Наталія Тимофеєва: «Фармацевт не має права втрачати людяність навіть тоді, коли навколо руйнується світ»

Війна назавжди змінила українську фармацію. Вона перетворила аптеку не лише на місце, де відпускають ліки, а й на острівець стабільності, підтримки та людяності. Для багатьох українців саме фармацевти стали першими, до кого вони приходили не лише по препарати, а й по слово, яке допомагало триматися.

Історія Наталії Тимофеєвої — колишньої завідувачки аптеки «Бажаємо здоров'я» у Куп’янську, а нині в Харкові — саме про це. Про професію, що стала покликанням. Про місто, яке майже стерли з лиця землі. Про вибір залишатися на своєму місці тоді, коли страх здавався сильнішим за здоровий глузд. І про віру, яка допомагає щодня відкривати аптеку навіть після всього пережитого.

«Ми боялися, але залишалися працювати»

За плечима Наталії Тимофеєвої понад три десятиліття у фармації. Вона пройшла шлях від молодого спеціаліста до керівниці аптечного колективу, працювала у комунальній аптечній мережі, а згодом очолила аптеку мережі «Бажаємо здоров'я». Та найбільшим професійним і людським випробуванням стала весна 2022 року в окупованому Куп'янську.

«24 лютого ворожа техніка була вже поруч із містом, лунали вибухи. Ситуація була абсолютно незрозумілою. Ми боялися, але залишалися працювати на своєму робочому місці. Уже в першу ніч окупанти підірвали міст, а наша аптека знаходилася зовсім поруч. Ми всю ніч писали одне одному повідомлення: «Ти жива?», «Аптека ціла?». А вже 26 лютого, близько десятої ранку, почався потужний обстріл. Це була субота. В аптеці було багато людей. Ми миттєво зачинили двері, наказали всім лягати на підлогу, а дівчат буквально заштовхнула в матеріальну кімнату. Зникло світло, люди почали розбігатися. Весь березень ми працювали під безперервний гуркіт канонади. І, здається, цього страху вже ніколи не позбудешся», — згадує Наталія. 

В її пам’яті закарбувалося все — вибухи, відповідальність, професійний обов'язок і щоденний вибір залишатися поруч із людьми, які потребували допомоги.

Аптека стала місцем порятунку

Перші тижні окупації фармацевти працювали майже без перепочинку. Люди скуповували необхідні препарати, сподіваючись, що завтра буде можливість придбати ті, яких сьогодні немає. Проте запаси швидко закінчувалися, а нових поставок уже не було.

«Березень ми ще допрацьовували. Черги були нескінченними. Люди перебували у стані паніки. Постійно запитували: «А можна замовити?», «А можна привезти?». А ти сам не знаєш, що буде завтра. Якщо не було потрібного препарату, шукали заміну, пояснювали, заспокоювали. Потім настав дефіцит буквально всього — ліків, продуктів, дитячого харчування. Ми розпродали весь товар, який був у наявності. Далі почалося виживання», — розповідає завідувачка аптеки Наталія Тимофеєва.

Найважче — залишити дім

Професійні випробування переплелися з особистими. У родині Наталії тоді підростала шестимісячна онука. Донька, зять-рятувальник, маленька дитина — усі опинилися в пастці окупації. 

«Ми кілька разів намагалися виїхати, але нас не пропускали через блокпости. Зрештою довелося їхати дуже довгим шляхом — через росію, країни Балтії, Польщу. Це була надзвичайно важка дорога. Найголовніше в ній був навіть не одяг чи валізи, а термос із гарячою водою, щоб можна було приготувати дитині суміш. Ми залишили абсолютно все. Будинок. Сад. Квіти. Виноградник. Але забрали найцінніше — своїх рідних», — ділиться спогадами Наталія.

Сьогодні вона говорить про втрачений дім спокійно. Можливо, тому, що за ці роки біль уже не кричить — він просто живе поруч.

Додому, якого більше немає

Після деокупації Куп'янська вона ще кілька разів приїжджала до рідного міста. Але кожна наступна поїздка лише переконувала: повертатися вже нікуди.

«Там уже нічого цілого немає. Міста фактично немає. Постійні обстріли, нові руйнування. Подати документи на компенсацію теж поки неможливо, бо місто закрите, комісії не можуть провести обстеження. Але найбільше болить навіть не будинок. Болить те життя, яке там залишилося», — говорить Наталія Тимофеєва.

За кожною такою історією — тисячі українських родин. І водночас — тисячі людей, які попри все продовжують працювати.

Нове місто. Та сама професія

Сьогодні Наталія працює завідувачкою аптеки в Харкові. Колектив значною мірою складається з внутрішньо переміщених осіб. Вони швидко стали не просто колегами, а людьми, які підтримують один одного щодня.

Попри те, що Харків став для Наталії новим домом, поступово навколо неї сформувалося ще одне важливе коло — її відвідувачі. Серед клієнтів аптеки вже чимало постійних, які приходять не лише за ліками. Особливо щемливими для неї є зустрічі з куп'янчанами, які після евакуації опинилися в Харкові.

«Я вже тут бачу своїх куп'янчан. І досі пам'ятаю, хто що купував, які проблеми мав. Це, мабуть, така фармацевтична пам'ять — вона у багатьох є. Коли зустрічаєш знайому людину з рідного міста, це зовсім інше відчуття. Ми ніби рідні, бо за плечима у всіх однаковий біль, однакові переживання. Можемо поговорити, підтримати одне одного, згадати дім», — розповідає Наталія.

Для фармацевта такі зустрічі стали особливими. Адже за кожним знайомим обличчям — історія втрати, евакуації, боротьби й надії. А аптека поступово стала місцем, де люди знаходять не лише необхідні препарати, а й частинку колишнього життя.

«У нас дуже дружний колектив. Практично всі пережили втрату дому або евакуацію. Ми підтримуємо одна одну. Люди після обстрілів приходять до аптеки дуже виснаженими морально. Іноді вони більше потребують спокійної розмови, ніж ліків. Ми теж ділимося своїми переживаннями. Це допомагає триматися всім», — переконана Наталія Тимофеєва.

Війна навчила українських фармацевтів бути універсальними. Генератори, відсутність світла, нові алгоритми роботи, постійні тривоги — усе це давно стало звичайною частиною професії.

«Переступаємо через страх і йдемо далі»

Коли розмова заходить про власний рецепт боротьби зі стресом, Наталія відповідає просто і чесно. Без зайвих слів — лише про те, що допомагає їй щодня рухатися вперед.

«Ми просто переступаємо через страх і йдемо далі. Треба жити, працювати, підтримувати дітей, онуку, яка вже знає слово «шахед». Якщо починається тривога, сама каже: «Бабусю, у ванну». Це страшно усвідомлювати, але це наше життя. І заради дітей ми повинні залишатися сильними», — каже завілувачка аптекою.

Її історія — це розповідь про силу звичайних щоденних рішень. Про те, як людина після втрати дому, пережитих обстрілів і вимушеного переїзду продовжує виконувати свою роботу, залишаючись опорою для інших. У фармації такі моменти часто непомітні, але саме з них складається довіра пацієнтів і стійкість цілої системи.

Наталія Тимофеєва та її колеги доводять: фармацевтичний фронт тримається не лише на ліках і професійних знаннях. Він тримається на людях, які вміють бути поруч у найскладніші моменти, знаходити слова підтримки та щодня повертати відчуття нормальності тим, хто цього потребує.

Читайте також Світло аптеки на лінії тривоги: історія фармацевтки Наталії Іващенко зі Слов’янська.