров’я» вона продовжила працювати за фахом. Та попри всі випробування Євгенія Болотова не залишила справу свого життя. Сьогодні вона працює в аптеці «Бажаємо здоров’я» у Києві й продовжує робити те, що вважає своїм покликанням — бути поруч із людьми, коли їм потрібна допомога.

Шлях у професію родом з дитинства

У фармації Євгенія майже тринадцять років. Каже, що її професійний вибір значною мірою визначила родина. Ще дитиною вона багато часу проводила в аптеці поруч із близькою людиною, яка працювала у цій сфері, і поступово зрозуміла, що саме тут хоче будувати своє майбутнє.

Для неї аптека ніколи не була лише місцем продажу ліків. Насамперед її приваблювала можливість підтримати людину, пояснити, підказати, допомогти розібратися в складній ситуації.

«Допомога людям завжди була для мене найголовнішим. Люди часто приходять до аптеки розгубленими, не до кінця розуміють, що їм потрібно і як діяти далі. Мені подобалося спілкуватися з ними, пояснювати, роз’яснювати, бути корисною. Саме це колись і привело мене в професію», — згадує фармацевтка.

Після навчання вона повернулася на Донеччину і почала працювати в Добропіллі. Саме тоді регіон уже переживав перші потрясіння війни.

2014 рік: перший досвід війни

Весна 2014-го стала для молодої фармацевтки моментом, який вона пам’ятає до найменших деталей. Тоді ніхто не розумів, що відбувається і наскільки серйозними будуть наслідки подій, які розгорталися на сході країни. Страх змішувався з нерозумінням, а звичне життя руйнувалося буквально на очах.

«Я тоді ще навчаласяв Слов’янську. Приходжу на заняття, а нас раптом відправляють додому терміново збирати речі. У місто заходила військова техніка. Було страшно і незрозуміло. Ми не знали, що буде далі, не знали, як поводитися в такій ситуації. Але тоді все одно було інакше, ніж у 2022 році. Ми ще не знали, що таке ракети, обстріли і життя під постійною загрозою», — розповідає Євгенія.

Попри тривогу, життя тривало. Вона працювала, розвивалася у професії та будувала плани на майбутнє. Здавалося, що найважчі випробування вже позаду. Але через вісім років війна знову увірвалася в її життя.

Лютий 2022-го: коли люди потребували ліків найбільше

24 лютого Євгенія збиралася на роботу в аптеку рідного Допропілля, коли їй зателефонувала завідувачка аптеки. Новина про початок повномасштабного вторгнення змінила все за лічені хвилини. Проте вже того самого дня колектив ухвалив рішення повернутися до роботи, адже сотні людей потребували життєво необхідних препаратів.

«Ми вийшли на роботу вже після обіду. Біля працюючих аптек стояли величезні черги, бо багато аптечних закладів так і не відкрилися, а люди потребували ліків просто зараз. Ми розуміли, що нового товару найближчим часом може не бути, але хотіли відпустити хоча б те, що вже було в наявності. Адже для багатьох людей ліки — це питання життя. Без них вони просто не можуть», — згадує фармацевтка.

Тижнями працівники аптеки працювали практично без перепочинку. Черги не закінчувалися від ранку до вечора, а полиці стрімко порожніли. Коли постачальники відмовлялися їхати в небезпечний регіон, працівники мережі самі вирушали за медикаментами. Кожна така поїздка була ризиком.

«Найстрашніше було на блокпостах. Військові питали, куди ми їдемо, попереджали про небезпеку. Але ми розуміли, що без цих поїздок люди можуть залишитися без необхідних препаратів. Тому продовжували працювати», — розповідає Євгенія.

Вимушені переїзди і підтримка мережі «Бажаємо здоров’я»

Перший раз Євгенія виїхала з Добропілля у квітні 2022 року. Тоді ситуація вже була тривожною, але евакуація відбувалася ще у відносно спокійній обстановці. Згодом, коли аптечна мережа «Бажаємо здоров’я» відновила роботу в Донецькій області, вона повернулася додому, адже розуміла, наскільки важливо забезпечувати людей ліками.

«Я повернулася, бо хотіла працювати й допомагати людям. Ми знову відкрили аптеку, і життя ніби поступово налагоджувалося», — згадує Євгенія.

