Павло Ісаков: Тепер я завжди пишу слово «Мама» з великої літери

Коли фармацевта Павла Ісакова запитують, на чому ґрунтувався його вибір професії, а потім дізнаються, що його мама – фармацевт, питання зазвичай переформатовують: «Ти по її стопах пішов?». Його відповідь: «100% так!».

Слово – продовжувачу фармацевтичної династії: його щира і щемна історія нікого не залишить байдужим. 

Мамин «чарівний пендель №1»

У 2014 році для нашої родини настали тяжкі часи. Ми прожили понад пів року в окупації в Сорокино (колишньому Краснодоні) на Луганщині і зрозуміли, що в найближчому майбутньому нічого не зміниться. Потрібно щось вирішувати: жити під владою людей, яких ніхто не кликав у наш дім, або залишити все і почати спочатку. Мамин «чарівний пендель №1» поставив крапку у сімейній дискусії – вирішили їхати. 

Не можу сказати, що було легко. Помотало нас по Україні, та й з роботою не складалося. Як не дивно це звучить, але я зі своїми двома вищими освітами, на той момент, встиг попрацювати і вантажником, і сторожем, і оператором навантажувача на току у фермера. А моя Мама з 20-ти річним досвідом роботи в аптеці змушена була опанувати нову професію – мийниці посуду. Мало хто хотів мати справу з переселенцями...

Згодом ми перебралися в Лисичанськ – мені запропонували роботу за першою спеціальністю. Спочатку приїхав я, потім батьки. Мамі з роботою спочатку не щастило. Але світ не без добрих людей.

Синку, прокидайся, ти йдеш зі мною в аптеку!

Все б нічого, але моя інженерна спеціальність не виправдала очікувань. Коли ти відчуваєш себе калькулятором, в якого завдання все ділити на нуль, бажання працювати зникає. Я звільнився і жив у стані повної апатії. З неї мене витягла Мама. Одного ранку вона розбудила мене загадковою фразою: «Синку, прокидайся – ти йдеш зі мною в аптеку!». Я? В аптеку? Навіщо? Мама прочитала коротеньку, хвилин на 40, лекцію про принади фармацевтичного фаху. Я не сперечався і погодився отримати третю вищу освіту – фармацевтичну.

Стажувала мене Мама. У неї не було слова «не знаю», вона мала відповідь на всі питання, чим вкотре мене дивувала і викликала повагу. Потай я мріяв бути таким же крутим фахівцем.

Отримав необхідний досвід і влаштувався в одну з лисичанських «Аптек оптових цін», знову ж таки з легкої Маминої руки. Вона просто зайшла в аптеку і запитала: «А вам співробітники не потрібні?». 

Я працював, придбав власне житло, все складалося досить непогано. Навіть те, що Мама втратила роботу, не затьмарило надовго настрою: її взяли в нашу мережу, а потім я «переманив» її в свою аптеку. Кому ж довіряти, як не професіоналу з таким досвідом? Життя практично повернулося у довоєнне русло…

Настало 24 лютого…

В мене мав бути вихідний. Я прокинувся від вибухів, не розуміючи, що відбувається. Почав телефонувати всім своїм знайомим. В цей потік дивом вклинилася моя колега і повідомила, що на роботу не вийде. Швидко зібрався і вирушив до аптеки. Дорогою звернув увагу на шалені черги під магазинами та до банкоматів, людей, які в паніці бігали вулицями. Під аптекою натовп спочатку відмовився мене пропускати, але побачили форму і погодилися. На той момент в аптеці уже відбивалася від напливу покупців моя Мама. Так і почалася наша глуха оборона.

Скажу чесно – якби не Мама, аптека швидше за все не пропрацювала б більше 10 днів. Саме вона десь знаходила сили йти на роботу і кожен Божий день підтримувати мій моральний дух.

У Лисичанську не включали сповіщення про повітряні тривоги. Про те, що є загроза прильоту, ми дізнавалися постфактум. Прилетіло і поруч з нашою аптекою. Вибуховою хвилею вибило вікна, шрапнель зі скла пронизала наскрізь торговий зал. Якби це сталося на 10 секунд раніше, то  залишився б без ніг, а може й того гірше. Добре, що встиг вивести клієнтів і ніхто не постраждав.

Я зателефонував куратору і повідомив, що аптека більше не зможе працювати. Під бомбардуваннями, впритул до комендантської години встигли перевезти залишки товару в головну аптеку. І цього дня наш форпост довелося зачинити.

Після того, як ми допомогли перевезти ще одну аптеку, планували виходити в головну аптеку. Але був приліт поруч з нашим будинком і ми вирішили більше не ризикувати.

Мама знову врятувала родину 

Ми, певно, і досі сиділи б у Лисичанську, якби не мамин «чарівний пендель №2». Виїхати всі разом не могли, потрібно було підготувати плацдарм для нашого лежачого дідуся. Дізнались у куратора, що потрібні співробітники у Києві і вирушили з Мамою шукати роботу і житло.

Тільки-но облаштувалися, як стало відомо, що в Лисичанську ситуація на межі катастрофи. Зв’язку не було. Мама взяла квитки і поїхала забирати батька та дідуся. План з евакуації спрацював і вся родина опинилась у Києві. 

Я не надто люблю виносити на загал свої емоції та почуття. Але заради Мами погодився розповісти цю історію. Я хочу, щоб усі наші колеги знали – моя Мама справжній герой. І тепер я завжди пишу це слово з великої літери.

Читайте також Там, де термінал виносять на вулицю: історія фармацевтки Вікторії Гусєвої з Донеччини.