Оксана Дмитрієва: В багатьох випадках якісна реабілітація з перших днів допомагає уникнути інвалідності

Сучасна система охорони здоров’я України перебуває в умовах безпрецедентного навантаження, що зумовлено наслідками повномасштабної війни та зростанням кількості пацієнтів із травмами, пораненнями і хронічними станами. За даними Міністерства охорони здоров’я, лише у 2024 році реабілітаційні послуги отримали майже 366 тисяч пацієнтів, включно з військовими та цивільними постраждалими. 

Війна суттєво змінила профіль потреб у реабілітації: різке зростання кількості травм опорно-рухового апарату, ампутацій, черепно-мозкових ушкоджень і посттравматичних розладів формує нові виклики для системи, яка перебуває в стадії розвитку. З'являються нові, на перший погляд, неочікувані формати відновлення не тільки втрачених функцій, а й психо-емоційного стану постраждалих. 

«Фармацевт Практик» запросив до розмови народного депутата, заступницю Голови Комітету, голову підкомітету з питань сучасних медичних технологій та розвитку трансплантології Комітету Верховної Ради України з питань здоров'я нації, медичної допомоги та медичного страхування Оксану Дмитрієву, яка заснувала проєкт «Тріумф духу. Грація танцю» для реабілітації ветеранів та людей з інвалідністю.

Чи завжди реабілітація дорівнює відновлення, коли йдеться про ветеранів та людей з інвалідністю? Що первинне: бажання повернутися до повноцінного життя чи медичні технології? На чому фокус проєкту «Тріумф духу. Грація танцю»?

— У 2020 році я працювала над законом про реабілітацію у сфері охорони здоров’я. Це був рік складної, але дуже важливої роботи — зустрічей, дискусій, пояснень. Нам вдалося донести головне: реабілітація — це не фінальний етап, це частина лікування, яка має починатися з перших днів.

Ми змогли змінити думку, і довели, що в багатьох випадках саме якісна реабілітація дозволяє не лише покращити стан, а й уникнути інвалідності. І я справді пишаюся, що цей закон був прийнятий і запрацював. Коли почалася повномасштабна війна — в Україні вже були команди, фахівці, центри, які могли працювати з пораненими.

Все це працює в комплексі — лікування, реабілітація, адаптивний спорт. 

І тут первинним є не технології. Первинним є внутрішнє рішення людини — жити далі, рухатися, пробувати.

Адаптивний спорт, і зокрема танець, — це наступний етап. Це вже не про «відновити те, що було». Це про сформувати нового себе. Прийняти своє тіло, відчути його можливості, повернути радість руху, контакт із собою і з іншими.

Саме на цьому фокус проєкту «Тріумф духу. Грація танцю».

Ваш проєкт стартував 22 лютого 2026 року на четверті роковини з початку повномасштабної війни. Це випадковий збіг чи логічне продовження проєкту реабілітації, яким ви займалися ще з 2019 року? 

— 22 лютого відбувся офіційний старт нашого проєкту. Ми свідомо зробили це напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення. Це не випадковість. Це — жест вдячності.

Ці чотири роки — це про силу, мужність і незламність наших військових. І для нас було важливо не просто сказати «дякуємо», а створити простір, де ця сила може трансформуватися у нову якість життя.

Якщо дивитися ширше — це логічне продовження всього, що ми робили у сфері реабілітації ще з 2019–2020 років. Тоді ми створювали систему. Сьогодні — наповнюємо її змістом, який повертає людям не лише функцію, а відчуття життя.

Які інструменти ви використовуєте в проєкті: фізична адаптація, психологічна підтримка, емоційний компонент, сенсорні моменти? Тобто як танець працює на відновлення? 

— Танець у нашому проєкті — це не про сцену. Це про людину. Це поєднання фізичного руху, емоційної регуляції і соціальної взаємодії.

На фізичному рівні — це відновлення зв’язку з тілом. Після травм, ампутацій, болю тіло часто сприймається як «чужe». Через рух людина поступово повертає довіру до себе, відчуття контролю, рівновагу, координацію.

На рівні мозку — це формування нових нейронних зв’язків. Рух у поєднанні з музикою активує одразу кілька систем — моторну, емоційну, вестибулярну. Це пришвидшує адаптацію, в тому числі до протезів.

На психоемоційному рівні — це зниження тривожності, напруги, проявів ПТСР. Люди починають більше посміхатися. І це не метафора — це те, що ми бачимо на кожному занятті.

Але є ще один дуже важливий вимір — людський. Танець повертає дотик. Повертає довіру. Повертає близькість.

Ми бачимо, як у партнерських танцях змінюються стосунки в родинах — між чоловіком і дружиною, між людьми, які пережили складний досвід. Вони знову вчаться бути поруч, відчувати один одного. Вони після тренувань виходять щасливі, жартують, що ніколи стільки не обіймалися. 

Це також про повернення в соціум. Про те, щоб не почуватися «іншим» — ні в житті, ні на роботі. А відчувати себе рівним, сильним, живим. І в якийсь момент людина говорить: «Я знову відчуваю себе собою».

