Ольга Голубовська: «Не можна вимагати високих результатів від медичних працівників, якщо їм не забезпечені належні умови роботи»

В статті представлено власну думку автора, яка може не співпадати з офіційною позицією редакції. Інформація в цій статті відображає особисту точку зору автора і не є офіційною позицією компанії. 

В умовах війни доступність медичної та фармацевтичної допомоги вимірюється не кількістю ухвалених програм, а можливістю для конкретної людини вчасно встановити діагноз, отримати необхідний препарат і продовжити лікування без перерв. На прифронтових територіях навіть організаційні прорахунки можуть мати критичні наслідки, а відсутність ліків для окремих категорій пацієнтів перетворюється на безпосередню загрозу життю.

Під час міжрегіонального круглого столу в Харкові «Доступність медичних та фармацевтичних послуг для людей на прифронтових територіях» власну позицію представила Ольга Голубовська — президент ГО «Всеукраїнська асоціація інфекціоністів», завідувачка кафедри інфекційних хвороб Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, доктор медичних наук, професор. У своєму виступі вона зосередилася на проблемах організації медичної допомоги, забезпечення пацієнтів лікарськими засобами, кадрової стійкості закладів та необхідності державного контролю за якістю лікування.

Люди, які залишаються поруч із пацієнтами

Передусім я хочу подякувати всім колегам — лікарям, медичним сестрам, фармацевтам, фельдшерам і працівникам екстреної медичної допомоги. Щодня ви не просто виконуєте свої професійні обов’язки. Ви допомагаєте людям вижити, рятуєте життя, нерідко наражаючи на небезпеку власне. Особливо це відчутно на територіях, де медична допомога надається під постійною загрозою обстрілів, а звичайний робочий день може будь-якої миті перетворитися на боротьбу за життя пацієнтів.

Такі фахівці мають отримувати не формальну вдячність, а реальну підтримку держави. І я хочу наголосити: далеко не кожну проблему можна вирішити збільшенням фінансування. Дуже багато залежить від того, наскільки правильно організована робота, чи налагоджена взаємодія між службами, чи є розуміння потреб конкретної людини. Медичні працівники повинні відчувати, що вони не залишені сам на сам із проблемами, а пацієнти — що держава пам’ятає про них і дбає.

У Харкові вже є важливі приклади такої роботи. Зокрема, за кошти обласного бюджету створюються мобільні аптечні пункти, розвиваються захищені реабілітаційні заклади. Це необхідні рішення, які допомагають наблизити послуги до людей. Водночас ми маємо чесно говорити про території, де медична інфраструктура настільки пошкоджена, що звична система надання допомоги фактично перестає функціонувати. І тут потрібні не поодинокі заходи, а комплексний підхід, який враховуватиме реальні умови життя населення.

Допомога має починатися з конкретного пацієнта

Будь-яка система охорони здоров’я починається не з адміністративних рішень і не з фінансових звітів. Вона починається з конкретного лікаря, конкретного медичного закладу і людини, яка звернулася по допомогу. Лікар повинен встановити діагноз, визначити необхідний обсяг обстежень, сформувати план лікування. Але на цьому процес не завершується. Не менш важливо оцінювати, наскільки призначена терапія ефективна, чи отримує пацієнт необхідні препарати та яким є результат лікування.

Для цього потрібна командна робота. Медичні працівники мають взаємодіяти із соціальними службами, адже саме соціальні працівники часто володіють інформацією про життєві обставини людей, їхні можливості пересуватися, матеріальне становище та потребу в постійній підтримці. На прифронтових територіях така взаємодія особливо важлива, оскільки пацієнт може не мати змоги самостійно дістатися лікарні, аптеки чи навіть повідомити про погіршення свого стану.

Окремої уваги потребують люди, для яких будь-яка перерва в лікуванні становить серйозну небезпеку. Їх не можна розглядати як звичайну категорію отримувачів медичних послуг. Потрібно визначити таких пацієнтів, сформувати відповідні переліки, забезпечити безперервне постачання необхідних лікарських засобів і передбачити резерв на випадок надзвичайних обставин. Якщо внаслідок руйнування інфраструктури або порушення логістики людина не може отримати препарат, який їй життєво необхідний, наслідки можуть бути незворотними.

