Вікторія Вагнєр: Прифронтовим громадам потрібна окрема модель охорони здоров’я

Прифронтові громади не можуть жити за правилами мирного часу. Медична система, розрахована на стабільну інфраструктуру, достатню кількість фахівців і звичну логістику, в умовах постійної небезпеки поступово втрачає здатність забезпечувати людей необхідною допомогою. Тут потрібна не точкова підтримка, а окрема державна модель охорони здоров’я, у якій лікарні, медичні працівники та аптеки будуть частинами єдиної системи. Такі думки під час міжрегіонального круглого столу у Харкові, темою якого була «Доступність медичних та фармацевтичних послуг для людей на прифронтових територіях», висловила Народний депутат України Вікторія Вагнєр. 

Забезпечення безперервності медичної допомоги в прифронтових громадах потребує нових підходів

Я абсолютно підтримую необхідність перегляду підходів до організації медичної допомоги у прифронтових громадах. Для мене це не абстрактна тема: Херсонщину, як і Харківську, Запорізьку та Сумську області, я розглядаю як територію, що живе в умовах постійної близькості до війни. І ми маємо чесно визнати: попри вже запроваджені механізми підтримки, повноцінної відповіді на потреби цих регіонів досі немає.

Певні рішення держава вже ухвалила. Йдеться про додаткове фінансування, гарантії для медичних працівників, матеріальне стимулювання фахівців, які погоджуються працювати у складних умовах. Це важливі кроки, але вони поки не забезпечують системного результату. Медична допомога на прифронтових територіях залишається фрагментованою, а чинні механізми не завжди відповідають реальним умовам, у яких працюють заклади та їхні колективи.

Ситуація у Херсоні особливо показова. За наявною інформацією, щодня місто залишають близько десяти медичних працівників. І це відбувається на тлі скорочення населення, яке, за окремими оцінками, вже становить менш ніж 50 тисяч людей. Проте зменшення кількості жителів не означає пропорційного зниження потреби в медичній допомозі. Навпаки, постійні обстріли, мінно-вибухові травми, складні умови життя та переміщення населення формують додаткове навантаження на тих фахівців, які залишаються.

Ми ризикуємо опинитися в ситуації, коли люди ще потребуватимуть медичної допомоги, але надавати її буде нікому. Тому прифронтові території потребують окремої організаційної моделі охорони здоров’я. Звичайні підходи до планування мережі лікарень, кадрового забезпечення та фінансування тут не працюють так, як у відносно безпечних регіонах.

Кадровий дефіцит: фінансових стимулів недостатньо

Найгостріша проблема — люди. Кадровий дефіцит у прифронтових громадах уже давно перестав бути питанням окремих спеціальностей чи конкретних лікарень. Це системна загроза доступності медичної допомоги.

Ми маємо розуміти, що фінансова мотивація сама по собі не здатна розв’язати цю проблему. Зокрема, передбачена матеріальна підтримка у розмірі 200 тисяч гривень для молодих лікарів, які погоджуються працювати у визначених регіонах, є правильним інструментом. Але подивімося на результати: у 2025 році на Харківщині таку можливість використали лише двоє лікарів. Це свідчить про те, що нинішніх стимулів недостатньо, аби переконати молодих спеціалістів пов’язати своє професійне майбутнє з прифронтовими громадами.

Потрібно враховувати не лише розмір одноразової виплати, а й умови подальшої роботи, безпеку, житло, професійну перспективу та можливість забезпечити родину. Людина має розуміти, що держава підтримуватиме її не лише в момент переїзду, а й протягом усього періоду роботи на небезпечній території.

Окремої уваги потребують сімейні лікарі. У прифронтових громадах їхня робота ускладнюється не тільки небезпекою, а й особливостями фінансування первинної допомоги. Коли населення виїжджає, кількість декларацій скорочується, а разом із нею зменшуються фінансові можливості медичного закладу. При цьому потреба в лікарі нікуди не зникає. Ми також бачимо старіння кадрового складу: значна частина сімейних лікарів у таких громадах — люди пенсійного віку, тоді як молодих фахівців практично немає.

Тому державні гарантії для медичних працівників прифронтових регіонів мають бути не декларативними, а відчутними. Самого визнання особливого статусу недостатньо, якщо за ним не стоять конкретні механізми фінансової, соціальної та професійної підтримки.

Фінансування лікарень має враховувати реальні умови роботи

Друга принципова проблема — специфікація пакетів медичних послуг і вимоги до їх надання. Ми не можемо застосовувати однакові критерії до лікарні у відносно безпечному регіоні та медичного закладу, який працює під постійною загрозою обстрілів і має обмежений кадровий ресурс.

