Історія завідувачки аптеки Ірини Здоренко з Київщини, яка очолила колектив під час війни

У затишній аптеці АНЦ у центрі Василькова на Київщині щодня лунають десятки історій. Тут просять пігулки від тиску, заспокійливе після безсонних ночей і просто кілька хвилин розуміння та людського слова. За аптечною стійкою привітні фармацевтки Аптеки АНЦ. Серед них — Ірина Здоренко, жінка, яка під час повномасштабного вторгнення не лише залишилася працювати, а й очолила аптеку у найскладніший період.

Від мрії стати косметологом до фармації

Ірина народилася на Хмельниччині у родині військових. Тато і мама Ірини обрали для себе військову кар’єру. А це означало постійні переїзди до різних гарнізонів. Після служби в Севастополі, де родина прожила два роки , її батьків перевели до Василькова, міста на Київщині, яке  стало для неї другою батьківщиною. 

У дитинстві вона мріяла про те, як опікуватиметься жіночою красою, однак вирішальним став приклад двоюрідної сестри, що обрала фармацію. «Я подумала: чому би і мені не спробувати… І під час навчання фармація мене затягнула» — усміхається Ірина.

Після навчання в медичному коледжі ім. П. І. Гаврося та згодом НМУ ім. О. О. Богомольця, Ірина розпочала свою кар’єру в фармації. Вона знайшла своє сімейне щастя, вийшла заміж, народила доньку. У декреті в неї з’явилася амбітна мрія — піти працювати до аптеки АНЦ.

 «Це була моя мрія… я уявляла команду, фірмові краватки, атмосферу великої мережі. І ця мрія здійснилася у 2017 році», — згадує вона.

Після першого тижня роботи у Ірини захворіла маленька на той час донька, але колеги підтримували, підміняли та дочекалися доки вона вийде з лікарняного. Для Ірини це стало стимулом залишатися далі й будувати кар’єру. Саме тоді вона остаточно відчула, що це її місце.

«Я не вірила, що буде війна»

24 лютого 2022 року змінило життя назавжди. Васильків прокинувся від вибухів — російські війська атакували аеродром і цивільні об’єкти.

 «Я до останнього не вірила, що почнеться війна. Чутки ходили, але у мене навіть не була зібрана тривожна валіза. Страх, паніка, дзвінок батькам, які сказали лише: “Почалося”. Донька перелякана. У школі сказали, що можна ховатися в бомбосховищі… Але ми не пішли. Я не вийшла на зміну в той день, але вже через два дні повернулася до аптеки», — згадує Ірина Здоренко.

Росіяни намагалися захопити Васильків, мешканці, хто міг, виїздили. Фармацевти теж. Але Ірина вирішила залишитися.

«Комендантська година тоді починалася о 16:00. Над головою летіли ракети, військові літаки, лунали вибухи, було моторошно, а ми попри складну ситуацію продовжували працювати, щоб люди могли отримати необхідні ліки. Люди чекали, що аптека буде відкрита. Особливо ті, кому потрібні системні препарати», — додає фармацевтка.

Кар’єрне зростання під звуки тривог

У перші місяці повномасштабної війни фармацевти стали для багатьох не просто працівниками аптек. Стрес був настільки сильним, що відвідувачі часто приходили не лише за ліками, а й просто виговоритися. Аптека сталахабом, де людей слухали і підтримували. На той час у колективі їх залишилося тільки троє: Ірина, її завідувачка та маркувальниця. Але попри все, колектив справлявся з усіма викликами на відмінно.

У травні 2022 Ірина стала завідувачкою аптеки. Каже, що спочатку дуже переживала, що не впорається: «Я боялася цієї посади… але іншого виходу не було. І я втягнулася».

Ірина адаптувалася до нової ролі доволі швидко та з часом навіть змогла зібрати команду знову — і навіть створити власні традиції: «На День фармацевта я подарувала колегам патріотичні брошки у формі серця. Хотілося, щоб нас об’єднувала не лише форма. І потім це стало традицією — на свята обмінюватися маленькими сувенірами», — ділиться завідувачка аптеки.

Для спілкування і підтримки фармацевтки створили власний чат. «Коливночі щось трапляється — ми одразу пишемо у свій чат. Бо переживаємо одна за одну і прагнемо підтримки», — додає Ірина.

Про довіру, підтримку і вдячність

Ірина говорить про своїх відвідувачів не як про клієнтів — радше як про добрих знайомих, із якими життя давно переплелося: «У мене є дідусь, наш постійний клієнт, який приходить саме до мене. Раз на кілька днів. То щось запитає, то просто комплімент зробить. Каже: “Хотів привітатися саме з Вами”».

Особливо чутлива для Ірини тема клієнтів, які знайшли прихисток у Василькові, — вимушених переселенців.

«Приходили люди з дуже важкими історіями. Їм треба було виговоритися. Ми підтримували їх не тільки як фармацевти, а й як психологи. Багатьом допомогли знайти необхідні ліки або підказували, де можна отримати допомогу. Мені було так страшно усвідомити, що наробила війна з долями людей, які залишилися практично без нічого, але не без нашої підтримки», — розповідає Ірина.

Таке ставлення до клієнтів знаходить відгук у відвідувачів аптек. Люди повертаються подякувати, можуть принести шоколадку чи каву. Це дуже зворушливо,  каже фармацевтка. 

«Фармацевт — це не просто людина за касою»

Ірина зізнається: один із найбільш образливих стереотипів про її професію — нібито фармацевт лише «продає коробочки». Вона переконана: професію часто недооцінюють.

«Часто чуємо: “А що тут складного — стояти за касою?”. Але фармацевт — не касир. Наше навчання дуже схоже з медичним. Ми вчимося постійно, проходимо курси, багато читаємо, щоб бути обізнаними про зміни у фармацевтичній галузі», — пояснює свою точку зору Ірина.

Водночас люди нерідко очікують від фармацевта майже магічних здібностей. «Інколи просять прямо в торговому залі поставити діагноз. Хтось хоче показати висип, хтось — покашляти, щоб я «послухала», —сміється Ірина.

На її думку, головні риси, які необхідні фармацевту: витримка, організованість і вміння співчувати. «Ми працюємо з втомленими, знервованими людьми. Треба швидко орієнтуватися і не додавати їм стресу», — каже вона.

Сльози на очах у фармацевтів

Поруч із аптекою, в якій працює Ірина, — площа, де у Василькові прощаються із загиблими воїнами. Кожна така подія — біль душі для фармацевток. «Коли привозять полеглого захисника, усе місто приходить сюди. І це дуже важко переживати. Ми це все бачимо. Теж схиляємо голови у пошані перед загиблим. І тут мимоволі сльози на очах. Навіть нам інколи потрібен час, щоб оговтатися після таких моментів», — сумно зітхає Ірина.

Попри втому, страх і постійні тривоги, вона щодня повертається на роботу.Бо для людей світло в аптеці — це знак, що життя триває.

Читайте також «Ми жили в аптеках і працювали»: історія харківської аптечної мережі «Леда»