Ірина Єгоркіна: «Після вибухів пошкоджену аптеку поновили за добу»

Двічі на місяць, тиждень через тиждень, вона сідає за кермо своєї автівки, на кузові якої досі залишилися сліди війни, і вирушає з Дніпра на Донеччину. Дорогою, яку багато хто вже давно називає дорогою ризику. Через понівечені траси, вирви від снарядів, постійні тривоги та дрони, що кружляють над прифронтовими містами.

Ірина Єгоркіна — регіональна менеджерка аптечних мереж «Здравиця», «Добрі ліки» та «Бюджетна аптека» Українського аптечного холдингу. Вона говорить про свою роботу без пафосу. Спокійно. Наче йдеться про звичайні робочі поїздки.

«Мені часто кажуть, що я ненормальна жінка, — усміхається Ірина. — А я просто не можу інакше. Це моя земля, мої люди, моя відповідальність».

Війна забрала дім, але не забрала Україну

У фармацію Ірина прийшла у 2008 році. Каже, що спочатку це була радше випадковість, яка згодом стала справою життя. «У мене був непростий період. Сестра, яка працювала фармацевткою, порадила спробувати себе в аптеці. З того моменту все й почалося», — згадує вона.

Після навчання в Харкові та Донецьку Ірина будувала кар'єру у великому фармацевтичному холдингу. У 2014 році, після окупації Донецька, родина Ірини зробила свій вибір на користь України. У рідному місті залишилися будинок, спогади про молодість і народження старшої дитини.

«Ми з чоловіком розуміли, що наше майбутнє — тільки в Україні. Він у мене справжній патріот. Ми залишили дім, близьких людей, звичне життя. Але жити під російськими прапорами не могли. Я дуже вдячна чоловікові. Він завжди був і залишається моєю опорою. Саме завдяки його підтримці я сьогодні можу їздити на Донеччину і робити те, що роблю», — говорить Ірина.

Разом із дітьми родина переїхала до Краматорська. Там почали облаштовувати життя з нуля. А після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році через постійні обстріли та небезпеку для дітей довелося знову шукати новий дім.

У 2014-му боялися людей, сьогодні — дронів

Перші роки війни, яка для Ірина розпочалася в 2014 році, вона запам’ятала через блокпости, озброєних людей і постійне відчуття непередбачуваності.

Одного разу її ледь не затримали через телефонний дзвінок на блокпості.

«Це був дуже важливий дзвінок. Я забулася і взяла слухавку. На блокпості це було суворо заборонено. Мене змусили вийти з транспорту. Тоді я зрозуміла, що найкращий захист — не мовчати. Почала пояснювати, хто я і куди їду. На щастя, все завершилося без наслідків. Але саме тоді я вперше відчула, наскільки людське життя може залежати від чиєїсь миттєвої примхи», — згадує фармацевтка.

Сьогодні страх має інше обличчя. На людей полюють дрони. З ними домовитися не можливо. 

«Раніше лякали люди зі зброєю. Тепер лякають машини. Найбільше боюся дронів. І вважаю, що це абсолютно нормальний страх. Не бояться лише нерозумні люди», — каже Ірина.

Вона зізнається, що не має жодних особливих навичок реагування на небезпеку. «Коли чую характерне дзижчання, у мене так само починається паніка, як і в багатьох інших. Я просто намагаюся якнайшвидше знайти укриття. Ніяких суперздібностей у мене немає», — говорить вона.

Коли фармацевти рятують життя

Завдяки медичній освіті та досвіду Ірина неодноразово надавала допомогу постраждалим після обстрілів. Один із таких випадків стався у Костянтинівці.

«Під час обстрілу одна жінка стояла за моєю машиною. Автомобіль фактично прийняв на себе уламки, і вона залишилася неушкодженою. Але іншій жінці, яка перебувала неподалік, вибухом відірвало стопу. У мене завжди із собою є джгут, антисептики та все необхідне для надання першої допомоги, яку ми й надали з фармацевтками з аптеки «Добрі ліки». У таких ситуаціях не думаєш. Просто робиш усе можливе, щоб урятувати людину», — розповідає Ірина.

Подібні історії на Донеччині давно стали частиною повсякдення.