На прифронтових територіях часто фізично неможливо забезпечити ту кількість спеціалістів, яку передбачають стандартні вимоги до окремих пакетів. Але це не означає, що лікарня повинна втратити можливість надавати допомогу або фінансування через невідповідність умовам, які не враховують воєнної реальності.

Потрібна гнучкіша модель контрактування з Національною службою здоров’я України. Якщо заклад має необхідну матеріальну базу, обладнання та фахівців для надання певного обсягу допомоги, але через об’єктивний кадровий дефіцит не може виконати всі стандартні вимоги, держава повинна передбачити адаптований механізм роботи. Йдеться не про зниження якості чи безпеки медичної допомоги, а про можливість зберегти її доступність там, де альтернативи часто просто немає.

Якщо цього не зробити, ми поступово втратимо лікарні та лікарів. А люди залишаться на цих територіях або повертатимуться до них без можливості отримати необхідне лікування. Саме тому фінансування має враховувати не лише кількість пацієнтів і виконання формальних вимог, а й реальне навантаження, безпекові ризики та стратегічну необхідність збереження медичної інфраструктури.

Аптека — частина системи медичної безперервності

Третій напрям, який потребує особливої уваги, — забезпечення населення лікарськими засобами. І тут ми маємо ширше подивитися на поняття стійкості медичної системи. Традиційно говоримо про кадрову, фінансову, організаційну та інфраструктурну стійкість. Але війна дуже чітко продемонструвала ще одну складову — логістичну стійкість.

Наявність лікарського засобу на ринку ще не означає, що пацієнт зможе його отримати. Потрібно забезпечити безперервність постачання, можливість доставки в громади, де транспортне сполучення періодично порушується, та роботу аптечних закладів в умовах постійної небезпеки. Це стосується не лише великих міст, а й невеликих населених пунктів, де аптека може бути єдиною доступною точкою отримання лікарських засобів.

Саме тому аптечні заклади потрібно розглядати як повноцінну складову маршруту пацієнта. Якщо людина не може отримати призначені ліки, безперервність лікування порушується навіть за умови, що лікарня продовжує працювати. Особливо гостро це питання постає для пацієнтів із хронічними захворюваннями, які залежать від регулярного приймання препаратів і не можуть дозволити собі тривалі перерви в терапії.

Я вважаю, що нам необхідно налагодити предметний діалог між фармацевтичним сектором, системою державних закупівель та Міністерством охорони здоров’я. Потрібно спільно напрацювати механізми, які дозволять забезпечувати лікарськими засобами прифронтові громади навіть тоді, коли звичні логістичні маршрути стають недоступними. Це питання не лише організації торгівлі чи постачання — це питання державної готовності до тривалих кризових ситуацій.

Ми поки не зіткнулися з усіма можливими сценаріями порушення фармацевтичної логістики, але вони можуть виникнути будь-якої миті. Тому готуватися потрібно заздалегідь, а не тоді, коли аптека вже не може отримати товар, а пацієнт — необхідний препарат.

Прифронтовій медицині потрібна окрема державна політика

Моя позиція полягає в тому, що прифронтові території повинні мати окрему, адаптовану до умов війни систему охорони здоров’я. Вона має об’єднувати кадрову політику, фінансування медичних закладів, маршрутизацію пацієнтів, забезпечення лікарськими засобами та підтримку аптечної мережі.

Не можна розглядати лікарню, сімейного лікаря та аптеку як окремі елементи, кожен із яких самостійно вирішує свої проблеми. Для пацієнта це один маршрут: отримати консультацію, пройти необхідне обстеження, отримати призначення та придбати або одержати ліки. Якщо хоча б одна ланка не працює, людина фактично втрачає доступ до повноцінної медичної допомоги.

І тут важливо перейти від ситуативних рішень до системного державного підходу. Прифронтові громади не можуть нескінченно пристосовуватися до нормативів, розроблених для мирного часу. Держава повинна адаптувати правила до реальності, у якій живуть і працюють медики, фармацевти та пацієнти.

Ми маємо зберегти медичну інфраструктуру не лише заради тих, хто залишається сьогодні, а й заради людей, які після завершення бойових дій захочуть повернутися додому. Якщо зараз втратимо фахівців, лікарні та аптечні заклади, відновити цю систему буде значно складніше й дорожче.

Тому питання медичної допомоги у прифронтових громадах — це вже не просто питання менеджменту чи ефективності окремих програм. В умовах повномасштабної війни це питання державної політики, відповідальності та здатності країни гарантувати людині право на медичну допомогу незалежно від того, наскільки близько до її дому проходить лінія фронту.

Читайте також Науковий підхід до профілактики хвороб: Харківщина шукає рішення для посилення системи громадського здоров’я.