Між дронами й аптечними полицями: як працює фармацевтка із Золочева Марія Тишкова
– 4 хв. читання
Марія Тишкова працює у фармації шість років, і весь цей час її професійне життя пов’язане із Золочевом. Сьогодні вона завідує аптечним пунктом мережі «Аптека 9-1-1», розташованим у приміщенні лікарні. Її шлях до професії почався задовго до першого робочого дня — з дитячих спогадів про маму, яка працювала медсестрою.
«Мені медицина подобалася ще з дитинства. Мама працювала медсестрою, і я часто бувала в неї на роботі. Саме тому вирішила пов’язати своє життя з медициною, але обрала фармацію, адже хотілося допомагати людям у дещо інший спосіб», — розповідає Марія.
Робота в аптеці виявилася не такою віддаленою від лікарської практики, як могло здаватися на початку. Тут теж потрібно слухати людей, розуміти їхні потреби та допомагати зорієнтуватися у виборі лікарських засобів. У Золочеві ці завдання набули особливого значення, адже через війну доступ до медичної допомоги для частини мешканців ускладнився. А фармацевтка, яка щодня бачить своїх відвідувачів, добре розуміє, що за кожним зверненням стоїть конкретна людська потреба.
«На наступний день вирішили, що треба людям ліки відпускати»
Початок повномасштабного вторгнення змінив звичний ритм життя Марії, як і мільйонів українців. Замість упевненості в завтрашньому дні з’явилися страх і невизначеність, а звичайний похід на роботу став питанням безпеки. У перші дні ніхто не міг знати, як довго триватиме небезпека...
«Було страшно, ми не розуміли, що буде далі. Перший день на роботу не виходили, а наступного вирішили, що людям потрібно відпускати ліки. Тоді були великі черги, відвідувачи панікували, усі намагалися зрозуміти, що відбувається і як діяти в нових обставинах», — згадує фармацевтка.
Люди приходили до аптеки не лише за звичними препаратами, а й за можливістю подбати про здоров’я на випадок, якщо наступного дня дістатися до ліків буде складніше. Для працівників аптек це означало відповідальність перед відвідувачами навіть тоді, коли власне майбутнє залишалося незрозумілим.
Аптечний пункт, де кожен день залежить від безпекової ситуації
Зараз відвідувачів менше, ніж до повномасштабної війни. Частина людей виїхала, лікарів стало менше, а постійна загроза обстрілів змушує мешканців обмежувати пересування. Водночас аптечний пункт у лікарні залишається важливим місцем для тих, хто живе поблизу й потребує медикаментів.
«Буває, що за день приходить 40–50 людей, а буває й менше. Люди бояться виходити з дому, тому що літають дрони. Але аптечний пункт працює, і до нас звертаються не тільки ті, хто прийшов безпосередньо до лікарні, а й мешканці найближчих районів», — пояснює завідувачка.
Для місцевих жителів важливо мати доступ до ліків неподалік від дому, особливо якщо можливості отримати консультацію лікаря обмежені. У таких обставинах роль фармацевта стає помітнішою: люди звертаються по допомогу, очікуючи не лише відпуску препаратів, а й уважного ставлення до своїх запитань. Марія працює в невеликій команді — разом із нею в аптечному пункті ще один співробітник.
Коли небезпека стає частиною робочого дня
У Золочівській громаді загроза з повітря — не абстрактне попередження на телефоні. Марія розповідає, що дрони з’являються часто, а небезпека стосується не лише військових об’єктів: під загрозою можуть опинитися звичайні автомобілі, транспорт екстрених служб і машини, які доставляють необхідні товари. Відчуття безпеки тут не можна сприймати як щось гарантоване.
«Найстрашніше було, коли на паралельній вулиці падали керовані авіабомби. Тоді я була вдома. Вікна в аптечному пункті вже давно повилітали, тепер вони забиті фанерою. У лікарні теж майже не залишилося цілих вікон, дрони прилітають часто», — ділиться Марія.
