Ольга Голубовська: «Медична реформа має вести до розвитку, а не деградації системи охорони здоров’я»

В статті представлено власну думку автора, яка може не співпадати з офіційною позицією редакції. Інформація в цій статті відображає особисту точку зору автора і не є офіційною позицією компанії.

Реформа охорони здоров’я не може обмежуватися зміною механізмів фінансування. Без національних стандартів лікування, відповідальності за якість допомоги та дієвої системи профілактики пацієнт ризикує залишитися сам на сам із хворобою. На цьому наголошує президент ГО «Всеукраїнська асоціація інфекціоністів», професор Ольга Голубовська, оцінюючи проблеми української медицини та доступності лікарських засобів.

Я не належу до тих, хто вважає будь-які реформи непотрібними. Зміни необхідні, адже медицина має розвиватися, використовувати сучасні підходи й ефективніше розпоряджатися ресурсами. Але справжня реформа повинна зберігати те, що добре працювало в попередній системі, і доповнювати це новими рішеннями. Якщо внаслідок змін ми втрачаємо важливі функції, а натомість не отримуємо дієвих механізмів їх заміни, це вже не розвиток.

На мою думку, одна з фундаментальних помилок української медичної реформи — механічне перенесення моделей інших країн без належного врахування наших реалій. У різних державах відрізняються демографічні показники, стан здоров’я населення, соціальні умови та навантаження на систему охорони здоров’я. Україна має власні виклики, зокрема значний тягар інфекційних захворювань і повторювані спалахи небезпечних інфекцій. За таких обставин нам потрібна система, здатна швидко реагувати на загрози, а не лише працювати за універсальними фінансовими правилами.

Окреме питання — принцип «гроші йдуть за пацієнтом». Він може бути частиною фінансової моделі, але не повинен підміняти собою організацію медичної допомоги. Інфекційні захворювання та інші невідкладні стани не чекають, доки запрацює певний механізм фінансування. Пацієнтові потрібні своєчасна діагностика, доступ до лікування та фахівець, який розуміє, як діяти в конкретній ситуації. Тому фінансові механізми мають забезпечувати безперервність допомоги, а не створювати додаткові перешкоди.

Ще одна проблема — поступова втрата профілактичної спрямованості медицини. Профілактика означає не лише запобігання виникненню захворювання, а й попередження його тяжкого перебігу там, де це можливо. Для цього необхідні раннє виявлення хвороб, своєчасне втручання та зрозумілі алгоритми дій для лікарів. Без цих складових навіть сучасні лікарські засоби не завжди забезпечать очікуваний результат.

Якісна допомога неможлива без національних стандартів, адаптованих до українських умов. Міжнародні клінічні рекомендації є важливим джерелом доказової інформації, проте їх необхідно належним чином адаптувати до національної практики. Потрібно враховувати доступність препаратів, можливості діагностики, особливості маршруту пацієнта та організацію медичної допомоги. Важливо також визначати критерії, за якими можна оцінити якість і результати лікування.

Людині потрібна не просто медична допомога, а якісна допомога. Сам факт звернення до лікаря ще не означає, що пацієнт отримає належне лікування. Необхідно, щоб усі етапи — від діагностики до вибору терапії та оцінювання її результатів — були взаємопов’язані. Без цього система не може повноцінно відповідати за ефективність використання ресурсів і результати для здоров’я людей.

Я також вважаю проблемою ліквідацію інституту головних позаштатних фахівців, які раніше допомагали координувати роботу за окремими напрямами медицини. Йдеться не про повернення до одноосібного ухвалення рішень. Потрібні конкретні фахівці, які глибоко знають певну патологію, можуть ініціювати розроблення нормативних документів, координувати експертну роботу та відповідати за професійний супровід відповідного напряму.

Робочі групи й експертні ради необхідні, але сама їх наявність не гарантує результату. Коли немає чіткого розподілу відповідальності, виникає ризик, що рішення залишатимуться на рівні обговорень. Системі потрібні не лише колективні консультації, а й визначені повноваження, зрозумілі процедури та відповідальні за впровадження напрацьованих рішень.

Програма «Доступні ліки» важлива, і розширення переліку препаратів може покращувати можливості пацієнтів отримувати лікування. Проте сама наявність програми не вирішує всіх проблем доступності фармацевтичної допомоги. Потрібно, щоб пацієнт міг потрапити до лікаря, пройти необхідні обстеження, отримати обґрунтоване призначення, знайти потрібний препарат і продовжувати лікування відповідно до рекомендацій.

Якщо держава фінансує лікування, необхідно також оцінювати його результати. Для цього потрібні належні клінічні стандарти, критерії якості та зрозумілі підходи до вибору терапії. Коли нормативна база неповна або рекомендації застосовуються без належної адаптації, оцінювати ефективність лікування значно складніше. Це стосується і раціонального використання бюджетних коштів.

Особливо гостро ці проблеми проявляються у прифронтових регіонах, де руйнування медичної та фармацевтичної інфраструктури безпосередньо впливає на доступ населення до допомоги. У таких умовах потрібно не лише підтримувати роботу аптек і медичних закладів, а й забезпечувати постачання необхідних препаратів, зокрема тих, що не мають доступних альтернатив в Україні.

Харків у цьому контексті має досвід, який заслуговує на увагу. Мобільні аптеки, мобільні аптечні пункти та організація медичної допомоги у захищених підземних просторах допомагають підтримувати доступність послуг у складних умовах. Такі рішення варто вивчати й адаптувати для інших регіонів з урахуванням місцевих потреб і безпекової ситуації.

Водночас наслідки руйнування великих складів або інших важливих об’єктів фармацевтичної інфраструктури неможливо повністю подолати лише на місцевому рівні. Якщо певні препарати критично необхідні пацієнтам і не мають альтернатив, потрібна координація між регіонами та участь держави в організації перерозподілу запасів. Саме тут особливо важливі оперативна комунікація, достовірна інформація про потреби й зрозумілий механізм ухвалення рішень.

Я переконана, що система охорони здоров’я має працювати як єдиний ланцюг, у якому фінансування, професійна відповідальність, стандарти лікування та доступність препаратів не існують окремо одне від одного. Змінювати механізми фінансування недостатньо, якщо не забезпечено належної організації медичної допомоги. Кінцевим критерієм будь-якої реформи повинні бути не формальні показники, а можливість людини вчасно отримати якісне лікування.

Читайте також Оптимізація під сиренами: Чи не дореформуємося ми до країни, де лікувати буде ніде?