Півторатонна бомба і доба на відновлення

Одним із найважчих випробувань став удар по аптеці у Слов’янську. «Поруч із аптекою впала авіабомба вагою в півтори тонни. Приміщення зазнало серйозних пошкоджень. Але вже наступного дня ми відновили роботу», — розповідає Ірина.

Працівники аптечної мережі власними силами закупили ОСБ-плити, закрили вибиті вікна, прибрали уламки та повернули аптеку до роботи. До відбулови аптеки долучилися усі небайдужі: родичі фармацевток, їх друзі, знайомі, відвідувачі закладу. 

«Ми розуміли, що людям потрібні ліки. Тому не могли дозволити собі довго простоювати», — пояснює вона.

Працювали до останнього клієнта

Особливо складною була ситуація у Селидовому. Навіть коли місто стрімко наближалося до лінії фронту, фармацевти залишалися на робочих місцях.

«Наші дівчата працювали до останнього. Відпускали безкоштовні ваучери на ліки, які надавали міжнародні благодійні організації. Люди потребували препаратів, і ми намагалися допомогти кожному. Коли прийняли рішення закрити аптеку, то плакали», — говорить Ірина.

Фармацевтка, яка проходила по 12 кілометрів щодня

Серед колег Ірина особливо згадує завідувачку аптеки у Покровську. «Їй було 72 роки. Щодня вона проходила шість кілометрів з Лазурного до центра Покровська, до аптеки, а потім шість назад. Коли починалися обстріли, могла лягти просто на асфальт, перечекати небезпеку і далі йти на роботу. Так тривало доти, доки ситуація не стала критичною», — розповідає Ірина. Лише дивом жінка та її племінниця залишилися живими після чергового обстрілу. Зараз вони перебувають у безпечнішому регіоні України.

Дитина, яку врятували з-під Покровська

Окреме місце в розповіді Ірини займає історія фармацевтки Вікторії з Родинського.

Під час роботи вона долала чималий шлях між рідним Родинським, Покровськом, Білицьким, бо там пропадав зв’язок, а треба було вносити данні про продані препарати та ліки. А потім Вікторія здійснила справжній подвиг і врятувала дитину. 

Саме Ірина побачила сюжет про евакуацію дівчинки з-під Покровська і дізналася від Вікторії, що це дитина її кумів, які зникли безвісти.

«Віка фактично сама ініціювала порятунок цієї дитини. Військові волонтери вивели дівчинку з небезпечної території буквально під дронами. Бабуся і рідна тітка відмовилися брати відповідальність за дівчинку. Тоді Віка вирішила оформити опікунство сама», — розповідає Ірина. Попри статус переселенки, відсутність власного житла та двох своїх дітей, жінка взяла на себе відповідальність за ще одну дитину.

«Для мене це справжній героїзм. Не на фронті, а в житті. Дівчинка поступово оговтується від пережитого і знову починає відчувати себе в безпеці», — каже вона.

Сила триматися

Ірина часто говорить про своїх колег як про одну велику родину: «Я кажу дівчатам: ми — одна долоня. Кожна з вас — окремий палець. Разом ми кулак. Разом ми сила».

Попри постійні поїздки під обстрілами, вона не скаржиться. «В мене унікальний колектив,  є дівчина з Дружковки, яка в грудні підписала контракт, вона фармацевт, і вона наразі служить. Якби не відповідальність за дітей, ми з чоловіком теж пішли б служити, захищати Україну на фронті. Але наразі кожен має свій фронт. Наш — тут. Ми тримаємо аптеки, підтримуємо людей, допомагаємо тим, хто залишився. А чоловік завжди підтримує мене і бере на себе турботу про родину, коли я у відрядженнях», — говорить Ірина.

Тому двічі на місяць, на побитій уламками снарядів машині, вона знову вирушає дорогою на Донеччину.

«Я люблю свою країну. Люблю свою професію. Люблю своїх фармацевток. Коли дивлюся на них, думаю лише про одне: як вони все це витримують? І саме ця думка щоразу дає сили їхати далі», — підсумовує вона.

У цих словах — не лише про аптечну справу. Вони про людей, які попри війну продовжують тримати життя там, де ворог щодня намагається його знищити.

Читайте також Як працює аптека за кілька кілометрів від фронту: 20-річна історія «Здравиці»