Пошкоджене приміщення стало нагадуванням про те, наскільки близько війна підійшла до звичайного життя. Аптечний пункт розташований у лікарні, яка сама потребує захисту, але продовжує бути місцем, куди люди приходять по допомогу. Для Марії небезпека не закінчується після завершення робочої зміни: вона залишається поруч із домом, рідними та звичними вулицями. І все ж наступного дня потрібно знову вирішувати, як дістатися на роботу.
«Просто треба йти і все»
Щоранку, коли над містом можуть літати дрони, Марія намагається не думати про свій страх. Вона описує звичайну послідовність дій, яка допомагає продовжувати працювати.
«Та ніяк особливо не налаштовуюся. Якщо є тривога, перечікую, а потім біжу на роботу. Буває, що доводиться ховатися під деревами, коли летить дрон, бо не знаєш, куди він поверне. В лікарні є укриття, і ми ним користуємося», — каже фармацевтка.
Зміна сезонів додає своїх труднощів. Коли опадає листя, укриття від дерев стає меншим, а отже, змінюються й можливості знайти прихисток просто на вулиці. Марія не приховує, що звикла до постійної небезпеки, однак це не означає, що вона зникла або стала менш реальною. Звичка діяти в таких обставинах — радше спосіб організувати повсякденність, ніж ознака відсутності страху.
Чому вона залишається в Золочеві
Можливість працювати в іншій громаді для фармацевтки існує. Її професія потрібна в різних населених пунктах, тож переїзд міг би відкрити перспективи спокійнішого життя. Проте рішення залишатися в Золочеві пов’язане не тільки з роботою.
«Не хочеться залишати родину. Я вже звикла тут працювати, це моє місто. Тут батьки, брат, чоловік, і не хочеться все це залишати та починати життя десь в іншому місці», — пояснює Марія.
Війна зробила її роботу небезпечнішою, але водночас показала, наскільки важливими залишаються фахівці, які забезпечують повсякденне життя громади.
Три аптеки на громаду — і взаємна підтримка
У Золочівській громаді працюють три аптеки, і місцеві фармацевти знають одне одного. За таких обставин професійне спілкування виходить за межі робочих питань: люди, які стикаються з подібними ризиками, можуть зрозуміти переживання колег без довгих пояснень. Іноді достатньо короткої розмови, щоб відчути, що ти не залишився зі своїми думками наодинці.
«Звичайно, спілкуємося між собою. Підтримуємо одне одного, говоримо, що все буде добре, що це колись закінчиться і треба ще трохи потерпіти», — розповідає Марія.
Для невеликої професійної спільноти це ще й спосіб нагадувати одне одному, що за фаховими обов’язками стоять живі люди зі своїми тривогами.
Квіти, які залишаються після подарунка
Робочий день Марії починається о восьмій ранку й завершується о сімнадцятій. Час минає серед відвідувачів, ліків, запитань і постійної уваги до того, що відбувається навколо. Після такого дня особливо важливо мати заняття, яке повертає до звичайних речей і дає змогу перемкнутися.
«У вільний час я роблю букети із зефіру. Це моє хобі, мені подобається створювати солодкі композиції у вигляді квіткових букетів», — усміхається Марія.
Квіти — то особлива любов фармацевтки. Одного разу вдячні пацієнти подарували їй розсаду квітів. Такий подарунок не закінчується в день, коли його принесли: рослини можна посадити, доглядати за ними й згодом побачити результат.
«Це був особливий подарунок. Ці жоржини прижилися і нагадують мені, що у мене є чимало вдячних пацієнтів, заради яких я і працюю», — згадує завідувачка.
Люди знаходять спосіб подякувати тим, хто залишається поруч і допомагає їм у непростий час. А квіти продовжують рости — навіть там, де навколо пошкоджені будівлі та вибиті вікна.
Читайте також: На роботу — у бронежилеті: історія фармацевтки з Херсона Наталі Мартинюк.
