Олена Ткачук: Ми все одно працюємо

Фармацевтка Олена Ткачук зустрічає людей із посмішкою, навіть коли за вікном лунають вибухи. Сьогодні вона — завідувачка єдиної цілодобової аптеки у Миколаєві, через яку щодня проходять сотні людей. Але за її спокоєм — окупація, страх за дитину, втеча замінованими дорогами та пів року без зустрічі з чоловіком-військовим. Її історія — історія жінки, яка не дозволила війні забрати в неї здатність допомагати іншим.

Хотіла бути або вчителькою, або медиком

У фармації Олена вже вісім років. Але її шлях починався не з керівної посади. «Я була медсестрою, потім працювала адміністраторкою залу в аптеці, набиралася досвіду. Одночасно заочно вивчилася на фармацевта. Я завжди хотіла мати вищу медичну освіту. Лікаркою бути не захотіла, але мріяла допомагати людям. Тому обрала фармацію — ми теж консультуємо, підтримуємо і допомагаємо», — розповідає вона.

У своїй родині Олена стала першою, хто пішов у медицину. Каже, що в дитинстві мріяла бути або вчителькою, або медиком, бо хотілося бути корисною людям.

Окупація, однорічна дитина і дорога через поля

Повномасштабне вторгнення застало її в декреті. Донечці тоді був лише рік. Олена родом із Херсонщини. Разом із мамою та маленькою дитиною вона опинилася в окупації.

«У березні в селі Олександрівка почалися ракетні обстріли. Ми виїхали до Білозерки, де вже пройшли бої. Постійно шукали можливість вирватися звідти. Вже з’явилися списки тих, у кого є родичі у ЗСУ. А в мене чоловік військовий, тому залишатися в окупації було дуже ризиковано», — згадує вона.

Її чоловік служив на Херсонському напрямку. Востаннє перед розлукою вони бачилися о четвертій ранку в день вторгнення. Потім вони зустрілися лише через пів року. В окупації жінка майже не виходила з дому, щоб не потрапити на очі росіянам. Виїхати вдалося завдяки знайомим чоловіка-військового. Найстрашніше було проходити російські блокпости.

«Мого брата виводили, роздягали. Йому 30 років, він служив, і вони про це знали. Казали: “Закрий рот, бо розмова буде коротка”. Ми виїхали о п’ятій ранку колоною через Бериславський напрямок — полями, бо всі дороги були перекриті й заміновані. Нам показували, куди можна їхати, а куди — ні», — ділиться спогадами фармацевтка.

Дорога здавалася нескінченно довгою, тривала годинами.

«Нас могли тримати по вісім годин на одному блокпості, поки проходила російська техніка. Люди не витримували й поверталися назад. А я дуже боялася, бо перед нами колони розстрілювали, машини підривалися. Ми не знали — доїдемо чи ні», — каже Олена.

Коли родина нарешті дісталася неокупованої території, емоції було важко стримати.

«Було відчуття полегшення. Нарешті. Але ти все одно розумів — це ще не кінець. Перший раз від початку війни у той день нормально спала без постійної тривоги», — згадує жінка.

Аптека, де лікують не лише ліками

Після евакуації Олена обрала для місця проживання Миколаїв — ближче до рідної Херсонщини. Сьогодні вона керує великою цілодобовою «Аптекою Низькі ціни №1». У колективі — семеро людей, а за день через аптеку проходить до 400 відвідувачів.

«Спочатку я працювала фармацевтом у меншій аптеці, а сюди мене одразу перевели завідувачкою», — розповідає вона. Каже: за роки роботи зрозуміла — люди приходять не лише по препарати. «Фармацевт зараз — це не просто людина, яка відпускає ліки. До нас приходять і діляться проблемами. Людині погано — ми розпитаємо, що саме турбує, інколи вислухаємо історію всієї родини, тільки потім відпускаємо препарат».

Деякі історії залишаються у пам’яті надовго.

«Одного разу я допомагала жінці підібрати ліки, а потім виявилося, що вона теж із Херсона. Колись вона приходила до мене ще там, у херсонську аптеку, а тут впізнала мене, і це було так приємно», — додає Олена.

Інколи вдячність людей зворушує до сліз.

«Один чоловік дуже довго шукав ампули з препаратом для дружини, яка лежала в лікарні. Ми допомогли знайти ліки, а він наступного дня прийшов з букетом квітів. Ми йому казали, що не треба, краще жінці їх вручити. А він пояснив, що це подяка не від нього, а від усієї його родини. Дружині військового збирали аптечку, а вона потім прийшла з шоколадкою», — тепло посміхається Олена.

Навіть під обстрілами намагаємося жартувати

Миколаїв живе під постійною загрозою атак. Але аптека не закривається ні під час ракетних, ні під час шахедних загроз.

«Страх нікуди не зникає. Особливо страх невідомості — що буде через хвилину чи дві. Але є надія на наших хлопців, що все зіб’ють. Люди заходять до нас, щоб не бути ціллю для дронів. Ми намагаємося підтримувати одне одного, жартувати, триматися», — впевнено говорить фармацевтка.