Фармацевт під обстрілами: історія Дарії Ільченко зі Слов’янська, яка щодня рятує людей

Коли у Слов’янську лунають вибухи, вона не ховається — залишається за аптечним віконцем, бо знає: хтось саме зараз прийде по допомогу. Дарія Ільченко пережила окупацію, втратила батька, але не втратила головного — бажання рятувати людей. Її історія — про щоденну роботу під обстрілами, силу триматися і світло, яке вона дає іншим навіть у найтемніші часи.

Мрія, яка не зникла

Дарія Ільченко майже три роки працює фармацевтом у Слов’янську. Нині вона завідувачка «Аптеки оптових цін». Каже, що про роботу у фармацевтичній сфері мріяла з дитинства. Готувалася до вступу до вищого навчального закладу зі шкільних років. «Дуже любила хімію, біологію. Була учасницею всіх шкільних олімпіад з цих предметів, навіть писала роботу для Малої академії наук, яка стала найкращою у районі», — ділиться дівчина.

Але вступити до омріяного університету з першого разу не вдалося. Вона здобула медичну освіту й почала працювати медсестрою. «Я знала, що все одно прийду до фармації. Просто мій шлях виявився трохи довшим», — розповідає Дарія.

Війна та окупація

Дівчина родом з Ізюма Харківської області, до війни працювала у Рубіжному Луганської області, де служив її чоловік. За два дні до повномасштабного вторгнення вона поїхала до батька на рідну Харківщину — і потрапила в окупацію.

«Ми вижили тільки завдяки татові. Було дуже страшно. Те, що робили росіяни у Ізюмі, як вони вбивали людей, катували, грабували, — це просто жахливо», — згадує вона.

Батько — герой

Батько Дарії Ігор Боцман залишив по собі пам’ять як людина великої мужності й відповідальності. У мирному житті він працював звальщиком лісу, а згодом — водієм. Коли у 2016 році країна потребувала захисту, він без вагань долучився до бойових дій у складі 93-ї окремої механізованої бригади, виконуючи завдання під Мар’їнкою на Донеччині.

З початком повномасштабного вторгнення Ігор планував знову стати до лав війська, однак не встиг. Замість цього він обрав інший шлях служіння — став волонтером і допомагав евакуйовувати мирних жителів із небезпечних територій.

«Він рятував життя, ризикуючи власним щодня. Саме батько врятував мене, вивіз з окупації» — ділиться Дарія.

Доньку вивіз, а сам залишився у Ізюмі, бо не міг покинути людей, які теж хотіли виїхати з окупації. Бо була потрібна його допомога.

16 квітня 2022 року поблизу села Співаківка колона автомобілів із цивільними, яку супроводжував Ігор, потрапила під обстріл ворожої диверсійно-розвідувальної групи. Їх розстріляли впритул. Чотири людини загинули на місці. Серед них — Ігор Боцман, який до останнього намагався прикрити беззбройних людей, виконуючи свій обов’язок до кінця.

Дарія Ільченко згадує: «Тато завжди казав, що найважливіше — залишатися людиною і допомагати іншим, навіть коли страшно. Він таким і був — сильним, добрим і справжнім героєм для мене, всіх наших рідних, знайомих, земляків».

Ігор Боцман похований у рідному селі Співаківка Ізюмського району. «Його життя — це приклад самопожертви, гідності та любові до людей і своєї країни, приклад для мене. Його втрата — це біль, який завжди буде зі мною», — каже Дарія.

Робота там, де найважче

Після евакуації вона ненадовго виїхала на Львівщину, але повернулася ближче до чоловіка — у Слов’янськ. Тут бракувало фармацевтів, і Дарія влаштувалася до аптеки. Кілька місяців тому дві її колежанки одна за одною виїхали, Дар’я залишилася єдиним співробітником і завідувачкою аптеки. «Я не могла покинути людей, які приходять у нашу аптеку. Я їм потрібна», — пояснює вона.

Її робочий день — з 8:30 до 19:00, без вихідних. Щодня — до 170 відвідувачів. Буває менше, коли місто обстрілюють. «Під час обстрілів ми не закриваємося. У нас в місті так: спочатку вибухи — потім тривога. Але люди приходять, їм потрібні ліки, порада, підтримка», — каже Дарія.

Аптека як точка підтримки

Слов’янськ у 30 кілометрах від лінії фронту. Обстріли щоденні. За день на місто летить до півтори тисячі тонн снарядів. Люди вимушені кидати свої домівки, виїздити. І медики теж. У Слов’янську вже частково не працюють медичні заклади, тому фармацевт часто стає першим, до кого звертаються по допомогу.

«Я можу підказати, порадити, іноді це критично важливо — особливо для літніх людей і військових. Так що я не просто провізор, а й трохи психолог і лікар», — каже Дарія.

Відвідувачі для неї — як рідні. Постійні клієнти сприймають дівчину як друга та члена родини. Більшість проявляє повагу і вдячність.

«Усі свої, усі мої улюблені. Я стареньких називаю «мої дівчатка». Є бабуся Надія, яка постійно приносить мені цукерки. Каже: «Хочу зробити тобі приємне». Вона наша постійна відвідувачка. Сама на пенсії. А цукерки — це її знак поваги до мене як до фармацевта», — усміхається Дарія.

Навчання і віра в майбутнє

Попри війну, Дарія здійснила свою мрію — торік вступила до Київського медичного університету на факультет фармації. Вчиться сумлінно, бо мріє у подальшому підвищити свою кваліфікацію, стати не просто фармацевтом.

«Хочу знати більше, щоб ще краще допомагати людям», — каже вона.

«Тримаємося»

Виклики, пов'язані з ситуацією у Слов’янську, мережу 9-1-1 не лякають: логістика доставки ліків до аптеки, де Дар’я стала фармацевтом, працює як годинник. Якщо потрібних ліків немає, їх замовляють під кожного клієнта, або дівчина пропонує аналоги. «Ми разом з мережею 9-1-1 робимо усе можливе, щоб кожен наш відвідувач знайшов потрібний препарат, ліки. Головне — не здаватися», — каже фармацевт.

Її історія — про силу, втрати, здійснення мрій і щоденну турботу про інших. «Нам усім зараз непросто. Але ми тримаємося», — тихо додає Дарія.

Читайте також Коли робоче місце стає лінією фронту.