Саме тому забезпечення ліками має бути частиною загальної системи медичної безпеки. Ми повинні розуміти, хто саме потребує постійної терапії, які препарати необхідно мати в резерві, як швидко можна перемістити їх з одного регіону до іншого. Це питання не тільки закупівель, а й відповідальності за кожного пацієнта.

Коли руйнується логістика, пацієнт залишається без лікування

На місцях, особливо у прифронтових громадах, ситуація надзвичайно складна. Люди виснажені війною, часто перебувають у скрутному матеріальному становищі, втрачають віру в те, що можуть отримати необхідну допомогу. Водночас руйнування медичних складів, порушення звичних маршрутів постачання та недостатньо ефективний міжрегіональний перерозподіл лікарських засобів створюють додаткові проблеми.

Ми повинні розуміти, що наявність препарату в загальній системі постачання ще не означає його доступності для конкретного пацієнта. Якщо лікарський засіб є на складі в одному регіоні, але не може вчасно потрапити до закладу в іншому, для людини він фактично відсутній. Тому необхідно переглянути підходи до управління запасами, передбачити механізми оперативного переміщення препаратів і налагодити взаємодію між регіонами.

Ми живемо в умовах надзвичайно складної демографічної ситуації. Смертність в Україні приблизно вчетверо перевищує народжуваність. На ці показники впливає багато чинників, зокрема війна, але ми не можемо ігнорувати роль доступності медичної допомоги. Коли людина не отримує необхідного лікування вчасно, коли переривається терапія або немає можливості пройти обстеження, це також має наслідки для здоров’я і життя населення.

Фармацевтичне забезпечення в цій системі не може бути другорядним напрямом. Аптека, лікарня, склад, мобільний аптечний пункт і служба доставки лікарських засобів мають працювати як взаємопов’язані ланки. Особливо це стосується територій, де через безпекові обставини звичайні механізми доступу до препаратів уже не працюють.

Без стандартів неможливо контролювати якість лікування

Ще одна принципова проблема — відсутність належної нормативної основи для організації діагностики та лікування. Ми не можемо говорити про системну якість медичної допомоги, якщо немає чітких державних стандартів, зрозумілих критеріїв та індикаторів, за якими можна оцінити роботу закладів і результативність лікування.

Коли лікар не має належного національного протоколу, він змушений самостійно орієнтуватися в міжнародних рекомендаціях, обирати з них ті положення, які вважає найбільш доцільними. Безумовно, міжнародний досвід необхідний, і ми маємо використовувати найкращі світові практики. Але це не звільняє державу від обов’язку формувати зрозумілі правила для системи охорони здоров’я, адаптувати рекомендації до національних умов і забезпечувати їх послідовне застосування.

Не менш важливо мати інструменти для оцінювання результатів. Держава повинна розуміти, чи досягається очікуваний ефект від лікування, наскільки обґрунтовано використовуються бюджетні кошти, де виникають помилки та що необхідно змінити. Без індикаторів якості ми не зможемо об’єктивно оцінити ефективність роботи медичних закладів.

І це не завжди питання додаткового фінансування. Часто йдеться про належну організацію процесів, професійне управління, контроль виконання та відповідальність за результат. Можна спрямувати значні кошти на медичну систему, але якщо немає зрозумілих правил і механізмів контролю, ми не отримаємо тієї якості допомоги, на яку розраховують пацієнти.

Кадрова безпека — частина медичної стійкості

Окремо хочу звернути увагу на питання бронювання медичних працівників. Це не просто кадрова проблема окремих лікарень, а питання спроможності всієї системи охорони здоров’я працювати в умовах війни. Ми вже ставали свідками трагічних ситуацій, коли з медичних закладів вилучали фахівців, без яких неможливо забезпечити повноцінну роботу відділень. Зокрема, йдеться про випадки, коли заклади втрачали останніх анестезіологів.

