Катерина Реєк: «Найголовніша мрія

Чотирнадцять років Катерина Реєк працювала у фармації в рідному Краматорську. Тут вона починала професійний шлях, пережила 2014 рік, повномасштабне вторгнення, працювала без світла, разом з колегами запускала генератор, щоб мешканці району могли отримати необхідні ліки, і буквально за кілька секунд встигла сховатися від дрона. У вересні її краматорська аптека зачинилася через небезпеку, а сама Катерина переїхала на Полтавщину.

Її нове життя починається майже з нуля: інше житло, інше селище, інша аптека, нові люди поруч. Але є те, що Катерина забрала із собою і не збирається змінювати, — професію, в якій вона вже майже половину свого життя.

Хімія, яка одного дня стала професією

У фармацію Катерина прийшла після рішення, ухваленого ще в дитинстві. Інтерес до майбутньої професії з’явився задовго до першого робочого дня в аптеці. У школі найбільше її захоплювала хімія — настільки, що саме цей предмет вона обрала для іспиту в 11 класі. А остаточно напрям визначив випадок.

«Мене якось знайомі покликали допомогти в аптеці — просто розібрати товар. Я прийшла, подивилася, як усе працює, і зрозуміла, що мені це подобається. Тоді вирішила вчитися і вступила до Слов’янського хіміко-механічного технікуму. Відтоді фармація стала моєю професією — вже 14 років я залишаюся в ній», — розповідає Катерина.

Практично весь цей час її професійне життя було пов’язане з Краматорськом. Була лише перерва після подій 2014 року, коли аптечна мережа, де вона працювала, залишила Донецьку область. Катерина тоді продовжувала навчання, а приблизно через рік компанія повернулася і запросила її назад. Згодом вона змінювала місця роботи, набиралася досвіду і зрештою стала завідувачкою аптеки.

Аптека, до якої приходили «знімати стрес»

Остання краматорська аптека Катерини — «Добрі ліки» — працювала у великому спальному районі. За першим столом вона бачила не абстрактний потік покупців, а людей, яких із часом уже знала в обличчя. Особливо багато серед постійних відвідувачів було літніх мешканців району, хоча приходили й молоді сім’ї. За роки роботи звичайні короткі розмови поступово переростали у майже сусідські стосунки.

«У нас було дуже багато відвідувачів із собачками. Вони заходили і жартували: “Ми прийшли вам зняти стрес”. Ці маленькі собачки одразу тягнулися до нас, щоб ми їх погладили. Взагалі район був дуже хороший, люди доброзичливі, ми майже завжди могли порозумітися без конфліктів. Це була така своя маленька аптечна родина», — згадує фармацевтка.

Разом з Катериною працювали ще дві співробітниці. Тепер колектив, який багато пережив разом, теж поступово роз’їжджається: одна жінка вже вирішила виїжджати, друга ще вагається. Так війна змінює не тільки географію аптек, а й роками сформовані команди. Іноді останній робочий день виявляється не просто зміною місця роботи, а завершенням цілого періоду життя.

Коли генератор важить менше, ніж відповідальність за людей

З часом робота у звичайному спальному районі дедалі менше нагадувала мирну буденність. Одного разу дрон влучив у сусідній супермаркет, розташований приблизно за 30 метрів. Під час інших ударів здригалася будівля самої аптеки.

«Після одного з прильотів у дівчат, які були на зміні, була контузія. Перед цим ще двічі прилітало зовсім поряд із будинком, де була наша аптека: було дуже гучно, сипалася стеля, дівчата страшенно налякалися. А ще надовго зникало світло, тому ми працювали від генератора — тягали його, запускали, робили все, щоб аптека не зупинялася. У районі залишалося багато пенсіонерів, і ми розуміли: ну як їх залишити без ліків? Для нас це було просто неможливо», — говорить Катерина.

У таких умовах професійні обов’язки дуже швидко виходять далеко за межі посадової інструкції. Треба думати про електроенергію, безпеку колег, збереження препаратів і про людей, які все одно приходять до аптеки. Частина відвідувачів фізично не може поїхати за необхідним в інший район або інше місто. Тому можливість відчинити двері аптеки наступного ранку іноді сама по собі стає важливою подією для цілого мікрорайону.