Участь у проєкті беруть люди з інвалідністю, отриманою на війні, чи в мирному житті також, зокрема після операцій? Як ви їх залучаєте — за допомогою амбасадорів? Розкажіть про них, будь ласка.

— Все почалося з Артема Мороза — ветерана, який втратив обидві нижні кінцівки під час визволення Херсона. Ми познайомилися на танцях. Я теж танцюю і для мене це певного роду  терапія – коли після важкого дня ти повністю перезавантажуєш себе. Тому я з власного досвіду знаю, як танець працює. 

Ми з Артемом разом поїхали на один виступ, потім на другий. І побачили дуже просту річ: це потрібно. І ветеранам, і суспільству. Так народилася ідея масштабного проєкту.

Сьогодні до нас долучаються люди з інвалідністю, отриманою як під час війни, так і в мирному житті — після травм, операцій, складних станів. Я танцюю разом з Владом «Самурай» Єщенко, який втратив зір і частково слух. Ми познайомилися на Різдво, і зрозуміли, що маємо спільну мету —  станцювати танго. І ми це зробили. Втративши зір, Влад не залишив свою мрію. І я щаслива, що наш проєкт допоміг здійснити її. 

Наша мета  —  об'єднати усіх заради відновлення ветеранів. Ми звернулися до ключових реабілітаційних центрів, до тих, хто займається протезуванням —  розповіли про наше бачення, запросили їхніх ветеранів, які хочуть танцювати. І вони долучилися. І ми не припиняємо роботу. Superhumans, Unbroken, Титанові — наші партнери, ми залучаємо усіх, бо мета спільна. І працюємо далі.

А наші амбасадори — це самі ветерани. Вони надихають інших своїм прикладом. 

Зараз ви облаштовуєте перший тренувальний клас в Києві, а потім розглядаєте розширення географії? А розширювати аудиторію учасників, приміром, дітками, що мають проблеми зі здоров’ям, не плануєте?

— У нас справді амбітна мета. Ми не хочемо створити кілька залів. Ми хочемо сформувати національну програму розвитку адаптивного танцю.

Перший тренувальний простір ми облаштовуємо в Києві. Далі — масштабування в регіони, з урахуванням потреб громад.

І дуже важливо: ми не обмежуємося лише дорослими. Діти з інвалідністю — це також наша аудиторія. І ми вже плануємо окремий напрям «Тріумф духу. Грація танцю: ДІТИ». Бо відновлення — це про майбутнє. І воно починається з раннього віку.

Створення такого інклюзивного простору – справа не дешева. Чи потрібні вам спонсори і які саме? Чим можуть допомогти небайдужі?

— Створення інклюзивного простору, підготовка тренерів, адаптація програм — це ресурси. Сьогодні проєкт реалізується завдяки підтримці партнерів і спонсорів. Але якщо ми говоримо про доступність у кожному куточку України — це можливо лише через об’єднання зусиль: держави, бізнесу, громад, суспільства.

Це не благодійність у класичному сенсі. Це інвестиція у людей, завдяки яким тримається наша країна.

І кожен може долучитися — ресурсом, експертизою, партнерством.

Зараз ви готуєтеся до, так би мовити, першого балу, який відбудеться 24 травня. Яка програма? Чи будуть виступати ветерани? Чи планується участь професійних танцюристів? 

— 24 травня відбудеться вже другий захід проєкту. Перший — 22 лютого — був презентацією нашого бачення. Зараз наша мета — залучити.

Це буде не лише про виступи. Хоча вони будуть — щирі, сильні, дуже особисті. Танцюватимуть ветерани, ветерани з дружинами, діти, професійні танцюристи. 

Ми плануємо майстер-класи, де кожен зможе вийти на паркет і спробувати себе у танці. Тому гасло цього вечора: «Крок, що змінює життя».

Усі номери — про перший крок. Бо саме він найскладніший і найважливіший.

І саме 24 травня ми плануємо зробити ще один крок для нашого проєкту — відкрити напрям «ДІТИ».

Як зазвичай реагує публіка, коли бачить танцівника на протезах – лякається і відвертається чи розчулюється та віддає належне силі духу? Чи готове наше суспільство сприймати людей з інвалідністю як рівних?   

— Ви піднімаєте дуже важливе питання. Наше завдання — змінити оптику.

Люди з інвалідністю — не «окрема категорія». Це частина нашого суспільства.

У нас був номер, де ветерани танцювали зі своїми дружинами. Дуже ніжний, дуже справжній. І після виступу вони не йшли за лаштунки — вони просто поверталися в зал, до своїх місць. Це було принципово. Бо ми не про «окрему сцену». Ми про спільний простір.

Так, емоції у залі різні. Є розчулення. Є захоплення. Але найважливіше — з’являється повага. І поступово зникає бар’єр.

Ми маємо навчитися дивитися на наших ветеранів не через призму втрат, а через призму сили. Бо вони — найсильніші.

І коли людина, яка втратила зір, танцює у темряві. Коли людина на протезах виходить на паркет — це не про обмеження. Це про гідність. Про життя. Про вибір жити далі.

І саме це ми хочемо показати країні.

Читайте також Україна та Чехія обговорили розвиток системи реабілітації ветеранів.