За умов значного кадрового дефіциту, який у деяких напрямках сягає 60%, такі рішення можуть мати критичні наслідки. Не можна оцінювати кадрову потребу лише за загальною кількістю працівників у штаті. Потрібно враховувати реальне навантаження, профіль закладу, кількість пацієнтів і наявність фахівців, яких неможливо швидко замінити.

Прифронтова медицина має особливу специфіку. Тут медичні працівники працюють із підвищеним навантаженням, нерідко в умовах пошкодженої інфраструктури та постійних ризиків. Якщо заклад втрачає ключового спеціаліста, це може означати фактичне припинення певного виду допомоги для цілої громади.

Тому механізми бронювання мають враховувати реальну потребу медичних закладів у фахівцях. Держава повинна забезпечити можливість безперервної роботи лікарень, особливо тих, які обслуговують населення прифронтових територій. Збереження медичних кадрів — це також збереження можливості рятувати життя.

Фінансування має доходити до пацієнта

Я позитивно оцінюю пропозиції команди Ігоря Олександровича Терехова, спрямовані на покращення доступності медичної допомоги. Зокрема, важливою є підтримка забезпечення лікарськими засобами людей із низькими доходами, для яких навіть придбання необхідних препаратів може стати непосильним фінансовим навантаженням. У прифронтових громадах ця проблема особливо гостра, адже чимало людей втратили роботу, житло або стабільне джерело доходу.

Однак будь-яка програма підтримки повинна мати чіткий механізм реалізації. Потрібно контролювати не лише виділення коштів, а й виконання замовлень, своєчасність постачання та фактичне отримання препаратів тими, хто їх потребує. Якщо цей ланцюг не працюватиме, навіть правильно сформований бюджет не забезпечить очікуваного результату.

Мене турбує, що за відсутності належного контролю додаткові фінансові зобов’язання можуть створювати проблеми для самих медичних закладів і позначатися на їхніх можливостях забезпечувати роботу персоналу. Не можна допустити, щоб програми, покликані допомогти пацієнтам, зрештою погіршували становище медичних працівників.

Головне — оцінювати не обсяг виділених коштів, а те, що реально отримала людина. Чи змогла вона пройти обстеження? Чи отримала призначені препарати? Чи не переривалося лікування? Чи покращився стан її здоров’я? Саме такі результати мають бути критеріями ефективності державних і місцевих програм.

Якість допомоги — головний критерій ефективності системи

Я хочу ще раз підкреслити: для пацієнта найважливішою є не кількість програм, рішень або звітів, а якість медичної допомоги, яку він отримує. Людині не стає легше від того, що десь ухвалили правильний документ або передбачили фінансування. Їй потрібен лікар, який може встановити діагноз і призначити ефективне лікування, потрібні доступні лікарські засоби та впевненість у тому, що допомога буде безперервною.

Для цього необхідно вибудувати систему, у якій кожен етап має конкретного відповідального: від діагностики й призначення терапії до забезпечення препаратами, контролю результатів та подальшого супроводу пацієнта. Особливо важливо, щоб ця система не втрачала людей, які через вік, стан здоров’я, матеріальні обставини або безпекову ситуацію не можуть самостійно подбати про доступ до лікування.

Ми не можемо вимагати високих результатів від медичних працівників, якщо не забезпечуємо їм належних умов роботи, не зберігаємо кадровий потенціал і не створюємо зрозумілих стандартів. Так само не можна говорити про доступність фармацевтичної допомоги, якщо необхідні препарати залишаються недосяжними для тих, кому вони потрібні найбільше.

Прифронтові території потребують особливої уваги, але рішення, які ми напрацьовуємо сьогодні, мають стати основою для всієї системи охорони здоров’я. Нам потрібні не окремі заходи, а послідовна політика, у центрі якої буде пацієнт, його життя та можливість отримати якісну допомогу незалежно від місця проживання.

Читайте також: Вікторія Вагнєр: Прифронтовим громадам потрібна окрема модель охорони здоров’я