Кілька секунд між вулицею і дверима аптеки

Про небезпеку на Донеччині Катерина говорить спокійно, майже буденно. Але за цією інтонацією — моменти, коли рішення доводилося приймати за секунди. Один із таких випадків стався вже у 2026 році дорогою на роботу. Поблизу аптеки чоловіки намагалися витягнути пошкоджений автомобіль, а Катерина раптом почула звук дрона.

«Я вже підходила до роботи й бачила, що неподалік щось прилетіло, хлопці намагалися відтягнути машину. І раптом чую — на мене летить дрон. Я встигла відчинити двері аптеки й буквально заскочити в маленький коридор. Він полетів у бік тієї машини і вибухнув. Через деякий час біля аптеки пошкодили ще автомобілі, а в мене тріснуло скло у вхідних дверях. І вдруге мені теж неймовірно пощастило: у момент вибуху я не стояла за касою, а зайшла в матеріальну кімнату. Можна сказати, Бог відвів», — згадує Катерина.

Після такого важко повернутися до звичайного темпу: відпускати препарати, відповідати на запитання, оформлювати товар, усміхатися людям. Але саме це й доводилося робити працівникам аптек прифронтових міст. Тривога ставала частиною робочого дня, хоча звикнути до неї насправді неможливо. Для Катерини звук дрона досі означає миттєву внутрішню напругу — треба зрозуміти, де він і куди рухається.

Дві війни одного професійного життя

Свій перший воєнний досвід Катерина отримала ще зовсім молодою. «У 2014 році мені було по-своєму дуже страшно, бо я була зовсім молода. Озброєні люди, танки, ти сама працюєш у цілодобовій аптеці й не знаєш, що буде далі. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що те були ще квіточки. Зараз зовсім інша зброя, постійно літають дрони, ти чуєш це дзижчання і мимоволі напружуєшся, тому що не знаєш, куди воно летить. У 2014 році я не виїхала, а тепер зрозуміла: треба хоча б спробувати дати собі й своїй родині більш спокійне життя, наскільки це сьогодні можливо», — пояснює фармацевтка.

Рішення про переїзд визрівало не лише через ситуацію на роботі. У Краматорську залишалися мама Катерини, а також її бабуся і дідусь, які потребують допомоги. Після одного з ударів у дворі літньої пари згоріли три автомобілі, а вибуховою хвилею пошкодило вікна. Від травм їх урятувало те, що свого часу здавалося перебільшеною пересторогою.

Ще у 2022 році Катерина ретельно заклеїла вікна у квартирі бабусі й дідуся скотчем. Тоді бабуся жартувала й обурювалася, хто потім усе це віддиратиме. Після вибуху уламки скла залишилися висіти саме на скотчі та не посипалися на людей. Тепер Катерина чекає, коли рідних евакуюють на Полтавщину, щоб родина знову могла бути разом.

Зібрати чотирнадцять років життя у коробки

Виїхати з міста, в якому минуло дитинство і пів життя, виявилося не простіше, ніж ухвалити саме рішення. Але за кілька днів впоралася: коробки та сумки чекали на дорогу до незнайомого місця.

«Емоційно дуже важко взяти все своє життя і перевезти туди, де ти нічого не знаєш. Але мені неймовірно допомогла регіональна менеджерка Полтавської області Ірина Дмитренко. Вона знайшла житло для мене, окремо допомогла знайти житло для бабусі й дідуся, зустрічала мене, коли я приїжджала все дивитися. Вона зробила дуже багато, щоб я могла просто приїхати з речами, поселитися і почати працювати. За це я їй дуже вдячна», — говорить Катерина.

Професію вона не змінила й після переїзду. Катерина залишилася працювати в тому самому холдингу, а новим місцем стала «Бюджетна аптека» у селищі неподалік Полтави. Тут вона поєднуватиме роботу за першим столом з обов’язками завідувачки. Нова аптека менша за ту, до якої вона звикла, проте, за словами Катерини, має все необхідне для повноцінної роботи.

