Ліки на колесах: щоденна робота харківського фармацевта Олега Комісаренка

Олег Комісаренко, фармацевт мобільної «Аптеки 9-1-1» не вважає себе героєм. Не говорить гучних слів і не шукає пафосу в тому, що щодня їде туди, де інші намагаються не затримуватися навіть на хвилину. Туди, де жителі прифронтової Харківщини чекають на ліки, бо подолати відстань у десятки кілометрів до найближчої  стаціонарної  аптеки моее не кожен.

Шлях, який почався не з вибору, а з втрати

Його професійна історія не схожа на класичний шлях «мрія — навчання — робота». Вона радше про адаптацію, про вимушені рішення і про те, як життя іноді саме визначає напрям.

Перші кроки у фармації для нього стали не романтичним покликанням, а необхідністю знайти нову опору після втрат і руйнування звичного світу. Це був шлях, де кожен наступний крок доводилося робити без гарантій і без відчуття стабільності.

«У мене на той період часу вибору не було. Я з Луганської області, навчався в Луганську, хотів стати лікарем, але через події 2013-2014 року це стало неможливо. Після цього я просто шукав, куди рухатися далі», — ділиться Олег.

Його слова звучать спокійно, але за ними — досвід, у якому дитячі плани стикаються з реальністю дорослого виживання. Фармація стала не мрією, а можливістю продовжити рух.

«Документи згоріли, і я фактично починав з нуля. Переїхав до Старобільську. Писав заяви від руки, на отримання нового свідоцтва про народження, щоб мене допустили до навчання. Це був просто аркуш у клітинку, де я пояснював, хто я і чому прошу шанс продовжити освіту», — розповідає фармацевт.

Цей момент став точкою, де формальності поступилися людському рішенню. Його прийняли, і він отримав можливість завершити навчання, яке стало фундаментом майбутньої професії.

«Мене прийняли, я доучився, здав ЗНО, отримав паспорт і вже тоді вирішив їхати до Харкова навчатися далі», — додає Олег.

Харків — друга Батьківщина

Харків не був випадковим містом. Він став місцем, де зійшлися навчання, перша стабільна робота і нове доросле життя. Тут поступово з’явилося відчуття, що попри все можна будувати щось постійне.

Але найцікавіше він зрозумів значно пізніше — коли почав озиратися на людей поруч.

«Чесно, нічого поганого я не пам’ятаю. Харків прийняв нормально. Я тільки в 2022 році зрозумів, що серед моїх колег теж були люди з Луганщини і Донеччини. Ми просто не звертали на це уваги», — каже Олег.

У цьому є щось дуже характерне для великого міста: походження перестає бути визначальним, коли люди працюють поруч і говорять однією професійною мовою.

«Ми не ділилися на “своїх” і “чужих”. Може, тому і було легко працювати разом», — додає фармацевт.

Ранок, який розділив життя

Про ранок 24 лютого він говорить без зайвих емоцій, але кожне слово звучить як фіксація моменту, який неможливо стерти з пам’яті.

Це був не просто початок дня — це був початок іншої реальності, де звичні правила перестали працювати.

«Відповісти гарно чи як було насправді? Я був, скажімо так, не в найкращому стані, коли мені подзвонив двоюрідний брат, військовослужбовець  о четвертій ранку і сказав: знайдіть яму поглибшу і два тижні з неї не вилазьте», — згадує Олег.

У цих словах — не паніка, а спроба передати масштаб невідомості, яка тоді накрила всіх одночасно.

«Він був військовий, він розумів більше. А ми просто намагалися зрозуміти, що відбувається і що робити далі», — додає фармацевт.

Життя, яке перейшло у рух

З часом його робота перестала бути прив’язаною до аптечних стін в класичному розумінні. Вона буквально вийшла на дороги Харківщини – Олег пішов працювати у мобільний аптечний пункт.

Тут немає тиші аптечних залів. Є маршрут, є гуркіт мотору, графік і є люди, які чекають на ліки. МАП  залишається аптекою, хоч і на колесах: з холодильниками для термолабільних препаратів, касовим апаратом, вимірювачем температури та вологості.

Його робота — це не просто логістика. Це постійна присутність там, де інфраструктура або зруйнована, або відсутня. «Ми працюємо з понеділка по п’ятницю. За один виїзд — від трьох до п’яти селищ. У середньому це десятки населених пунктів щотижня, і кожен із них має свої потреби», — додає фармацевт.