Однак навесні 2025 року безпекова ситуація різко погіршилася. Аптека працювала до останнього, але через масштабні обстріли стало зрозуміло, що залишатися небезпечно.

«Вдруге ми виїхали вже у травні 2025 року. Аптеку довелося закривати під час масштабних обстрілів. Це було дуже важке рішення, але іншого виходу не було», — розповідає вона.

Саме тоді аптечна мережа «Бажаємо здоров’я» знову підтримала Євгенію: допомогла з переїздом до Києва, працевлаштуванням і житлом. Для неї це стало можливістю продовжити працювати за професією навіть після другого вимушеного переїзду. У Києві розпочався новий етап її життя.

Нова аптека, нові люди, спільний досвід

У Києві вона опинилася серед людей, яких війна змусила залишити свої домівки: більшість колег також були переселенцями.

Саме тому в колективі панує особливе розуміння та взаємна підтримка. Тут добре знають, що таке тривога за рідних, нічні обстріли та очікування дзвінків із небезпечних регіонів.

«Мені дуже пощастило з колективом. Ми ставимося одне до одного з повагою і розумінням. Якщо комусь потрібно поговорити з рідними чи вирішити важливі сімейні питання, усі підтримують. Ми допомагаємо одна одній не тільки на роботі. Можемо зустрітися поза аптекою, за чашкою кави, поспілкуватися. Це дуже важливо в наш час», — каже Євгенія.

Особливою рисою цього колективу є його географія, яка об’єднала людей із різних постраждалих регіонів. Одна зі співробітниць приїхала з Бахмута Донецької області, а завідувачка аптеки — з Нікополя Дніпропетровської області. Цей спільний досвід війни став основою взаєморозуміння та підтримки всередині команди.

Серед відвідувачів аптеки вона вже має багато постійних клієнтів. Для когось вона стала надійною порадницею, а для когось — просто людиною, яка готова вислухати.

«Є одна жінка, яка приходить до нас не лише за ліками. Вона живе сама, її рідні далеко. Вона розповідає про своє життя, про роботу в оперному театрі. Іноді людям потрібні не тільки препарати, а й звичайна людська розмова. Це теж частина нашої роботи», — ділиться фармацевтка.

Фармацевт — це більше, ніж професія

За роки роботи Євгенія переконалася: фармацевт давно перестав бути лише фахівцем із лікарських засобів. Особливо під час війни.

Люди приходять до аптеки зі страхом, болем, тривогою та невпевненістю. І дуже часто саме фармацевт стає першою людиною, яка допомагає впоратися з цими емоціями.

«Фармацевти сьогодні — це і психологи, і консультанти, і підтримка для людей. Не всі можуть швидко потрапити до лікаря, не всі мають можливість отримати потрібну консультацію. Тому ми допомагаємо не лише підібрати ліки, а й морально підтримуємо людину. Треба вміти знаходити спільну мову з усіма, навіть коли люди приходять на емоціях. Зараз це дуже важливо», — переконана Євгенія.

Поза роботою вона допомагає рідним на Донеччині. Її батько та близькі досі залишаються в рідному регіоні. Вони до останнього не хотіли виїжджати, продовжували жити під обстрілами і водночас допомагали українським військовим — вирішували побутові питання, облаштовували прості, але вкрай необхідні речі для захисників. Євгенія зі свого боку підтримувала їх дистанційно, надсилаючи побутову хімію та все необхідне для щоденного життя не тільки своєї родини, а й тих, хто боронить Україну. Однак із посиленням небезпеки родина змушена була прийняти важке рішення про евакуацію. Євгенія дуже чекає на приїзд рідних, а ще носить під серцем дитину, яка має стати продовженням її сім’ї попри всі негаразди, які принесло повномасштабне вторгнення. 

Попри роки війни, вимушений переїзд і постійну тривогу за близьких, вона не втратила головного — віри в людей і любові до своєї справи. Євгенія мріє повернутися на рідну Донеччину, знову працювати у Добропіллі та зустрічати своїх земляків у знайомій аптеці. А поки продовжує допомагати тим, хто поруч, доводячи власним прикладом: справжнє покликання не зникає навіть тоді, коли життя змушує починати все спочатку.

Читайте також Завідувачка, волонтерка, блогерка: історія фармацевтки з Кривого Рогу Ганни Вегринович.