Нові люди, які вже готові підставити плече

Найбільше перед першим робочим днем хвилює навіть не нове приміщення і не інший асортимент. Після багатьох років у знайомому колективі знову треба входити в команду, вивчати характери людей і будувати довіру. Катерина вже встигла познайомитися з майбутніми колегами і навіть трохи попрацювати за касою.

«Вони всі дуже переживали, як я приїду. Один із моїх нових колег —фармацевт старшого віку Олександр Стаценко — навіть хотів їхати допомагати мені розвантажувати речі, щоб я не шукала людей і не витрачала на це гроші. Ми з ним уже встигли подружитися. Та й загалом мене прийняли дуже тепло: всі запитували, чи потрібна допомога, щось пропонували. Після переїзду в зовсім незнайоме місце це відчувається особливо сильно», — розповідає завідувачка.

Тепер Катерина поступово знайомиться і з новим місцем, і з майбутніми відвідувачами. Попереду — той самий процес, який колись відбувся у Краматорську: спершу незнайомі обличчя, потім постійні відвідувачі, а згодом люди, історії яких уже пам’ятаєш. Фармація в цьому сенсі дає їй важливу опору — можна змінити місто, але не втратити професійну ідентичність. І, можливо, саме робота допоможе швидше зробити нове місце трохи менш чужим.

«Іноді людині просто немає з ким поговорити»

За чотирнадцять років Катерина не раз могла змінити сферу. Однак навіть тепер, коли разом із домом доводиться залишати звичне робоче місце, вона не розглядає відмову від професії як наступний крок. Її особисте розуміння фармації давно не обмежується препаратом, рецептом і касовим чеком. Особливо під час війни аптека стала місцем, куди люди приносять не тільки симптоми, а й тривогу, самотність та свої маленькі щоденні історії.

«Мені дуже подобається допомагати людям. Коли людина повертається і каже: “Знаєте, те, що ви мені порадили, справді допомогло, я почуваюся краще”, — для мене це просто бальзам на душу. Найголовніше — допомогти і не нашкодити. А ще зараз багато людей розлучені із сім’ями, комусь просто немає з ким поговорити. Якщо немає черги і людина хоче щось розповісти, я завжди вислухаю, можу підтримати, підбадьорити. Тому фармацевт для мене — це трошки і спеціаліст, і психолог, і просто людина, яка може бути поруч у потрібний момент», — говорить Катерина.

Саме це, здається, і пояснює, чому після всього пережитого вона знову стане за перший стіл. У новому селищі Катерина ще не знає майже нікого, а майбутні відвідувачі поки не знають її. Але професійна розмова завжди починається однаково — із запитання, чим можна допомогти. І в цьому маленькому щоденному ритуалі для неї зберігається відчуття нормального життя.

Дорога, яка має вести додому

Попереду в Катерини облаштування на новому місці, початок роботи та зустріч із рідними після їхньої евакуації. Вона не будує гучних планів і поки що вчиться жити не в Краматорську. Навіть слово «переїзд» у її історії звучить радше як вимушена пауза, ніж остаточна крапка. Бо, говорячи про майбутнє, Катерина називає бажання, яке для мільйонів українців стало дуже особистим.

«Моя найголовніша мрія зараз — повернутися додому. Відчинити двері своєї аптеки. І побачити людей, за якими я сумую, які стали частиною мого життя. Можна влаштуватися, можна працювати, можна звикати до нового місця. Але дім — це дім. І я дуже хочу, щоб одного дня в мене була можливість просто повернутися», — говорить Катерина Реєк.

Її нова аптека тепер за сотні кілометрів від тієї, де колись відвідувачі заходили із собаками «знімати стрес», а знайомі бабусі приходили по свої ліки. Проте Катерина не починає професійне життя заново — вона продовжує його там, де зараз безпечніше. І разом із коробками речей привезла на Полтавщину те, що не вміщується у жодну валізу: чотирнадцять років досвіду, пам’ять про своїх людей і впевненість, що фармацевт іноді допомагає вже самим тим, що залишається поруч.

Читайте також Між дронами й аптечними полицями: як працює фармацевтка із Золочева Марія Тишкова