Мобільний аптечний пункт став для нього не просто робочим місцем, а формою присутності там, де інші інституції вже не працюють або працюють частково. Це рух, який не зупиняється навіть тоді, коли обставини стають складнішими.

«Раніше маршрутів було більше, зараз, через безпекову ситуацію менше. Але потреба не зменшилась. Просто змінились умови», — додає фармацевт.

Села, які чекають не на сервіс, а на можливість

У цих поїздках немає випадкових зупинок. Кожне село — це окрема історія, окремі люди і окремий рівень потреби. Для когось це планова видача ліків, для когось — єдина можливість отримати необхідне лікування.

«Бабусі — це наші основні клієнти. Молодих зараз майже немає. Люди середнього і похилого віку, які які заздалегідь приходять туди, де ми маємо зупинитися. Буває, що нас чекають просто як єдину можливість щось отримати. І це дуже відчувається в кожному селищі», — каже Олег.

У цих словах немає узагальнення — лише досвід регулярних зустрічей із тими самими людьми, які впізнають аптеку на колесах здалеку.

Доступні ліки і реальність без доріг

Програма «Доступні ліки» у цих умовах набуває зовсім іншого значення. Вона перестає бути просто державною ініціативою і стає інструментом виживання для людей, які не мають доступу до аптек.

Але навіть ця система залежить від умов, у яких працює мобільна аптека.

«Буває, що в селищі немає жодного рецепта. А буває — одразу двадцять чи тридцять за один виїзд. Все дуже по-різному. Але ми все одно їдемо, радимо, бо препарати потрібні людям», — пояснює Олег.

Його робота — це постійна адаптація до нестабільності, де неможливо передбачити навіть базовий попит.

«Є нюанси з логістикою, зі строками придатності, з пересортом. Але ми все одно працюємо, бо інакше люди просто залишаться без ліків». — додає фармацевт.

Дорога, яка інколи важливіша за аптеку

У роботі мобільної аптеки найважливішим стає не приміщення, а шлях до нього. Дорога визначає все: час, безпеку, можливість дістатися і повернутися.

І саме дорога часто стає найскладнішою частиною роботи.

«Не страшно? Страшно не те слово. Але як його долати? Ніяк. Просто їдеш. Бо люди там живуть постійно», — каже Олег.

Він не романтизує свою роботу. І не приховує, що дороги бувають різними — інколи спокійними, інколи небезпечними. Але рішення завжди одне.

«Якщо не ми, то хто? Там немає аптек, немає транспорту, інколи навіть зв’язку. Люди просто не можуть поїхати за ліками», — додає фармацевт.

Ритм роботи визначає географія

«Зона відповідальності» мобільного аптечного пункту це понад 70 населених пунктів Харківської області, але всередині цього великого маршруту є свої пріоритети і свої постійні напрямки.

«70% наших виїздів — це у нас Вовчанський, Чугуївський, Куп’янський, Ізюмський напрямки. 30 відсотків — це трішки лівіше в сторону Дніпропетровська, Полтави і інші віддалені населені пункти. Ми не обираємо, куди їхати. Ми просто їдемо туди, де нас чекають найбільше», — додає фармацевт.

Люди, які чекають

Найголовнішим елементом цієї роботи залишаються люди. Вони не просто клієнти — вони постійні точки повернення, які формують сенс кожного маршруту.

Іноді вони приносять щось у відповідь — не як оплату, а як жест вдячності. «Буває, пригощають борщем, салом, чаєм. Кажуть: ви ж до нас приїхали, треба ж якось віддячити», — розповідає Олег.

Ці моменти не змінюють суть роботи, але додають їй людського виміру, який неможливо виміряти статистикою.

«Я не запам’ятовую такі речі як систему. Але кожен такий випадок — це про довіру», — додає фармацевт.

Історія фармацевта Олега Комісаренка не завершується на маршрутах і виїздах. Вона продовжується щодня — у нових селах, нових людях і нових умовах, які змінюються швидше, ніж можна до них звикнути.

Але незмінним залишається одне: аптека, яка рухається до людей, які її чекають.

Читайте також Ірина Єгоркіна: «Після вибухів пошкоджену аптеку поновили за добу».