Оксана Мороз: «Ключі від аптеки забрали, але не забрали покликання»

Сьогодні Оксана Мороз очолює аптеку «Подорожник» у Харкові. До повномасштабного вторгнення вона працювала завідувачкою аптеки в Куп'янську, пережила окупацію, втрату роботи й вимушений переїзд. Та попри всі випробування не втратила головного — віри у свою професію. Її історія — не лише про фармацію, а й про людяність, відповідальність і силу залишатися поруч із людьми навіть тоді, коли навколо руйнується звичний світ.

— У фармації я вже 13 років. Насправді все склалося ніби само собою. Я зрозуміла, що хочу допомагати людям, що вмію це робити, люблю спілкуватися, знаходити підхід до кожного. Зараз можу впевнено сказати: я на своєму місці. Я не йду на роботу — я йду допомагати людям. Це моє покликання, — говорить Оксана.

Хоча в дитинстві вона мріяла зовсім про іншу професію. Хотіла стати прокурором, навіть працювала секретарем судових засідань і планувала пов'язати життя з юриспруденцією. Але доля розпорядилася інакше. 

Аптека під окупацією

24 лютого 2022 року Оксана зустріла вдома у Куп'янську. Її чоловік, рятувальник ДСНС, уже за кілька хвилин після першого дзвінка поїхав на службу. А вона — відкривати аптеку.

Біля дверей уже чекали сотні людей. Вони шукали не лише ліки, а й можливість отримати необхідну допомогу у час, коли звичне життя зупинилося.

— Ми працювали щодня. Було страшно: над містом гули літаки, люди панікували, але аптеку потрібно було відкривати. У нас ще залишався хороший запас препаратів, тому ми відпускали найнеобхідніше — ліки від тиску, гормональні та серцеві засоби. По одній упаковці, щоб вистачило всім. Телефонували молоді мами, просили дитяче харчування, памперси. Ми збирали все, що могли знайти. Було дуже важливо, щоб хоча б немовлята не залишилися без засобів гігієти та їжі. Так вийшло, що мої колєжанки швидко виїхали і я залишилася єдиним працівником аптеки, — згадує Оксана.

Попри перебої зі зв'язком, відсутність світла та постачання, аптека працювала до кінця травня. Навіть коли інтернет зник остаточно, препарати відпускали вручну, записуючи все у звичайний зошит.

День, коли забрали ключі

30 травня до аптеки прийшли окупанти. Вони забрали ключі та фактично припинили роботу закладу.

Для Оксани це був один із найважчих моментів. Але ще складніше стало, коли їй запропонували працювати вже на окупаційну владу.

— Я відмовилася. Сказала, що моя трудова книжка знаходиться на території України і працювати на них я не буду. Було дуже страшно. Ноги підкошувалися, руки тремтіли, язик заплітався. Але моя позиція була чіткою. Я не могла зробити інакше, — говорить вона.

Після цього сім'я виїхала до батьків у село, адже залишатися в місті ставало дедалі небезпечніше.

Дорога до нового життя

Вийти з окупації вдалося лише у вересні 2022 року. Попереду була непроста дорога через пошкоджені переправи та постійний ризик. Доньці потрібно було вступати до університету, тому зволікати вже не можна було.

Першим місцем, куди зайшла Оксана після повернення на підконтрольну Україні територію, стала... аптека.

— Я прийшла у свій улюблений «Подорожник», нарешті купила улюблений шампунь і сказала: «Я хочу працювати у вас. Заберіть мене назад». Без роботи я вже не могла. Мене дуже швидко запросили, і так почалося моє нове життя вже у Харкові, — розповідає вона.

Сьогодні Оксана знову працює завідувачкою аптеки, тепер уже у Харкові. Каже, що досвід нікуди не зникає — варто лише повернутися до улюбленої справи.

Люди, які стають майже рідними

Після переїзду до Харкова Оксана знову побачила, наскільки важливими для фармацевта є не лише знання, а й людське ставлення. За роки роботи вона переконалася: аптека давно перестала бути місцем, де лише відпускають ліки. Для багатьох відвідувачів фармацевт стає людиною, якій довіряють свої переживання, страхи й навіть радощі.

— У мене є свої постійні клієнти. Вони приходять тільки до мене. Дарують квіти, шоколад, дякують просто за добре слово. Є один дідусь — мій справжній улюбленець. Його дружина лежача, і колись я допомогла йому кілька разів підібрати ліки. Відтоді він заходить уже не за препаратами. То морозиво принесе, то кавун, то маленький букетик. Це дуже зворушує, бо розумієш: люди пам'ятають не тільки допомогу, а й людське ставлення, — усміхається фармацевтка.

Саме такі моменти, каже Оксана, повертають відчуття потрібності й допомагають рухатися далі після пережитого. Адже за кожним рецептом чи покупкою стоїть не просто клієнт, а людина зі своєю історією.

Найважливіші ліки

Оксана переконана: головне завдання фармацевта — не продати найдорожчий препарат, а знайти рішення, яке справді допоможе людині.

— Для мене ніколи не було головним продати дорожчі ліки. Якщо є хороший аналог, якщо людина має обмежені кошти — ми це обов'язково врахуємо. Особливо коли приходять літні люди. Потрібно знайти баланс між ефективністю, якістю і ціною. Я хочу, щоб люди поверталися до нас не через рекламу, а тому, що їм тут справді допомогли, — говорить завідувачка.

Попри війну, постійні тривоги й втому, вона щодня знаходить сили відкривати двері аптеки та працювати у звичному ритмі.

— Страх нікуди не зник. Але потрібно працювати. Інколи рецепт простий: магній, заспокійливе — і знову допомагати людям. Бо вони приходять до нас зі своїми проблемами, і важливо просто бути уважним до них, — підсумовує Оксана.

Зараз її робочі дні знову складаються зі знайомих речей: консультацій, розмов із відвідувачами, пошуку потрібних препаратів. У Харкові вона поступово створила нове коло людей, які знають її як фахівчиню і просто як людину, до якої можна звернутися.

Для Оксани важливо, щоб у кожного, хто заходить до аптеки, залишалося відчуття спокою і впевненості, що його почули. Саме з таких щоденних моментів і складається її робота.

Читайте також  Аліна Гук: «Ми не  маємо права панікувати».